Дьондюранг

Антуан заплакав.

“Вона сильна… Вона вперта… Вона все зробить, як задумала… Все буде гаразд…”

— Не плач, Антуане.

Мадлен ішла коридором до своєї кімнати. З помешкання Гванци долинали голоси. Дитяче уакання… Мадлен раптом захотіла зайти туди, вже й ступила крок, але щось її стримало. Зайшла до своєї кімнати і лягла на тапчан.

Той дитячий голос, такий ніби недоречний на кораблі, розчулював її.

Набрала номер Фреда.

— Що сталося, Мадлен?

— Гадаєш, що розмовляти треба лише тоді, коли щось станеться?

Фред похмуро дивився на неї з екрана.

— Що ти зараз робиш, Фреде?

— Читаю “Основи космічної навігації”. А чому ти запитуєш?

— Просто… Аби щось запитати… Я втомилася… А ти?

— І я втомився… Але що з того?

— Нічого, Фреде… Ти пам’ятаєш, як ми колись… Ти хоч інколи згадуєш, Фреде, як ми…

— Мадлен, не треба про це… Ти сама знаєш, що не треба. Ми мусимо стати іншими. Ми мусимо багато про що забути.

— Забути нашу юність, і нашу дружбу, і наші… Фреде, це неможливо!

— Неможливо, Мадлен, але треба. Принаймні не думати. Я хочу стати косморозвідником. Хочу!

— Не переконуй себе, Фреде. Так чи інакше ти кимось станеш, але невідомо, чи станеш ти щасливим, таким, як ми були…

— Мадлен…

— Що?

— Не треба…

— Що не треба? Не треба цього пам’ятати? Все забути?

— …

— Ти дуже змінився, Фреде… І я змінилася.

— Ти втомилася, Мадлен. Тобі треба відпочити. В мене так було місяць тому, тільки я про це нікому не казав. А потім приходить друге дихання. Повір мені. Треба витримати. Ти знаєш, мій батько лікар. І тут я часто згадую про нього. І в нього є своя “Корида”. Тільки не в космосі. Операції, лабораторія, бібліотека, операції, досліди, бібліотека, суперечки, операції… Там його світ, його “Корида”, звідки він виривався на тиждень чи на місяць… Як і ми будемо вириватися…

— Ти молодець, Фреде. Ти завжди був молодцем. Ти вмієш керувати собою. А знаєш, тільки не смійся, але я щойно… позаздрила Гванці.

— Жартуєш? Може, ти захотіла жити на Землі?

— Не знаю, Фреде… Кажу відверто… Щось у мені міняється, мабуть, поза моєю волею міняється…

— Тобі треба відпочити.

— Я вдивляюсь у безмежність Всесвіту на екранах і усвідомлюю всім єством, що мене не вистачить, аби виповнити собою…

— Мадлен…

— Ось уже скоро рік, як ми тут. Я немов закам’яніла. Я перестала помічати все навколишнє. Мені можна зав’язати очі і, мабуть, нічого не зміниться, я буду жити так, як і зараз — ходитиму, працюватиму, слухатиму мудрі поради… Я вже знаю кожен поворот коридора, знаю кожне крісло у кожній залі, пізнаю кожного по кроках, по диханню, по запаху… Мені вже немає про що говорити і думати.

— Мадлен, але ж потім…

— Потім ще сім років навчання в Академії… А потім… Вічна “Корида”…

— Мадлен, завжди мусиш від чогось відмовлятися, обмежувати себе, щоб не розчинитися у безконечності можливостей…

— Фреде…

— Що?

— Ходімо зараз до Гванци… Ми останнім часом про неї забуваємо… Ми ж люди, Фреде. Ми — сила, яка оживляє метали й кристали, ми — душа матерії… — Мадлен якось знічено усміхнулася.

Антуан зачинив за собою двері і мовчки сів біля стіни. Гванца спершу навіть не помітила його, щось тихо наспівуючи до малого, а коли обернулась і зустрілася поглядом, злякано спитала:

— Що трапилось?

Антуан мовчав, безтямно дивлячись в одну точку. Нарешті промовив:

— Аварія… Пошкодження центрального синтезатора…

— Цебер відремонтує… — на диво спокійно мовила Гванца.

— Через півроку… Цебер сказав, що не раніше…

— А що ж робити? — вже стурбовано запитала. — Що ж буде ці півроку?

— Голод, — витиснув із себе Антуан. — Буде голод. Щоправда, твоя харчова пайка не зміниться, бо ти з дитиною… Але ж усе це за рахунок інших, Гванцо…

— А що сказав Вазар?

