Страница 11 из 32
Священик у чорно-білій сутані кивав у такт подячних слів. Докторові стало неприємно.
— О, ні, ні, ваша світлість. Це обов’язок християнина й лікаря — допомагати стражденним..
— Достойні діла мзди своєї, — мурмотів чернець.
Князь схлипнув.
— Ти велика людина, докторе… Але чи можеш ти зарадити перед божим гнівом? Чи маєш ти засіб, щоб відігнати хворобу загодя. Люди мої мруть, і поля спустіли. Хто їх буде обробляти?
— А хто заплатить десятину? — спитав чернець, перебираючи чотки кістлявими пальцями.
— Маєш ти такий засіб? — наполягав князь.
— Маю, — відповів доктор, і їхні очі зажерливо заблищали, — але за умови…
— Згоден зарані, — почав було князь, але чернець стиснув його за руку й запитав:
— За якої, любий сину мій?
— Що ви створите царство боже на землі. Мовчання. Князь перезирнувся з ченцем.
Домініканець перехрестився й облизав губи.
— Ми не дбаємо ні про що інше, сину мій, — тихо сказав він.
Доктор натиснув кнопку на яйцеподібному предметі й поклав його на стіл. Вони бачили це, але ні про що не спитали.
— Той, хто прийме мої ліки, забуде про все, що було, — сказав він. — Його мислі стануть чисті, як незайманий пергамент. Той, хто прийме ці ліки, не знатиме хвороб, і його вуста не промовлятимуть брехні…
— Коли загрожує смерть, то ця умова не важка, — мовив князь.
Але очі ченця зажмурились.
— Тільки всемогутній бог має право визначати міру страждання, яким грішники купують свою частку в царстві небесному. І не людині змінювати його шляхи, — підкреслив він. — Від чийого імені ти говориш, докторе? — несподівано прошипів він.
Доктор скам’янів. По його спині пробіг холод. Куди втягнув його таємничий відвідувач? Іноді він не мав сумніву, що це диявол, іноді його слова звучали, як райська музика. Але хіба сатана не зможе перекинутись у ягня, щоб приховати свої вовчі зуби?
Князь підняв руку, і його чоло вкрилося зморшками.
— Ти кажеш, вони все забудуть… Це значить — забудуть і те, хто пан і хто слуга, забудуть про податки й десятини і про ленні обов’язки?..
Доктор похнюпився.
— Тільки бог може правити долею людей, — суворо проказав чернець, вп’явшись очима в князеве лице. — А той, хто своєвільно захоче втрутитися в діла божого провидіння, піде в пекельний вогонь і в море смоли киплячої… Так ось, коли вони забудуть, що повинні служити тобі, Альбрехте, — насмішкувато звернувся він до князя, — то хто буде захищати тебе від помсти ворогів? Та й ти був би радий забути багато про що, правда? — Його аскетичне лице скривилося в посмішці, і князь скорчився, як від удару бичем.
Чернець звернув свій палаючий фанатизмом погляд до доктора,
— А тобі, посланче темних сил, я кажу тут же й від імені божого, що хай краще все населення міста вимре від чуми, ніж я дозволю тобі стати в нього на шляху до вічного спасіння…
Князь опустив очі й кволо кивнув.
Доктор увесь тремтів; він повільно відступав до дверей, але дужі руки схопили його й знову потягли до стола. Похмуре лице домініканця не провіщало нічого доброго
— Від чийого імені ти говорив? Хто тобі дав чародійний засіб? Хто наказав тобі баламутити добрих християн?
Незважаючи на свою молоду зовнішність, доктор був старий. Вбивство, втеча із страшним супутником, загроза потрапити на вогнище — усього цього було надто багато для нього. Він знав, що той, кого інквізитор так допитає, вже не зможе виправдатись.
Він кинувся до столу, на якому палало голубе яйце, але чернець виявився спритніший.
— А! — вигукнув він. — То це і є диявольський амулет! — І, з усієї сили розмахнувшись, пожбурив яйце на камінну підлогу так, що воно розскочилось на тисячу скалок.
У кімнаті пропливла якась хвиля, неначе відгомін далекої музики.
Доктор упав у крісло, сполотнівши, як крейда. Він зрозумів, що гине.
