Страница 4 из 50
Вислухавши Шарашкіна, капітан запитав:
— Вони що — знову черпатимуть водичку?
— Ні, Євгене Петровичу, — відповів штурман, — опускатимуть буї.
— Що ж, нехай майнають.
Капітан залишив рубку.
Буй — величезний, схожий на дзигу поплавок. Знизу в нього багатокілометровий трос. До того тросу й кріпляться циліндричні вертушки, всередині яких електронні прилади, що фіксують швидкість і напрямок водяних потоків.
Так вивчають морські течії. Вивчають інші, а ми, візники, їм допомагаємо.
— Чого доброго, й самі станемо вченими, виб'ємося в люди, — сказав мій напарник по вахтах, матрос Степан Очеретний.
А він, чортяка, даремно б не базікав: видно, таки й справді з гальюнного майстра, як нас жартома називають, у професори мітить.
На цій широті, відразу за екватором, де зупинився «Вихор», струмує течія, вірніше — протитечія Кромвелла, яка бере початок біля берегів Південної Америки і плине через увесь океан. Американські вчені простежили течію від сто сорокового меридіану на схід, наші океанологи хочуть дізнатися про її західне відгалуження.
Ось, значить, чого ми тут і чого зупинилися.
Біля відкидного майданчика по правому борту юрмилися океанологи й матроси. Готували до спуску буй.
Я теж попросився на палубу.
— Може, стану в пригоді…
— Обійдуться без тебе! — вбивчим поглядом пронизав мене Шарашкін.
Поки до тросу кріпили вертушки, буй висів на стрілі кран-балки. Потім його посадили на воду й відразу рушили.
Так ми пливли кілька годин і ще двічі опускали буї.
На відстані десяти миль між ними утворився невидимий рівнокутник. У центрі його й зупинився «Вихор».
Проте течія дедалі більше почала зносити судно на захід.
Вітру, правда, не було, та океанське плесо бурунилося, ніби кипіло. Машина «підгрібала», працюючи на малих обертах.
Щоб не збочувати з курсу, я прикипів до стерна, невідривно стежив за стрілкою на кортушці гірокомпаса.
А довкруг «Вихора», неначе він врізався в косяк риби, хлюпотіли, здіймаючись одна за одною, хвостаті хвилі.
То течія прокладала дорогу через океан.
Розділ четвертий
НАШ БОЦМАН
Очеретний таки мав рацію. Працюючи поряд з океанологами, мимоволі й сам дечого навчаєшся.
Взяти хоч би морські течії, які ми досліджуємо. Навіть я, невіглас, міг би тепер чимало розповісти про них. Та розумію: вас цікавлять не струмені води, що, немов щупальці, обвили увесь океан (на півночі й південному заході Ойясіо й Куросіо, на сході Ель-Ніньо та Гватемальська, на півдні — Антарктична кругова течія), а пригоди.
— Правда твоя, — скажете ви. — От якби про пляшкову пошту або загадковий корабель, уламки якого прибило до берега.
Що ж, таке буває і в наші дні — находять і пляшки, залиті смолою, й рештки потрощених човнів. Бо романтика морських пригод не відійшла в минуле.
Може б, точніше її назвати лихо, нещастя. Справді-бо, яка то в біса романтика, коли людина гине! А жертви під час катастроф неминучі.
Отже, наше судно підхопила течія і понесла на захід од центру уявного трикутника.
Вахта кінчалася. Ті, хто мав змінити Степана Очеретного й мене біля стерна, чомусь затримувалися.
— Чи вони поснули? — обуривсь я.
— Потерпи трохи, — відказав штурман. — Підвахтові допомагали майнати буї. Зараз прийдуть.
Хвилин через десять вони з'явилися.
— Увага! Їх величність Антон і Кнопка.
Пропускаючи хлопців до ходової рубки, Степан Очеретний, вайлуватий і клишоногий, як ведмідь, присів у реверансі. Він завжди з витівками — хлібом не годуй, а дай йому покепкувати.
Високий, статечний матрос Тупіченко і його низькорослий напарник Бесараб, яких через їхній зріст на «Вихорі» охрестили Антон і Кнопка, зайняли наше місце. Один став до стерна, другий, впередзорящий, пішов на крило капітанського містка.
— Баста! — з полегшенням зітхнув я. Степан побажав їм щасливого вахтування.
— І не губити буїв, — докинув.
