Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 23 из 50



— А ви що, колего, вважаєте — продукти радіоактивного розпаду зникають одразу й безслідно? — суворо глянув на нього професор. — Ні, товариші, це якщо не попіл од теперішніх ядерних випробувань, проведених на острові Різдва, що в архіпелазі Центральних Полінезійських Спорад, так давні відголоски Бікіні.

— Але ж ми нічого подібного на попередніх станціях не зустрічали, — втрутився в розмову напарник Козіна гідролог Боженко.

— Не зустрічали, якщо не брати до уваги ділянку коралових рифів на Фунафуті,— відповів Іван Васильович. — Ну, та ще район біля Палау, де працював «Гідролог». До речі, попіл від атомного гриба, який, піднявшись у небо, руйнується, не обов'язково суцільно покриває довколишню місцевість. Все залежить од сили й напрямку вітру. В одному місці, навіть поряд з епіцентром, радіоактивність може бути набагато нижча, ніж за сотні кілометрів від нього. Але і в першому і в другому випадку, — вів далі професор, — загроза для всього живого, насамперед для людини, явна: що не знищує проникаюча радіація чи ударна хвиля, доконує попіл смерті, і — навпаки. Радіоактивні частки, підняті вибухом в атмосферу, залишаються там на місяці та роки, поки не осядуть на землю і води. Це стосується і найбільш небезпечних — стронцію дев'яносто з періодом напіврозпаду понад дев'ятнадцять років та цезію сто тридцять сім, який розпадається аж через три з гаком десятиліття. І порятунку від них, на жаль, немає: ні мешканцям далеких островів, ні тим, хто живе у великих містах. Якщо, скажімо, стіни легких тубільних хижин для проникаючої радіації не завада, то наші цегляні будинки її все-таки частково затримують. Але… але — після того, як цегла опромінилася, вона сама стає джерелом радіації. На довгі роки! А стронцій, що, як і кальцій, ви знаєте, бере участь в обміні речовин людського організму й відкладається у кістках, неймовірно підступний: викликана ним променева хвороба й рак кісток упродовж багатьох літ можуть залишитися непоміченими. Це видно на прикладі хоч би тих, хто був у серпні сорок п'ятого в Хіросімі й Нагасакі: помирали вони не відразу, а лише через дев'ять-десять років. Я вже не кажу про мутацію[28] й генетичну смерть, викликану атомним вибухом. Відомо, що незначна, тобто не смертельна, доза радіації клітини в нашому організмі не вбиває, а лише змінює їх. Зміна ця — не гірша, внаслідок чого з'являється анемія, сліпота, гемофілія[29] та деякі форми слабоумства.

— Іване Васильовичу, — озвався я, — ми з Очеретним на Фунафуті жили в одній палаті з тубільцем Менеуа, в якого на тілі були якісь білі плями. Менеуа сказав, ніби плями з'явилися після того, як він на риболовецькій шхуні «Татсу-мару» в районі Маршаллових островів потрапив під дощ.

— Все вірно, — відповів професор. — Ваш знайомий став жертвою американських атомних ігрищ: і білі плями — альбінізм, і невигойні виразки на тілі — то наслідок опромінення. З кров'ю у нього, я певен, теж не все гаразд. Але хто про це знає на віддалених островах!

— Значить, порятунку ніде немає,— втрутився в розмову механік Янковський. — Найкраще відразу закутатися білим простирадлом й повільно повзти на кладовище!

Пирскнув смішок, але раптово замовк — кожен зрозумів недоречність жарту.

Іван Васильович ніби розгубився, не знаючи, що й казати. Нарешті мовив:

— Бачте, молодий чоловіче, у світі таки неспокійно. Але замість того, щоб повзти на кладовище, як ви зволили висловитись, — песимістичний, нерозумний жарт! — краще докласти зусилля і вчасно схопити за руку й обеззброїти паліїв. Та, власне, ми для цього і працюємо тут, в океані.

Хтось із дослідників пригадав, як після випадку з японською риболовецькою шхуною «Фа-курю-мару-5», яку на великій відстані від Бікіні засипав атомний сніг, Всесвітня федерація наукових працівників провела аналіз й зробила висновки щодо наслідків випробувань Сполученими Штатами Америки термоядерної зброї.

