Страница 24 из 32
Товстун зайшов у прозорий ковпак, довкола якого огорожа утворювала вузький балкон, і сів за пульт. Щось брязнуло, й ковпак рушив. Він обертався. Спіральний пояс з напівпрозорого смарагдово-зеленого матеріалу ковзав довкола нього, як велетенська змія. Вершину ковпака увінчувала сітчаста чаша, що оберталася разом з ним.
— Ось вони, ось вони! — закричав високий.
Його товариш натиснув кнопку, й екран перед ним ожив. На ньому з’явилися хвилі й клапоть піщаного берега. Кілька рухів мацакоподібних пальців приладу — і зображення на екрані стало чітке. Тепер він бачив те саме, що і його товариш там, знадвору, але набагато детальніше.
Потім з’явились вони.
Високо в прозорому повітрі витанцьовувало кілька цяток. Море зникло, тільки біле небо простягалося вдалину й височінь. На екрані була огидна, довга морда з довгим, різко загостреним дзьобом, з рогом на потилиці. Сіра, неначе вкрита цвіллю, шкіра чудовиська була всіяна блискучими краплинами, криваві очі горіли зажерливо й люто. Обережним, майже непомітним рухом спостерігач пересунув зображення й передав керування роботові. Той відзначив координати і більше не випускав чудовиська з екрана.
— Чудесний екземпляр, — промовив за спиною в товстуна високий, тишком зайшовши в ковпак.
Це був справді прекрасний екземпляр. Величезні шкірясті крила мали врозліт майже вісім метрів, а зеленаво-бурий тулуб закінчувався коротким хвостом. На кінцях крил стискались і розтискались три пазуристих пальці. Ящур велично розтинав повітря, від нього віяло правіковою дивовижною люттю. Обидва спостерігачі відчували це й були вдячні своєму міцному, прозорому укриттю й потужному силовому полю, що захищало їх Від жахів молодої планети.
Ящур круто спустився до хвиль, за ним інші, але на інших вони навіть не дивилися з тієї миті, як побачили цього першого. Шкірясті вітрила крил вдарились об хвилі, й чудовисько, важко погойдуючись, неначе качка, розігналось по воді й злетіло у височінь. У зубатій пащі в нього звивався невеликий рибоящур, і його кров яскраво-червоною стрічкою стікала з довгих щелепів. Ящур повільно повернувся до спостерігачів хвостом, і по різких рухах голови на довгій зміїній шиї було видно, як він на льоту вгамовував голод.
— Увага, стеж, щоб він не зник, — знервовано й аби тільки сказати щось, мовив високий.
У кутку екрана з’явилась прозора зірка, воїна наближалась до центру. Це робот націлював гравітонову гармату. Почувся пронизливий звук і знову стих.
— Влучив, влучив! — схвильовано закричав товстун.
Чудовисько ніби завмерло й почало падати. При цьому воно оберталось незграбно і якось непорушно, наче камінь. Важка голова опустилась, а кінчик тупого хвоста стирчав до неба. Воно падало все швидше, все нижче, нижче…
А тепер настало найтрудніше.
Наукова експедиція повинна була взяти з третьої планети якомога більше зразків, і для цієї мети Наукова Рада забезпечила її найновішим винаходом — гравітоновою гарматою. Гармата діяла автоматично, хай тільки ціль потрапить у поле зору екрана, а робот подбає про інше. Передусім він паралізовував обраного екземпляра потужним електромагнітним розрядом, а потім, різко змінюючи коливання, перетворював електромагнітне поле в гравітаційне й транспортував спійману тварину до просторих приміщень, розташованих у вапнякових скелях під Базою. На спеціально обладнаних зорельотах здобичі надавали стану анабіозу й відправляли на свою планету.
Трудність полягала в умінні керувати гравітоновою гарматою. Ця зброя була нова, і робот не завжди функціонував надійно. Експедиція одержала дозвіл випробувати новий винахід тільки завдяки хвилюючим розповідям про багатства дивовижних видів тварин на досліджуваній планеті.
— Перемкни, — кинув високий. — Інакше він потоне…
— Він ще не на рівні станції, — прошепотів товстун, але його товариш не володів собою.
