Страница 28 из 48
Розділ четвертий
УНІКАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ
Я гарячково шукав порятунку. Ще один промах — і капітан викине мене з дому. Отут я й зауважив, що у вітальні немає жодного зображення капітана. А між тим, по вицвілих шпалерах так і рясніли темні плями. Певно, тут колись красувалися портрети, а потім їх познімали.
Кажуть, що найкраща оборона — це наступ. Я вирішив перевірити цей теоретичний висновок на практиці і з виразом щирої стурбованості мовив:
— На мій погляд, капітане, ви даремно знехтували одвічним законом переходу кількості у нову якість.
Як і слід було чекати, вже перше критичне зауваження зміцнило мої позиції. Небреха насторожено зиркнув на мене:
— Як вас розуміти?
— Ви, капітане, — впевнено повів я навальну атаку, — познімали геть усі свої портрети. Я розумію: вирішили не докучати людям власною персоною — мовляв, скромність більше прикрашає людину, аніж портрети. А що з усього цього вийшло? Зведена до абсолютного нуля кількість породила негативну якість. Тепер туристи можуть подумати, що ви з надмірної пихи зневажили їхню щиру повагу і цілком виправдану допитливість. Не гаразд, капітане…
Я з приємністю спостеріг, як Небреха вперше за час нашого знайомства почервонів. Це було помітно навіть у субтропічних сутінках. Таки втрапив у мою пастку!
— Невже отак подумають? — стурбувався уславлений зореплавець.
Я лише знизав плечима:
— Звичайно! А як ще можна тлумачити це протиприродне явище?
На тому розмова вщухла, і ми мирно полягали спати.
А на ранок мене чекав сюрприз: у вітальні висів блискуче виконаний портрет Небрехи. Капітан був сфотографований на весь зріст — від вусів до протеза. Його імпозантна постать дихала непідробною величчю. Прикро тільки, що це диво фотомистецтва Небреха почепив догори ногами. Мабуть, вішав уночі та й переплутав, де у нього вуса, а де протез. Світло ж навмисне не вмикав, щоб мене не будити.
Я негайно виправив його мимовільну похибку і, весело мугикаючи модну мелодію, подався голитися. Але коли капітан Небреха погукав мене на ранкову каву і я зайшов до вітальні, то мало не остовпів: портрет знову висів догори ногами!
— Капітане, — вражено запитав я, — навіщо ви чіпляєте портрет униз головою?
У відповідь Небреха суворо вирік:
— Бо я нікому не дозволю фальсифікувати історичні події.
Я розгубився.
— Яка ж тут фальсифікація? Хіба насправді ваші вуса не зверху, а протез не знизу?
— На Землі це дійсно так, — незворушно відповів капітан. — А от на планеті двоголових, звідки я привіз на згадку цей унікальний портрет, все було навпаки. Авжеж! Ви б нині не мали честі бачити моє зображення догори ногами, а вченим не пощастило б спостерігати раптовий спалах понаднової зірки…
Я слухав його і мовчки пишався своїм новим творчим успіхом. Адже це я хитрими запитаннями примудрився викликати Небреху на відверту розмову. Ніякий практикант такого б не устругнув.
Тим часом Небреха присунув до себе люльку і гаман з тютюном, а я поклав на столик (як я згодом довідався, предмет настійних зазіхань з боку Музею космічних мандрів) грубезний блокнот та авторучку, бо чисто забув про оті осоружні сто плюс п’ятдесят. І правильно зробив: хіба ж вкладеш розповідь капітана Небрехи у прокрустове ложе куцого інтерв’ю?
Аж ось — нарешті! — міжзоряний вовк упорався з люлькою, звикло оточив себе димовою завісою, звідки й долинув його басовитий голос:
— Передусім, мушу зазначити, що на планету двоголових ми натрапили зовсім випадково. Зважте, про неї й натяку не було у жодному з додатків до зоряних каталогів. Якби моя рішучість зрадила мені хоч на хвилину, про цю заселену нещасними аборигенами планету й досі б не чули. Мешканці її неспроможні були навіть послати у простір сигнал біди, бо всі сигнали ламалися, як сірники, і уламки радіохвиль падали на місцеве невидиме світило.
А, між тим, честь відкриття цієї своєрідної навіть у космічних розмаїтостях планети приписують не мені з Азимутом, а якійсь нікчемній обчислювальній машині МОПС-3М, якої я зроду не бачив, бо вона давно зійшла на порох.
