У безодні

Містер Фотерінгей посидів трохи в темряві, не ворушачись.

— Отже, так воно й було, — промовив він нарешті. — Але ж як пояснити все це?

Тяжко зітхнувши, він заходився порпатись у кишенях, шукаючи сірники. Нічого не знайшовши, він підвівся і почав навпомацки шукати їх на туалетному столику.

— Де ж би знайти хоч одного? — промовив він.

У піджаку сірників теж не було. І тут йому спало на думку, що чудеса можна творити і з сірниками.

Він простягнув руку в темряві, грізно нахмурився й промовив:

— Хай у цій руці буде сірник!

На його долоню впав якийсь легкий предмет, і він затис його в кулаці.

Після кількох невдалих спроб запалити сірника містер Фотерінгей виявив, що він безпечний. Він кинув його, й відразу ж йому спало на думку, що сірник спалахне, треба тільки забажати. Він забажав, і сірник спалахнув на серветці, розісланій на туалетному столику. Він поспіхом схопив його, але сірник загас. Збагнувши, що його можливості далеко не вичерпані, Фотерінгей намацав свічку і встромив її в свічник.

— Ану загорись! — наказав він.

Свічка загорілася, і він побачив у серветці чорну дірку, над якою курився димок.

Деякий час містер Фотерінгей дивився то на дірку, то на свічку, а тоді, підвівши очі, зустрівся поглядом зі своїм відображенням у дзеркалі. За його допомогою він кілька секунд спілкувався зі своєю душею.

— Ну, а що ти тепер скажеш про чудеса? — промовив він нарешті вголос до свого відображення.

Дальші роздуми містера Фотерінгея були напружені, але невиразні. Наскільки він розумів, йому досить було побажати, і його бажання відразу ж здійснювались. Після перших спроб він наважувався робити лише найбезпечніші експерименти. Він змусив аркуш паперу злетіти в повітря і забарвив воду в склянці спочатку в рожевий, а тоді в зелений колір. Крім того, він створив равлика, якого так само чудодійно знищив, і нову зубну щітку. Коли минула північ, він дійшов висновку, що його воля, мабуть, надзвичайно сильна. Він, звісно, й раніше підозрював це, але не був упевнений, що має рацію. Переляк і розгубленість перших годин минули, і в нього з’явилася гордість від усвідомлення своєї винятковості і від невиразного передчуття можливої користі. Несподівано до нього дійшло, що годинник на церковній вежі вибиває першу годину ночі, а оскільки містер Фотерінгей не встиг збагнути, що чудодійним чином може позбутися потреби йти вранці в контору Гомшотта, він почав роздягатися, щоб лягти в ліжко без дальших зволікань.

Він уже почав був стягувати сорочку, аж тут йому в голову прийшла блискуча думка.

— Хай я відразу опинюсь у ліжку, — вимовив він і вже був там.

— Роздягнений, — тут-таки поправився він і, відчувши дотик холодних простирадел, квапливо додав: — І в нічній сорочці… Ні, не в цій, а в гарній, м’якій, з тонкої вовни. Ах! — зітхнув він задоволено. — А тепер я хочу приємно поспати…

Прокинувся він у той час, що й завжди, і за сніданком був дуже задумливий: все, що сталося з ним напередодні, здавалося надзвичайно яскравим сном. Тоді він вирішив зробити ще кілька безпечних дослідів. Наприклад, на сніданок з’їв три яйця: два, які йому подала господиня, — пристойні, але все-таки трохи залежані, і третє — чудове гусине яйце, чудодійно знесене, зварене й подане на стіл.

Містер Фотерінгей поспіхом вийшов з дому і пішов до контори Гомшотта, приховуючи свою схвильованість. Про шкаралупу третього яйця він згадав тільки ввечері, коли про неї заговорила господиня. Цілий день чудодійні властивості, які він відкрив у самому собі, заважали йому спокійно працювати, однак це не завдало йому ніяких прикрощів, бо всю роботу було чудодійно виконано за останні десять хвилин.

Надвечір його подив змінився глибокою радістю, хоч йому й далі було неприємно згадувати, як його виставили з “Довгого Дракона”, тим паче що викривлена розповідь про цю подію дійшла до його товаришів по службі і викликала чимало жартів.