Він нахилився до пульта й усіма трьома пальцями вдарив по фіолетових клавішах у центрі. В помешканні забринів мелодійний акорд, і на мить здалося, що скеля під ними розступається. Сонце там, зовні, потьмарилось.
Але ні, це була омана, сонце світило над бурхливим Юрським морем, як і раніше, а стовбури хвощів пнулися до нього. Усе було, як і раніше…
Окрім ящура. Ящур щез.
— …як і ті двоє до нього, — вимовив товстун сумно, але без докору.
— Цього я собі не вибачу, — промимрив високий після короткої мовчанки. — Третій крилатий пропав. Біологи прокленуть нас, а про фізиків годі й казати.
Товстун деякий час нічого не відповідав. Трикутні очі на зеленавому обличчі звузилися й стали вертикальними щілинками.
Нарешті він промовив:
— Спробуємо інвертувати поле — може, ще не пізно…
— Ти з глузду з’їхав — для цього треба просити дозволу Ради: зворотний хід може знищити машину…
— Але ж іншого виходу ми не маємо: треба намацати нуль-простір, де зник крилатий.
Високий знизав плечима, скоряючись. Кінець кінцем, якщо спроба не вдасться, то в них хоч буде чисте сумління — вони зробили все можливе.
Товстун знову сів за пульт, його три пальці забігали по клавішах, і знову їм здалось, що скеля під ними тремтить, а сонце над ковпаком гасне.
— Тримай його, тримай так!.. — закричав високий, підскакуючи і мало не дістаючи головою прозорої стелі.
Повільно, дуже повільно з’являлось зображення ящура метрів за сто над морем — спочатку розпливчасте, а потім усе чіткіше. Товстун тепер весь поринув у маніпуляції з приладом, його рухи були обережні, майже непомітні.
Падіння ящура раптом припинилось за кілька метрів від поверхні моря, неначе в повітрі його підхопила незрима рука; вона понесла його в бік скелі, а там незграбна істота почала підніматись до Бази. Підхоплений вихором гравітонів, заціпенілий і оглушений ящур підплив до скелястої кручі, металеві ворота відчинилися й поглинули його. Все інше було вже ділом препараторів.
Обидва мисливці вийшли з ковпака й поспішили сходами нагору, до Бази. Ліфт підняв їх у просторі зали із зразками. У препараторній вони застали начальника Бази й препаратора. Обидва були збуджені й жестикулювали.
— Що сталося? — спитав високий.
— Ось що, — коротко відповів начальник. Товстун сквапно почав було розповідати про пригоду на полюванні, та раптом замовк і витріщив очі.
— Оце ми витягли в нього з шиї, — пояснив начальник.
На столі лежав незвичайний предмет. Довгий, дивного кольору стержень, з гострим тригранним наконечником.
— Рослина? — спитав високий.
— Навряд. Але, — препаратор показав на стержень, — напевно, рослинного походження, хоч ми ще не знаходили на планеті подібних зразків. — Він торкнувся до наконечника. — А оце, безперечно, метал. Оброблений метал.
Запанувала мовчанка.
— Я негайно доповім про знахідку Раді, — мовив начальник. Потім звернувся до обох мисливців. — Є у вас точні дані про частоту коливань у момент інверсії?
Обидва розгублено зглянулись, і товстун похнюпився.
— Ми про це забули, а робот напевно вже викреслив.
Начальник похитав головою Шкіра на його високому гладенькому черепі залягла поперечними складками.
— Шкода! Здається, цей ваш нуль-простір закинув ящура кудись, де живуть розумні істоти, що вміють обробляти метал і виготовляти знаряддя, — промовив він.
Усі троє дивились на нього і нічого не розуміли.
— Але ж на цій планеті нема умов… Начальник стомлено заплющив очі.
— Я маю на увазі не простір, а час. Здається, ви зробили чудове відкриття, а ящура закинули кудись далеко в майбутнє.
— До його нащадків, — тихо додав препаратор.
Товстун нервово прокашлявся. Йому було прикро, що він забув дані, без котрих не можна було провадити далі досліди.
Високий невдоволено подивився на ящура, що лежав у анабіотичному сні посеред величезної штучної печери.
Хроніка оповідає, що відважний переможець драконів, Деодат де Гозон, не дістав за свій подвиг нагороди Принаймні зразу.