За тропіком Рака, де течія особливо стрімлива, теж опускали буї. Один із них на вахті Антона й Кнопки загубили. Тому-то Очеретний, вірний звичці пхати носа, куди його не просять, і попереджав.
До вечора ми були вільні, тобто могли відпочивати. Проте… Не подумайте, що стерновим розкіш. Краще вже у робочій бригаді, де матросами керує лише боцман. Тут же верховодять усі: капітан, штурман. І, звичайно, дракон.[3]
— Вахта вахтою, — мовив він, — але ви, великі керманичі, все-таки з палубної команди, а я ваш безпосередній начальник. Мої розпорядження — закон.
Одного разу, коли мені веліли переносити якісь вантажі, я, стомлений, огризнувся:
— Ми, Кузьмич, і так недосипаємо. Побійтеся бога — чого ви нас мучите?
— Бога? Так його ж немає,— хитро підморгнув дракон. — Даремно в тебе на шиї теліпається ладанка. Ну, а відсипатимешся, Васько, на тому світі. Поки б'ється серце, раджу: рухайся, дій. Це єдиний спосіб самому собі довести, що ти живий.
Розмова на цьому скінчилася. Доказувати щось боцманові — марне: все одно буде так, як він задумав.
Ми знаємо: Кузьмич відчайдуха і великий трудівник. Навіть лютий шторм не в змозі зігнати його з палуби — все щось майструє, порається коло чогось.
Такої ж працьовитості вимагає й від нас.
Не встигли ми з Степаном переступити поріг каюти, як у коридорі почулося шаркання ніг. Важке й одноманітне, ніби хто котив перед собою гирі.
Так ходить лише боцман.
Це й був він.
У строкатій, з мавпами й кокосовими пальмами, футболці, на стегнах короткі тропічні шорти, ноги взуті в модні сандалії.
Кузьмич скидався на марафонця, який тільки-но завершив стомливий біг, і водночас — на підстаркуватого іноземного туриста. Правда, замість фотоапарата, що його носять зарубіжні гості, в руці він тримав відро з мастилом.
— Не ждали? — запитав, помітивши наше зніяковіння. — От і добре. Несподіваний напад — запорука успіху, — вирік він.
— Авжеж не ждали, — сердито відповів я, здогадавшись про мету його відвідин.
— Нечемно, — ніби між іншим кинув він. — Втім, нічого дивного: там на містку, в Шарашкіній конторі, вас розбалували, перетворили на білоручок. Але цю ваду ми швидко ліквідуємо. Як любили говорити древні: лаборемус. Тобто: будемо трудитися!
Кузьмич — чоловік грамотний, але не настільки, щоб знати латину, яку він часто цитує. Просто у нього є невеличкий словник, подарований одним океанологом.
З тієї книжки дракон і черпає прописні істини.
Якось на початку рейсу, зайшовши до Кузьмича в каюту, я помітив на столику під ілюмінатором замацану, в плямах охри й сурика книжку і знічев'я заходився гортати сторінку за сторінкою.
Так, латиняни вміли висловлюватися стисло й крилато.
У словнику було чимало фраз, ніби спеціально надрукованих для Кузьмича, щоб він їх сипав на наші бідні голови.
І тепер, згадавши з тієї книжки сентенцію, я на дошкульні боцманові слова відповів:
— Дбайливий пастир стриже овець, а не обдирає.
— О, що я чую? — оторопів Кузьмич, ставлячи відро на підлогу. — Боні пасторіс ест тендере пекус, нон деклубере, — скоромовкою сипонув він, так ніби чужинська мова була йому рідна. — Звідки ти, друже, знаєш латину? — запитав.
«Ага, драконище, попався!» — зловтішно подумав я.
Проте вголос лагідно відповів:
— Моя бабуся по дідовій лінії, Джіна Лоллобріджіда,[4] народилася в древній Латії.
— Де це?
— Та нібито на нижній течії Тібру.
— А дід твій хто?
— Його звали Маріо дель Монако.[5]
— То, виходить, ти італієць?
— Не зовсім. Можна сказати — наполовину. Та й народивсь я не на Тібрі, як моя незабутня бабуся Джіна, а на берегах степової річки Вись.
— Така несподівана новина, Василю Батьковичу, міняє хід подій. Кокук могокус, як казали латиняни! — вигукнув Кузьмич. — При нагоді зайди до мене — побалакаємо. А поки що…
3
Так матроси називають між собою боцмана.
4
Відома італійська кіноактриса.
5
Славетний італійський співак.