Та хіба раніше не траплялися тотожні прикрощі? Людство пам’ятає доволі аналогічних ганебних непорозумінь. Як ви знаєте, вперше залучив до історії Новий світ славнозвісний капітан Христофор Колумб. А що з того вийшло? Усі тогочасні запаси лаврового листу поклали до ніг Амеріго Веспуччі.
Точнісінько отака історія трапилася і зі мною. З тією, правда, відмінністю, що Веспуччі теж був відомим на всіх широтах капітаном, а не бездушною машинерією, яка за своє існування здійснила лише одну справді корисну подорож — на звалище металевого брухту.
Та, зрештою, не мені нарікати на долю. Краще ось послухайте, як воно так сталося…
Розділ п’ятий
МІЖ СЦІЛЛОЮ ТА ХАРИБДОЮ
— Якось моїй ракеті, — почав капітан свою розповідь, — заступив шлях один з невідомих велетнів Всесвіту. Зірка була така величезна, що в неї залюбки вмістилося б з десяток сонячних систем разом з усіма орбітами. Але хоч яка вона велика була, її ніхто і ніколи не бачив, навіть у найпотужніші телескопи. Річ у тім, що через свою немислиму масу зірка мала таке страхітливе тяжіння, що за межі його не міг вирватися жоден промінець. Ось чому ця надмірна небесна озія була вкрита полем тяжіння, мов шапкою-невидимкою. Це було буквально небачене видовисько!
Справа ускладнювалася ще ось чим.
Навколо зірки-невидимки оберталася велетенська планета. Щоб ви мали певне уявлення про її надреальні розміри, скажу тільки, що коло по її екватору точно дорівнювало орбіті Плутона. Зрозуміло, оце “маля” могло накоїти нам лиха не менше, ніж її невидиме світило.
Ледве мій штурман Азимут дізнався про оці космічні Сціллу та Харибду, як негайно виявив ініціативу — не чекаючи команди каштана, сів обчислювати гак на об’їзд.
Гак, нівроку, виходив добрячий. Поки ми обминали б ці страховидла, інші мандрівники спромоглися б злітати аж у сузір’я Скорпіона і повернутися додому. Більше того — ще встигли б видрукувати грубезну книжку дорожніх нотаток. Ну, а я вже був не в тих літах, щоб задурно марнувати свій дорогоцінний час. До того ж це була б не тільки тривала, а й нудна прогулянка, бо навколо гігантів на цілі світлові роки не крутилося й цеглини. Якщо поблизу від них колись і оберталися небесні тіла, то вони давно шубовснули у бездонне черево зірки-невидимки або ж потрощилися на гострих скелях циклопічного сателіта. Словом, куди не кинь, а людині із здоровим глуздом справжнього дослідника нічого було робити на спустошених околицях цієї понурої системи.
А штурман старається!
А штурман креслить!
Я зазирнув через його плече на обчислення і цілком щиро похвалив за зразкову роботу:
— Чудово, Азимуте! Чудово, мій юний друже! Ти робиш неабиякі успіхи. Молодця!
Від несподіванки і рідкісної з мого боку похвали хлопець аж зашарівся, мов красна дівиця.
Ну, поки він смакує приємні для нього хвилини, я несхибно просуваюся далі єдино можливим у даній ситуації курсом:
— Атож! Коли ми повернемося з зірок на матінку-Землю, твої обчислення будуть правити за неперевершений шедевр штурманського мистецтва.
Азимут аж танув під ласкавими променями майбутньої слави.
— От побачиш, твоя феноменальна праця прикрасить сторінки усіх підручників для космонавтів, а дорогоцінний оригінал покладуть під кришталевий ковпак у Музеї космічних мандрів. Та ще оздоблять застереженням — “Руками не торкатися”. Я сам подбаю про це!
— Дякую, капітане, — нітився від щастя мій вірний штурман.
Отут я й наполіг:
— Ось чому, друже, я тобі раджу і, більше того, наказую — негайно заховати цей безцінний скарб, щоб він (боронь нас від астероїдів!) раптом не загубився у космічній безодні. І щоб ти не чіпав його аж до повернення на Землю! Бо ж зникнення цього документа буде непоправною втратою для всієї Сонячної системи.
Азимута мов громом ударило серед космічної тиші. Він застиг із роззявленим від подиву ротом.