Сріблясте марево

Міліціонер не відповів, глянув на біолога спідлоба і продовжував уважно вивчати папери.

Документи були в порядку. Десь у глибині душі у сержанта Бровка почав закрадатися сумнів. Чи не поспішив він занадто прийняти на віру розповідь Сірченка? Механік, правда, людина серйозна, в районі його добре знають, чого б ото Сірченко плів нісенітниці. І не п’яний, це ясно. Тоді чому він так розходився? Може, помилився, погарячкував?.. Не вийшло б осічки в цій історії. Затримаєш біолога нізащо-халепа буде, догани йому, Бровкові, не минути. Науковий працівник, з відрядженням інституту. Його побили і його ж… затримали. Не клеїться… Які докази, що він справді мав відношення до тих загадкових напасників? Поважний, інтелігентного вигляду чоловік, а втім… Дещо все ж збігається з розповіддю механіка. Випадок під час війни, як твердить Сірченко, трапився в Західній Україні, поблизу Карпат. Місто Дрогобич…

Якби в паспорті Харпія стояла харківська, дніпропетровська, ленінградська, навіть хабаровська прописка — тоді інша річ. Але прописка була дрогобицька. Дивно склалися обставини, що й казати. Чому увагу механіка привернув не хтось інший, а саме той, що прибув з прикарпатського міста? Цей збіг насторожив Бровка відразу, як тільки він узяв у руки паспорт Харпія. Одна-єдина деталь, але…

Хід сєржантових думок не важко було прочитати на його відкритому обличчі, Він вагався. Він ще не вирішив, як діяти далі.

Голос Харпія не дав Бровкові як слід зосередитися. Біолог заговорив, уже не так сердито, навіть примирливо.

— Цей чоловік помилився. Перехилив чарчину, другу і теє… Буває. Здається, сержант, ви знайомі з ним? Розумію. Неприємний інцидент. Що ж, я не наполягаю, не хочу роздувати… Але погодьтесь — не можна ж пробачати такі дикі вибрики!

— Знайомство тут ні до чого, — твердо сказав Бровко. — Кожен відповідатиме за свої вчинки по закону. Громадянине Харпій, вам доведеться на деякий час відкласти виїзд зі станції Даньки. Не хвилюйтесь, ви затримаєтесь тут ненадовго, — ввічливо закінчив він і сховав документи біолога в кишеню.

Харпій стрепенувся.

— Що? Хто вам дав право? Це свавілля! Майте на увазі, сержанте, я буду скаржитись. Замість того, щоб вгамувати хулігана, ви… ви… Як ви смієте!

— Я сказав: кожен відповідатиме за свої дії по закону, — з кам’яним виразом на обличчі повторив міліціонер і додав, звертаючись до механіка: — Ану, Сірченко, покличте чергового по станції!

Чорний, як жук, чоловік у цигейковій безрукавці поверх залізничного кітеля, з порога обвів веселими, хитруватими очима присутніх:

— Отже, п’ятнадцять діб забезпечено? Давай його сюди, Бровко, цього боксера-чемпіона. На станції снігу намело, а відкидати нікому.

— Жарти потім — перебив його сержант, підводячись з-за столу. — Ти мене з областю по селектору можеш раз у житті з’єднати? Будь ласка, зроби послугу. Треба, розумієш?

Глянувши на нього, черговий по станції погасив посмішку, мовчки підійшов до апарата.

Через кілька хвилин червоний кашкет міліціонера схилився над мікрофоном.

— Алло! Доповідає сержант Бровко із станції Даньки. Хто слухає? Ага, от добре! Товаришу підполковник, тут така справа…

За вікном пропливала ніч, миготіла вогнями роз’їздів і станцій. Матовий плафон лив згори блідо-зелене світло. У купе панував дрімотний присмерк. Вагон злегка здригався. На столику тоненько видзвонювала об пляшку порожня склянка.

Світло падало на Харпія, темні тіні залягли під очима, обличчя здавалося неживим. Біолог лежав на нижній лавці в костюмі й черевиках і, здавалося, дрімав. Але Бровко бачив, Харпій не спить. Він лише заплющив очі, а повіки його ледве помітно здригалися.

Сержант дивився на лежачого і тупе роздратування підіймалося в грудях. За кілька годин поїздки сержант зненавидів біолога із Дрогобича.

У купе вони були удвох. Харпій вимотував з Бровка нерви з неприхованим смакуванням, з виглядом людини, яка добре знає, що відповісти тим же їй не можуть.

