Страница 19 из 48
III
— Усе почалося з так званої ентропії, або, коли простіше сказати, систематичного збільшення хаосу у Всесвіті.
Коли я вперше начитався про тую ентропію, то аж моторошно стало. З математичних формул з усією очевидністю випливало, ніби вже й пальцем кивнути небезпечно. Бо кивнути пальцем — це зробити певний рух, тобто посилити навколо себе силове поле, отже, ще в більший енергетичний хаос занурити всесвітню ентропію. І слово ж вигадали гемонське яке! Та справа не в слові, а в тому, що, мовляв, коли той хаос дійде критичної межі, весь Всесвіт вибухне, як цистерна з бензином, коли туди вкинути запаленого сірника. Можете собі це уявити? Весь Всесвіт у спопеляючому вогні!
Над тією ентропією не один вчений посивів і висушив собі мозок. З формул недвозначно випливало, що аби врятувати наш рідний Всесвіт від неминучої погибелі, необхідно штучно зменшити фатальне накопичення ентропії. А як його зменшити, коли усі галактики, туманності, сузір’я і світила-одинаки щомиті випромінюють таку силу енергії, що її навіть порівняти неможливо з енергетичним потенціалом нещасного пальця. Примусово гасити зірки, чи що? Чи, може, виморозити усі галактики? Та поки одну зірку заллєш, як друга вже десь народиться. Авжеж, химерна та штука — ентропія!
Але мене весь час не покидала думка, що якби з боку ентропії справді існувала якась реальна загроза, Всесвіт ще мільярди років тому так бабахнув би, що й астероїдів було б не зібрати. А планет — і поготів. Замість планетних систем навколо буяючих Сонць крутилися б вогненні колеса…
Чому ж свого часу Всесвіт не вибухнув і досі не вибухає? Висновок один: не вибухає за браком доброї конденсації хаосу. А куди ж тоді поринає променева енергія? Хто висмоктує і поглинає її критичні надлишки? Адже просто узяти та й випаруватися вона не могла, бо це суперечило б законові збереження енергії.
Але навряд чи хто відшукав би на ці запитання пристойні відповіді, якби одного разу я не опинився в галактичній системі Чорних Сонць.
Не буду критися, мене пройняв мимовільний жах, коли я вперше уздрів чорні сузір’я і вугільні туманності на тлі білого і блискучого, мов гірський сніг, космічного простору. Зрозумійте мене вірно: щойно, якісь мізерні секунди тому, я милувався звичною панорамою Всесвіту — веселим мереживом яскравих зірок на традиційно чорному оксамитовому фоні, аж раптом маєш — суцільне сяюче молоко, або, якщо змалювати точніше, чисте, променисто-біле полотно, нещадно прошите кимось з дробовика, зарядженого різнокаліберним шротом. Розміром од головки англійської шпильки до квасолини.
Було від чого вжахнутися — такими неймовірними несподіванками Всесвіт ще ніколи мене не пригощав. Про всяк випадок, я припустився заспокійливої думки, що ото перший з навігаторів зіткнувся з якимсь не відомим науці, феноменальним космічним маревом. А вирішив так тому, аби не припуститися гіршої думки — що це в мене від старості зір зіпсувався. І в який недоречний момент — коли я мандрував у часі і просторі сам один, бо мій вірний штурман Азимут вже відвідував школу для обдарованих дітей. Гірко зробилося мені. У Всесвіті навіть така дрібниця, як термометр, що вийшов з ладу, може стати фатальною. А що вже казати, коли розладнається сам навігатор?
“Ех, капітане, старий міжзоряний вовчисько! — почав сам по собі справляти панахиду. — Віку в тебе, ревматику (а ревматизм я придбав, коли загубив ногу, — після катастрофи на кометі Галлея), як у кози хвоста!”
Воно дійсно — пожив, нівроку. Таж хіба я тоді гадав, що отой солідний багаж років мене, зрештою, і врятує? Атож! Якби того разу мій штурман був на борту, він би вже ніколи не ходив до школи обдарованих дітей — йому, без сумніву, забракло б прожитих років, щоб вийти з тієї скаженої пригоди живим і здоровим…
Але повернемося до розповіді.
