Вогненний водоспад

— Нірфе! Мені ж теж цікаво! — долинув з оранжереї голос Рен. — Ходіть сюди!

Нірф з Коршуновим пішли на її голос. Вона встигла надягти біле святкове плаття й накрити на стіл. Просто над їхніми головами з гілок звисали соковиті плоди.

— Як у раю! — всміхнувся Коршунов. — Даруйте мені! — крикнув він і вибіг з оранжереї. — Я зовсім забув на радощах передати подарунок, — сказав він, з’являючись знову з великим пластмасовим циліндром у руках. — Це члени нашого екіпажу зібрали вам квіти з усіх континентів Гамми.

Він розкрив циліндр, вийняв великий барвистий букет і простяг його Рен. Вона засміялась.

— Поглянь, Нірфе, це найкращий букет у нашому житті!

Коршунов дивився на щасливих Рен з Нірфом і усміхався.

— Я ще не сказав вам найголовнішого. Ми послані сюди, щоб допомогти вам повернутися на Землю. Адже ваш корабель не в змозі здолати зворотної путі. Тут пального для нього нема.

— Але яким же чином це вдасться? Коршунов знизав плечима.

— З моменту вашого відльоту з Землі минуло близько трьохсот років. Створено досконаліші кораблі. Люди пам’ятають про ваш відважний і ризикований рейс. І нас послали, так би мовити, на обгін часу. Ви полетите на нашому кораблі. Ми летіли сюди усього дев’ять років. Отож мушу ще сказати, що ваш метод біокарти допоміг встановити зв’язок з багатьма населеними світами. Ми давно перемовляємося із деякими з них і знаємо їхнє точне місцезнаходження, 3 іншими — шукаємо засобів спілкування.

— А як же наш корабель?

— Залишимо на Гаммі як подарунок від мешканців Землі. Люди Гамми хочуть зберегти його навічно.

Я був півроку у відрядженні на півночі в таких місцях, куди листи йдуть дуже довго і новини, які повідомляються в них, стають за час, доки надійдуть, давно минулими, забутими подіями. Ні, я не повідомляв друзям своїх дальніх адрес та й сам не часто писав про себе. Надивившись вдосталь на крижані тороси, на північні сяйва, на курні вулкани і на північних оленів, начинений по саму зав’язку новими враженнями, у пальті з тюленячого хутра, в пижиковій шапці, з моржевим іклом у валізі, я повернувся до Москви.

Мені було про що розповісти своїм московським друзям, більшість з яких веселкові стожари полярних сяйв уявляли лишень з обгорток од морозива. Багато хто з них з повагою дивився на гладеньке з переливами тюленяче хутро мого пальта і жваво цікавився цингою та проблемами освоєння суворого північного краю. Мені це давало втіху. Я відчував себе джеклондонським героєм.

У неділю настала черга зайти до приятеля-астронома Віктора Подилова. Мені відчинила двері його восьмирічна дочка Аллочка.

— Дядьо Володя приїхав! — загукала вона. — Мамо, мамо! Дядьо Володя приїхав!

— Володя! — щиро зраділа Вікторова дружина Віра. — Полярник наш! Куди ж ти запропастився? Заходь, заходь! Будемо разом обідати!

— Віктор удома?

Дивно. Моє запитання чомусь знітило Вікторову жінку. Віра зам’ялася, не знаючи, що відповідати. В розмову втрутилася Аллочка. Із серйозним виглядом вона заявила:

— Наш татко на Марсі.

— Де?

— На Марсі. Планета є така. Далеко, далеко. Татко обіцяв привезти мені звідти марсіянського ведмедика!

— Аллочко! — перепинила її Віра. — Хіба я тобі дозволяла це казати. Йди до себе і грайся!

Віра провела мене в сусідню кімнату і щільно зачинила за собою двері. Ми залишились удвох.

— Як з’їздив? — запитала вона.

— Нічого! — відмахнувся я. В мене зникло усяке бажання розповідати про себе. — Скажи мені правду, де Віктор?

Віра чомусь поглянула на великого годинника, що стояв у кутку кімнати. Він показував без чверті другу.

— Він на Марсі. В експедиції. Недавно щасливо приземлилися. Правильніше примарсіянились.

— Ти серйозно?

— Цілком.

— Але ж про цей запуск немовби нічого не повідомлялось!

— Про такі запуски й не повідомляється…

— Що він там робить?

— Перевіряє гіпотезу професора Лебединського.

— Яку ще гіпотезу?