Сержантові часом хотілося встати, схопити за плечі цього в’їдливого типа, тіпонути ним об стінку вагона. Як би змінилося це єхидне обличчя, яким іншим відразу став би рипучий, нудний, з нотками зверхності голос. Але…

Доповівши по селектору в лінійне відділення міліції про дивну сутичку в буфетному залі на станції Даньки та про заяву механіка Сірченка, Бровко ніколи не передбачав, що цієї ночі йому доведеться сидіти в м’якому купе пасажирського поїзда разом із затриманим.

Підполковник, з яким розмовляв сержант, попросив трохи зачекати. В репродукторі заклацало, зашуміло, потім почулася приглушена, нерозбірлива скоромовка. Бровко догадався, що там, в області, не відходячи від селектора, дзвонять комусь по телефону,

Через кілька хвилин у кімнаті чергового по станції з репродуктора пролунав голос: “Сержанте, ви слухаєте?”

— Я слухаю, товаришу підполковник! Бровко отримав наказ першим же поїздом доставити підозрілого пасажира в область. Свідчення механіка Сірченка коротко занотувати і взяти з собою. “Із затриманим поводитися чемно, щоб ніяких потім претензій і скарг… Ви відповідаєте за нього, чуєте, сержанте?”

Попередження підполковника вчувалося тепер сержантові щоразу, коли вже, здавалося, от-от мав увірватися терпець. Бровко тільки зціплював зуби, терпів, вдавав, що йому байдужі вибрики Харпія.

Склянка на столику тенькала дрібно, співуче…

Сержантова рука потяглася до столика, він з серцем відіпхнув пляшку. Біолог відкрив очі. З глибоких впадин вони світилися по-котячому.

— Мені нічим дихати, — вимогливо сказав він. — Сержанте, у купе спека. Відчиніть вікно!

Бровко мовчки встав, крутнув нікельований важіль. З щілини війнуло холодним, колючим струменем, тріпнулися і заворушилися фіранки.

Харпій відвернувся до стінки, збив під щокою подушку.

Тихо насвистував у вентиляторі вітер. За чорною шибою вікна пливла ніч. Вагон спав, Лише зрідка на коротких зупинках грюкали двері купе, чулися в коридорі приглушені килимом кроки.

Обважнілі повіки злипалися, очі наче хтось засипав дрібним піском. Бровко потряс головою, трохи попустив ремінь, розстебнув верхній ґудзик кітеля, привалився спиною до стінки і з насолодою вдихнув свіже повітря.

Сержант нервував. Несподівана поїздка з Харпієм вкрай вимотала його, вивела з рівноваги. За три з половиною роки служби у міліції Бровкові ще не доводилося конвоювати таких затриманих. Іноді траплялися на вокзалі заїжджі злодійчики; підверталися під руку любителі зазирати до пляшки; скидав з підніжок безквиткових “зайців”, закликав до порядку бешкетників. Як правило, такий люд поводився зовсім інакше. Потрапивши в кімнату чергового по вокзалу, винуватець робився смирним і тихим, наче ягня, запопадливо зазирав у вічі.

А тепер у Бровка був напружений кожен нерв, протягом чотирьох годин, відколи поїзд одійшов від Даньків, він почував себе, наче на голках.

— Холодно, — сказав Харпій. — Я можу застудитися. Зачиніть вікно. Потім, я хочу пити. Майте на увазі, в дорозі вживаю тільки крюшон або мінеральну.

— Може, забажаєте шампанського? — буркнув сержант, тягнучись до вікна.

Фіранки застигли. Морозний вихор уже не залітав у купе, бився надворі об металеві стінки вагона. Сірники у Бровкових пальцях ламалися, він ніяк не міг запалити цигарку. Нарешті запалив, жадібно затягнувся.

Обличчя біолога скривилося, він замахав долонею, роблено закашлявся.

— Не виношу, гидкий тютюн. Тхне смаленою ратицею. Ви забули, що мене мучить спрага?

— Послухайте, ви, — на шиї у Бровка здулися жили, він почервонів. — Я вам хто, лакей? Проживете до ранку і без мінеральної!

— Не грубіяньте, сержанте. Вам наказано поводитися зі мною чемно.

Харпій нахабно посміхався.

Через чверть години його стало “морозити”. Бровко покликав заспаного провідника. Невдоволено бурмочучи щось, той приніс сукняну ковдру. Не розгортаючи, біолог запхнув її під подушку. Сержант стримався і на цей раз, лише до болю у щелепах зціпив зуби.