IV
Справжній дослідник, дощенту відданий науці, ніколи не губиться за будь-яких обставин. Коли інші втрачають голову, панікують і внаслідок безславно гинуть без усякої користі для людства, справжній науковець спокійно вивчатиме нове для себе явище. Скажімо, що зробив староримський вчений Пліній Молодший, коли вулкан Везувій вивергав полум’я і сірку, ховаючи під магмою Геркуланум і Помпею? Поліз у саме пекло, аби докладно вивчити страхітливе стихійне явище!
Зрозуміло, я навіть не думав рівнятися до героїчного вчинку Плінія. Він пішов у вогонь на очах у людей, отже, були свідки, які зворушливо засвідчили його безмежну відданість науці. А я діяв за набагато гірших обставин, самітний, як палець, бозна на якій відстані від матінки-Землі, отже, якби загинув, нікому було б згадати про відчайдушну сміливість капітана Небрехи.
Але хоч за яких несприятливих умов опинився, розуму не втратив. У ракеті незвикло світло, як вночі на святковому Хрещатику, а я собі незворушно спостерігаю поведінку численних навігаційних приладів. Як не дивно, а вони теж не показилися. Що то значить — особистий приклад командора! Коли дивлюся — тисяча астероїдів! — покажчик шукача планет вказує на наявність з лівого борту чималого космічного тіла, придатного до життя. Відстань — якихось кілька десятків тисяч кілометрів.
Планета!!!
Тільки за умов отого несамовитого штучного освітлення я не помітив її неозброєним оком.
“Оце пощастило! — зрадів я. — Буде твердий грунт під ногами! Хай хоч на курявних стежинах цієї далекої планети залишаться мої сліди…”
Та, скажу я вам, мені пощастило ще більше, ніж я сподівався, — планета була густо заселена розумними істотами. На жаль, нововідкрита цивілізація, на перший погляд, не являла нічого цікавого для космічної істотології. Не було у мешканців планети трьох, а то й чотирьох очей замість двох, не носили вони на маківці вусиків-антен замість нормальних вух, не стрибали, спираючись на пружний м’язистий хвіст, і не мали крил, хоча б у вигляді малих атавістичних відростків. Вони були подібні до моїх загублених у зоряній безодні земляків, як дві краплі дистильованого H2O. Копії людей та й годі! Не криюся, якби не суцільно сяюче небо й чорне, холодне коло замість сонця у зеніті, я б тоді запідозрив, що якимось незбагненним чином повернувся на рідну планету.
Та оця вражаюча подібність не завадила тубільцям зустріти мене з небувалою урочистістю. Ви б тільки бачили, як мене зустрічали! Ніде до того я не чув таких палких вітань, такого радісного галасу, ніде не спостерігав такого непідробного подиву і бурхливого, як море, захвату, на жодній планеті не бачив стільки захоплених очей і щирих, сповнених любові та безмежної симпатії усмішок, як на цій… Сто Чорних Сонць на мою голову, коли я хоч на півслова перебільшую!
Однак ви й самі збагнете ситуацію, коли я вам оце повідомлю, що тамтешній білий космос був не маревом, а найсправжнісінькою одвічною реальністю. Але докладно про це пізніше. Скажу тільки, що за таких, здавалося б, ненормальних природних умов аборигени планети, незалежно з якого боку її вони мешкали, ніколи не бачили ночі, бо уся планета з усіх боків була оточена безупинним віковічним денним освітленням. А що з цього випливає?
Ось що.
Тубільці й гадки не мали про інші світи. Адже, щоб побачити світло далеких зірок, потрібна ніч, а ніч їм не снилася навіть у хворобливому мороці. Отож вони не були морально підготовлені до можливого візиту іншопланетних братів по розуму, як інші цивілізації, котрі мають зоряне небо над головою і очі, щоб на нього дивитися. А навіть для морально підготовлених цивілізацій прибуття іншомовних космічних мандрівників — подія величезної всесвітньо-історичної ваги, яка стихійно і водночас закономірно перетворюється на тривале всепланетне і всенародне свято. Тож якою мусить бути радість істот без хоч такої-сякої моральної підготовки?
Так, для них це було диво з див! Людина, така ж, як і вони, раптом впала з неба! Якби тубільці були дикунами, вони неодмінно вважали б мене за Всевишнього і всеверхнього бога. Та, на щастя, ніякі забобони і релігії на цій казковій планеті ще не народилися. З цього боку у них все ще було попереду. Але аж ніяк не з моєї провини…