— Книга та — «Незмірна небезпека» (вона, до речі, в перекладі з англійської видана в нашій країні) — жахливий документ, — вислухавши, докинув професор Циба. — Неспростовно доведено, що радіація ушкодила сотні мешканців Маршаллових островів та американських військовослужбовців, які були не біля епіцентру, не на самому Бікіні, а на віддалених атолах. У атома, на який американці наділи військовий мундир, руки виявились занадто довгими. Так, піймана за півтори тисячі миль від місця термоядерного вибуху риба була заражена і непридатна для вжитку. Як, до речі, й овочі та молоко. І не тут, на Маршаллових чи сусідніх островах, а за далекими далями — аж в Японії. Ось що несуть людству «забави» атомних маніяків!

Улов того дня — мушлі, корали, глибоководні риби — як на «Вихорі», так і на «Гідрологу» викинули за борт. Спільні роботи вирішили припинити: «Вихор», не виходячи з Північної півкулі землі, залишиться в приекваторіальній зоні між сто вісімдесятим і сто шістдесятим меридіанами західної довготи, де працюватиме ще понад місяць, а «Гідролог» вирушить на Батьківщину.

— Ну, от, Васько, настав час прощатися, — запросивши мене до себе в каюту, сказав капітан. — Зараз «Гідролог» підійде й стане лагом[30] до «Вихора». Ти можеш на нього переходити.

— Євгене Петровичу… — від хвилювання у мене перехопило подих. — Я б хотів залишитися до кінця рейсу на «Вихорі».

— Не треба, друже, — по-батьківськи турботливо сказав капітан. — Тобі слід вирушити додому. Рідний берег, кажуть, краще за будь-які ліки загоює рани. Зізнаюся: і мені сумно розлучатися з тобою. Ти старанний матрос, а те, що трапилося з Кузьмичем в океані, чорним тягарем лежить у мене на серці. Щасливої дороги. Може, ще колись поморячимо разом.

Євген Петрович обійняв мене. Пригнічений і схвильований, я вийшов з каюти.

Немудрі матроські пожитки: вихідний костюм, пара чистих сорочок, тільняшка, на самому дні скриньки — фотографія матері та ще томики Сосюри і Єсеніна.

Туди ж я поклав і кілька черепашок каурі, які мені подарувала Корділія. Не забув і зшитка — нотаток Кузьмича.



— Не барися, Васько! — гукали вже з палуби. — Піднімається вітер, і судна не можуть довго стояти одне біля одного.

— Іду!

Євген Петрович, заговорившись, не сказав, що на «Гідрологу» попливе і його помічник — Савелій Гудзонович, у якого нібито відкрилася кровотеча в шлунку і з операцією затягувати було небезпечно.

Коли я вийшов на палубу, Толстиков уже стояв на борту «Гідролога».

— Швидше, швидше, товаришу Гайовий, — підганяв він. — Час не жде. За одну хвилину в нашій країні, згідно з статистикою, виплавляється тисячі тонн чавуну, на-гора піднімають ешелони вугілля, для простої радянської людини шиють першокласні костюми, черевики… а ти, втрачаючи дорогоцінний час, скільки вовтузишся.

«А, бодай тобі! — в думках вилаявсь я. — І тут від нього немає порятунку!»

Я мовчки перейшов на «Гідролог».

Розумійте, як знаєте, — був то збіг обставин чи фатальна неминучість, передбачити яку неможливо. Одне скажу: якби я тоді не залишив «Вихора», можливо, усе склалося б інакше і мені не довелося б корити долю за її підступність.

Випадок. Обставини. Доля…

Тепер уже немає ніякого значення, кому з них віддати перевагу — випадку чи обставинам.

Фатальне коло замкнулося.

28

Раптова спадкова зміна організму та окремих його частин, ознак, властивостей.

29

Захворювання, яке характеризується тривалими кровотечами внаслідок порушення властивості крові зсідатися.

30

Тобто стати бортом до борту.