— Це не я… я не хотів, ні, — бубонів він, і по щоках у нього котилися сльози. — Це він мене спокусив, він, диявол… Він повернув мені молодість… молодість! О-о! — Він поклав руки на стіл і зронив на них голову, гірко ридаючи. — Я знав, що це обман, і все-таки піддався йому… Він підніс мене на вершину гори, а потім скинув у прірву…
В голосі його вчувалася така щира скорбота, що обидва слухачі запитливо перезирнулись.
Чернець відпустив сторожу помахом руки й заговорив:
— Більше радощів у небесах від одного поверненого, ніж від тисячі праведників… Мені здається, ти каєшся в своїй провині… а церква не жорстока, церква — це мати слухняних дітей…
Доктор підвів голову й, нічого не розуміючи, дивився на нього.
— Ти врятував дочку його світлості. Можливо, це була робота диявола, бо й диявол наперекір своєму задуму може іноді творити добро… — Чернець, очікуючи, змовк.
— Добро? — промовив доктор. До князя повернувся голос.
— Ти казав, що маєш ліки від чуми? Доктор кивнув.
— Скільки хворих ти можеш вилікувати?
— Двох, трьох, я не знаю, государю… але може…
Чернець жестом обірвав його. Погляди обох владик зустрілись, і домініканець злегка кивнув. Він звернувся до доктора.
— Дай нам ліки, і я забуду про все.
— Дай ліки, — усміхнувся князь. — І забирайся під три чорти!
Доктор покрутив головою, неначе бажаючи переконатись, що вона ще сидить у нього на плечах.
— Ну що ж? — спитав князь. — На горі Шибениць товариство поганеньке… і там холодно…
— А вогнище надто гаряче, сину мій, — прошепотів чернець.
Фауст прохрипів:
— Так! — І сунув руку в кишеню. Чернець зупинив його, вийшов у коридор і за хвилину повернувся.
— Це тобі в нагороду, — сказав він, — подаючи дзвінкий гаманець.
Фауст не знав, як вибратися з кімнати, не вірив, що живий і вільний. Він ішов хитаючись коридорами палацу й усе ще не вірив.
Але раптом його схопили дужі руки й кинули в смердючу підземну в’язницю.
Коли він упав на гнилу солому, з усіх кутків виповзли, полискуючи, щури.
Зеленувате сяйво змусило його отямитись. Мефі стояв посеред камери, одягнутий у прозорий скафандр. Доктор підвівся, спираючись на лікоть, заохкав від болю. Затулив рукою лице, як від удару, й застогнав:
— Я не винен, даруй, пане, мене жорстоко ошукали…
Зелені очі Мефі потемніли.
— Я все чув. Чув, як чоловік у сутані казав, що скоріше пожертвує всіма. — Мефі одвернувся, помовчав. — Ні, це моя помилка — ще рано, Ефір мав рацію… Але я бачив тут життя, уперте, дуже життя, бачив тих, кого гнітять податки, війни, хвороби, страх. Вони живуть у норах, а будують собори, — колись будуть жити в палацах, а будуватимуть Знання… Вони дужі, і їх багато, й пізніше вони вітатимуть мене інакше, ніж ти. Я повернуся, напевне. А ти кволий, найученіший докторе, хоч і побажав мати молодість.
— Врятуй мене, пане, я зроблю все! — благав його Фауст.
Мефі хвилинку оглядав міцні стіни в’язниці, потім усміхнувся.
— Ти крізь оці стіни не пройдеш. Але візьми оце. — Він подав докторові циліндричну річ. — Якщо спрямуєш її на стіну й натиснеш оці кнопки, ось тут і тут, то шлях перед тобою відкриється. Потім викинь її, це небезпечна іграшка. Зустрінемось біля воріт Прощавай, ілюстрисіме!
Доктор у відчаї намагався утримати фігуру, що зникла в зеленуватій хмарині. За нею лишилась тільки пітьма. Потім він стиснув губи й спрямував прилад, як радив Мефі…
…Сліпучий спалах, гуркіт падаючого каміння… й приголомшена сторожа заклякла, уздрівши неправильний пролом у стіні, в якому висіла хмара куряви й камінних уламків, а зсередини виповзав бурий смердючий туман.
— Диявол його забрав, — прошепотів домініканець, повільно перехрестившись, коли його повідомили про незвичайне щезнення в’язня.
— Сам диявол, — ствердив князь і схопився за одвірок.
І ще багато років по тому вони розповідали людям про те, як найученіший доктор Фауст уклав угоду з дияволом… бо хотіли залякати тих, котрі вважали науку й знання важливішими, аніж проповідувана ними “істина божа”.