Містер Фотерінгей дійшов висновку, що ламкі речі треба піднімати дуже обережно, зате в усьому іншому його дар розкривав перед ним дуже широкі перспективи. Зокрема, він вирішив поповнити своє майно, непомітно створивши дещо. Він створив пару чудових діамантових запонок, але відразу ж знищив їх, бо до його столу підійшов Гомшотт-молодший. Містер Фотерінгей побоювався, що Гомшотт-молодший може зацікавитися, звідки в нього ті запонки. Він добре усвідомлював, що йому треба користуватися своїм даром обережно і обачливо. Наскільки він міг судити, це було не важче, ніж навчитися їздити на велосипеді, а ті труднощі він уже подолав. Мабуть, ця аналогія, а також те, що його не бажають бачити в “Довгому Драконі”, спонукала його після вечері піти в провулок за газовим заводом і на самоті повправлятися в створенні чудес.

Досліди містера Фотерінгея не були аж надто оригінальні, бо ж, якщо не брати до уваги його незвичайного дару, він був далеко не винятковою особистістю. Він згадав чудо з патерицею Мойсея, але вечір був темний і непідходящий, щоб опинитись у сусідстві з величезними зміями. Відтак він пригадав чудо з “Таннгейзера”, про яке одного разу прочитав у концертному залі на звороті програми. Воно видалося йому досить приємним і безпечним. Він устромив свій ціпок — пречудовий пальмовий ціпок — у землю біля доріжки і наказав цій сухій деревині зацвісти. Ту ж мить повітря сповнилося пахощами троянд, і, запаливши сірника, містер Фотерінгей переконався, що це гідне подиву чудо відбулось. Його радість була порушена чиїмись кроками. Боячись, що його чудодійний дар виявлять передчасно, він поспіхом скомандував розцвілому ціпкові:

— Назад!

Насправді він схотів сказати: “Стань знову ціпком”, — але спохвату обмовився.

Ціпок стрімко відскочив назад, і з темряви пролунав сердитий вигук, а потім лайка.

— У кого це ти кидаєшся колючими гілками, дурню? Всю ногу мені обдряпав!

— Пробачте, — сказав містер Фотерінгей і хотів був пояснити, в чому справа, але враз зметикував, що це ще більше ускладнить ситуацію, і почав нервово крутити свого вуса.

До нього підійшов Вінч, один із трьох полісменів Іммерінга.

— Що це ти тут робиш? — запитав полісмен. — А! То це ви! Ви розбили лампу в “Довгому Драконі?”

— Нічого я тут не роблю. Зовсім нічого.

— Навіщо ж ви кинули палицю?

— Надала ж мені нечиста сила!

— Тож-бо й воно! А вона ж із колючками! Нащо ви її кинули, га?

Містер Фотерінгей розгублено намагався збагнути, нащо він кинув ціпка. Його навчання роздратувало містера Вінча.

— Ви вчинили напад на полісмена, чоловіче! Ви це розумієте?

— Послухайте, містере Вінч, — зніяковіло промовив містер Фотерінгей. — Мені дуже прикро… Річ у тому, що…

— Ну?!

Містер Фотерінгей так і не зумів нічого вигадати й вирішив сказати правду,

— Я творив чудо… — Він намагався говорити байдужим голосом, але в нього нічого не вийшло.

— Творили?.. Яка нісенітниця!.. Чудо! Що ж, це цікаво! Але ж ви той самий молодець, який не вірить у чудеса… Отже, знов утнули якийсь дурний фокус. Я вам ось що скажу…

Проте містеру Фотерінгею не довелося почути, що саме хотів йому казати містер Вінч, Він зрозумів, що виказав себе, зрадив свою таємницю. Злість спонукала його до рішучих дій. Він ступив крок до полісмена і люто вигукнув:

— Досить з мене! Я вам зараз покажу “дурний фокус”! Ідіть ви до дідька в пекло! Геть!

І ту ж мить полісмен зник.

Того вечора містер Фотерінгей більше не творив чудес. Він не пробував навіть дізнатися, що сталося з його розквітлим ціпком. Переляканий і приніздклий, він повернувся додому й пішов до себе в спальню.

— Господи! — промовив він. — Який могутній дар! Просто-таки всесильний! Я зовсім цього не хотів… Цікаво, яке воно те пекло?

Містер Фотерінгей сів на ліжко, щоб роззутися, і в цю мить йому в голову прийшла щаслива думка. Він переправив полісмена до Сан-Франціско, а потім, полишивши події їхньому природному плинові, з важким серцем ліг спати. Уночі йому снився розлючений Вінч.