— 1956 року професор Лебединський висловив нову, оригінальну думку про цю планету. Він вважає, що Марс зовсім не безводна пустеля, як гадали раніш. За його розрахунками, на Марсі має бути досить багато води, тільки у вигляді криги, занесеної пісками марсіянських пустель. Це поклади підгрунтової криги. її товща не однакова. На екваторі — півкілометра, а біля полюсів — близько двох кілометрів. Під товстим шаром криги вода не замерзає. Там, у глибині, схований від очей океан Марса.

— А як же ця гіпотеза пояснює знамениті канали? Адже їх спостерігають у телескопи, отже, вони існують. У кризі рити їх немовби нема нащо…

— Гіпотеза Лебединського пояснює не тільки канали, але й цирки, від яких вони розходяться в усі боки. На його думку, загадкові канали — це всього лишень гігантські тріщини в кризі. Вони могли утворитися, наприклад, під час падіння на поверхню планети великих метеоритів. У тім місці, де впав метеорит, утворюється величезна вирва-цирк, а від неї в усі боки розбігаються тріщини-канали, дуже прямолінійні, якраз такі, якими й повинні бути в кризі, і саме такі, які вони й є насправді…

Вітько, Марс, пісок пустель, гіпотеза професора Лебединського, велетенські товщі криги й марсіянське ведмежатко — водоспад приголомшливих новин упав на мене! Я не міг одразу повірити. Думки плуталися, перескакуючи з одного на інше.

— Як Віктор потрапив туди?

— Він захворів гіпотезою Лебединського Почав опрацьовувати її… Ти ж знаєш Віктора — він трохи одержимий. Якщо якась-от думка засіла у нього в голові, то її неможливо вибити звідти. Я стала помічати, що навіть коли він вечорами сидів зі мною й Аллочкою, в думках він уже не був з нами. Душею він був там, на далекій холодній планеті… Я навіть ревнувала його до цієї його другої, невидимої мені жительки, що її останніми роками я відчувала постійно. Видно, екзальтованим жінкам таких людей, як мій Віктор, на роду написана неспокійна доля…

— Він щось уже повідомляв з Марса?

— Так. Гіпотеза професора Лебединського підтвердилася. Загадкові канали Марса справді виявилися грандіозними тріщинами в шарі вічної криги. Надгігантські метеорити, від ударів яких могли б утворитися такі розломи, падають на Марс не частіше одного разу за десять тисяч років. Не чекати ж стільки часу! Віктор з товаришами вирішили імітувати зіткнення з великим метеоритом. Вони знайшли гладеньке крижане поле, що простягається до самого горизонту, заклали потужний заряд вибухової речовини і зробили вибух. Утворився досить великий цирк, від якого в різні боки розбіглися три “канали”, що добре помітні в телескоп із Землі. Цим вибухом вони поховали легенду про штучне походження “каналів” Марса…

— Чудово! Та невже ці канали чи тріщини існують вічно?

— Не всі. Деякі оплавляються, іноді беруться зверху шкуринкою криги, але при найменшому землетрусі, правильніше, при найменшому марсотрясінні найбільші з них, що йдуть у глибину на сотні метрів, лускаються знову… Під час дослідження тріщин загинув Фролов.

— Хто?

— Фролов. Один з чотирьох членів їхньої експедиції. Чудовий хлопець. Компанійський, життєрадісний… Якось вони наштовхнулися на дивну смугу низькорослої коряжистої марсіянської рослинності. Такі оази завжди зустрічаються вздовж тріщин. Там тепліш. Але біля цієї оази тріщин не було, їх це й зацікавило. Вони декілька днів досліджували оазу.

Було холодно навіть у скафандрах. Часом морозяний ураган налітав з такою силою, що доводилося падати долілиць у сніг і лежати так декілька годин підряд, перечікуючи негоду. Підводитися у таких випадках надаремне — вітер звалить з ніг, покотить людину, мовби перекотиполе, й розіб’є об камінь. Годинами лежати холодно. Лютий мороз пропікає крізь скафандр і пощипує тіло, постійно сковуючи його холодом. Врятовує лише нагрівання скафандра. Одного разу, коли вони лежали так і дивилися, як над головами нуртує “біла відьма”, — так вони прозвали снігів ураган, — пролунав вибух. Його гуркіт заглушив навіть виття й свистіння “білої відьми”. Й тут же вони почули в навушниках голос Фролова: “Хлопці, це луснув шар криги над тріщиною! Я лежу на самому її краю!”. У відповідь троє закричали на все горло: “Тримайся, Євгенку! Тримайсь! Відповзай убік!”.