— Сказав, що справжні космодослідники, такі, як ти, повинні бути готовими до будь-яких несподіванок…

Анджей був старанним у всьому, проте одного разу Вазар відверто сказав йому:

— Анджею, пробач… Ти дуже сумлінний, але… З тебе ніколи не вийде косморозвідника. В тебе уповільнена реакція. І фізично, як для косморозвідника, ти кволий. І головне, що ти вже не переробиш себе. Ти не біокібер. Я щиро тобі раджу не виснажуватись на заняттях. Тільки марно витрачатимеш сили. Просто живи і думай, а вже потім, на Землі, знайдеш себе…

Вигляд у Анджея тієї миті був жалюгідний. Стримуючи тремтіння в голосі, він сказав:

— Так. Я сам думав. Шкода. Я так хотів… І зараз хочу. Але не можу… Дуже важко… А ще аварія з синтезатором.

На дванадцятий день недоїдання Анджей знепритомнів у деклімаційній камері.

Незважаючи на розмову з Вазаром, Анджей продовжував напружені заняття. Він ще не здавався остаточно. А що коли якийсь внутрішній вибух?! Може, якесь невидиме гальмо відпустить його тіло і розум. Але з кожним днем напруження зростало. Вазар вимагав повної самовіддачі, завдання ставали дедалі складніші, а ще й голод, недоїдання… На добу — 0,5 води, 0,02 білкової суміші, 0,03 пасти Оерза, 0,03 вітамінізованої пінки. І все. Життя ніби будь-що хотіло зламати Анджея.

— Я трохи розуміюсь на техніці… Може, я зміг би допомогти Цеберу? — звернувся він до Вазара на третій день недоїдання. — Я знаю будову багатьох синтезаторів…

— Ти не зможеш допомогти, хлопче. І ніхто з вас не зможе. На “Кориді” стоїть несерійний синтезатор. Вважайте, що це просто чергове випробування. В кожному польоті всяке трапляється… От і трапилось. На жаль… А уявіть себе на далеких планетах. Уявіть себе на майбутніх ваших трасах. Я бачу, ти, Анджею, ще не лишаєш думки до кінця випробувати себе… Все буде гаразд. Цебер обов’язково відремонтує синтезатор. Та, врешті, і зараз усе гаразд. Аварійна система продукує необхідний харчовий мінімум. Немає делікатесів, це вже даруйте…

Товариші занесли Анджея до медичної частини. Клавір поворожив кілька хвилин над хлопцем, лазерним стимулятором пройшовся по активних точках шкіри, і коли Анджей безтямно розплющив очі, голосно мовив до решти:

— Йому треба збільшити харчовий пайок. Розумієте? Це означає, що ви будете одержувати ще менше… Ось так. Усе буде гаразд, — він поплескав Анджея по щоках своєю важкою блакитною долонею.

Снилося…

Вона біжить степом. Біжить, аж подих забиває. Довкола — розмаїття трав, квітів, метеликів. І якась мелодія однієї дзвінкої пульсуючої ноти бринить у настояному повітрі.

— Іре-е-ен! — хтось гукає здалеку.

Вона зупиняється, наслухає. Нікого.

— Іре-е-е-ен! — уже ніби з протилежного боку.

Вона падає в густу траву і слухає сюрчання коників. “Якщо хтось мене шукає, то й так найде”, — думає. Просто в очі світить яскраве сонце. Тепло. Парко. І радісно. І раптом уже зовсім поруч:

— Ірен!

Барвисті метелики літають, не махаючи крильцями, як великі різнокольорові планери.

— Ірен, чому ти не озиваєшся? Я шукаю тебе…

— Іванко?

Ірен здивовано зазирає йому в очі і бачить у його зіницях, як у двох дзеркалах, своє відображення.

— Ти прилетіла? І не зайшла до мене… Чому?

— Не знаю… Я хотіла забути про тебе…

— Чому? А я ось хліба приніс для тебе… І сиру… Хочеш їсти? Я знав, що ти хочеш їсти. Ти три роки літала… З дороги завжди хочеться їсти.

— Спасибі… Який смачний хліб! У нас на “Кориді” такого не було.

— А сир?

— Я ще не куштувала. Ти сам його робив?

— Мама… Твоя мама.

— Моя?

— Так. Я зараз живу з твоєю мамою. Щоб веселіше. Тато помер, а мамі одній сумно.

— Тато? Помер? Я нічого не знаю. Іванку… Я щойно прилетіла, я нічого не знаю… Іванку…

— Не плач. Може, він і не помер. Я не знаю точно. Але я переїхав до вас. Думав, ти прилетиш, і ми відразу зустрінемось.

— Далекі світи кликали мене і кличуть, Іванку… Я сподівалась, я хотіла…

— Знайти свою мудрість? Так, Ірен? Але й до тебе жили мудрі.

— І вони знаходили…

— Але не так далеко, Ірен. Світ безконечний, і ми, не знаючи самих себе…