Смерть в океані

Той, не зрозумівши образливого натяку, лише знизав плечима.

— Яким був, таким і лишився, — розважливо мовив.

— Що за борщ сьогодні — гидота! — кинув я ложку, не довечерявши.

Кок Андрухович-Брюховецький не бевзь Тупиченко. Він пащекуватий, язик, мов бритва.

— Борщ йому не подобається? — зупинився як укопаний, узявши руки в боки. — Ти ба, воно звикло до пундиків на дикунському острові. Немарно Савелій Гудзонович твердить: буржуазні харчі — всі оті банани, ананаси, копра — до добра не приведуть. Контра! — додав, вдаривши кулаком об стіл.

— Годі вам, хлопці, сваритися! Ви ж так довго не бачили один одного — краще обніміться, — запропонував Кнопка.

— Поцілуй його сам, миротворець! — гримнув Брюховецький, ображений і на мене й на матроса Бесараба-Кнопку.

На другий день увечері нас усіх зібрали на палубу. Прибули представники з «Гідролога» — моряки, науковці — на чолі з Генріхом Уткіним, заступником начальника експедиції, нашого шановного Івана Васильовича Циби.

— Всі зібралися? — запитав Іван Васильович капітана.

— Так, — відповів той.

— Тоді почнемо. Загальні збори Тихоокеанської експедиції вважаю відкритими. Слово кандидату біологічних наук Генріху Левковичу Уткіну, — і професор запросив гостя до столу.

А й справді — я знову переконався, — у прізвищі, яке ми носимо, є певна визначеність.

Генріх Уткін, натоптаний, круглобокий чоловік, перевальцем підійшов до столу. На видовженому обличчі в нього стирчав сплюснутий, схожий на качиний, ніс. Невеликі й чорні, мов намистинки, очі дивилися зірко й прискіпливо.

Коли Генріх Левкович, прокашлявшись, заговорив, здалося — закрякав селезень. Підбираючи потрібні слова, він навіть голову нахиляв так, як те робить качур, вихоплюючи з води рибу.

— Уткін… качур… селезень — самець качки, — пробурмотів у мене над вухом Степан.

— Тихше, ти — середовище для пернатої дичини, — зацитькав на Очеретного кок, всідаючись поруч.

Учений узяв зі столу пляшку, перехильцем ковтнув води й почав.

Він розповідав про те, що зробили дослідники «Гідролога» звідтоді, як дороги з «Вихором» розійшлися і судно попрямувало на захід, до архіпелагу Бісмарка та островів Палау.

— Ви знаєте, шановні колеги, — хить-хить головою, почав Уткін, — одним із наших завдань було вивчення хімічного складу морської води, її радіоактивності та кальцій-стронцієвих відношень у природі. Роботи велися в рамках програми Міжнародного геофізичного року. Так би мовити, цілком узаконене — в ім'я прогресу й вселюдської спільності, а не для інтересів лише нашої країни. Більше того, ініціатором їх проведення була Міжнародна рада наукових спілок при Юнеско.[24]

Я наголошую на цьому не просто так. І ви згодом зрозумієте чому. А зараз хотів би зупинитися ось на чому. Тихий океан, як і моря та океани взагалі,— не чиєсь приватне озеро й вотчина. Він наше спільне багатство, розгадка його таємниць — для блага всіх людей. Так принаймні повинно вестися між цивілізованими народами.

Насправді — що ми бачимо? — Генріх Левкович дістав із папки якісь папери. — А ось що, — мовив, гортаючи їх. — Після другої світової війни Сполучені Штати розгорнули в Тихому океані широке коло робіт нібито виключно й інтересах науки — навігації, метеорології, гідрографії — та практично-господарських задач, зокрема для розвитку рибальства.

Такі наміри можна було б лише вітати, якби за ними самими спочатку не крилося інше. А воно таки крилося, та ще й як! У ту, з дозволу сказати, дослідницьку роботу включився військово-промисловий комплекс США, корпорації й фірми, зокрема «Дженерал електрик», «Локхід» та іже з ними. Підтримав «наукові» пошуки Пентагон, щедру фінансову допомогу подав сам федеральний уряд. Мета ж «вивчення» була єдина — перетворити океан з мирного й тихого в кузню смерті.

Частково їм це вдалося зробити — ті ж таки американські атомні полігони на островах Різдва, Еніветок, Бікіні, на інших віддалених архіпелагах.

Як я вже сказав, — вів далі Уткін, — у завдання нашої експедиції входило з'ясувати ступінь забрудненості океану радіоактивними речовинами внаслідок випробування термоядерної зброї, незалежно від того, коли ті випробування відбулися.

Доведено: після вибуху атомної та нейтронної бомби від двадцяти до вісімдесяти відсотків радіоактивних продуктів безпосередньо осідає в районі полігонів. А решта? Решта смертоносного пилу розпорошується по всьому океану, і не лише по Тихому, де зосереджені американські випробувальні центри, а й по Світовому океану взагалі.

Небезпечні частки ядерного розпаду поглинаються живими організмами — молюсками, водоростями, рибою, накопичуються в них. Океанська товща води завдяки постійній циркуляції засмоктує атомний попіл на дно, а морські течії в свою чергу переносять його від континенту до континенту.

В районі островів Палау, на шостому—восьмому градусі північної широти, ми й заходилися вивчати радіоактивну забрудненість довколишнього середовища, викиди продуктів від термоядерної зброї, що відбувалися впродовж багатьох років. Власне — з'ясовували: що ж трапляється, коли людина в колесо вічного колообігу Природи бездумно і грубо починає встромляти палицю.

За допомогою гама-радіометра хіміки «Гідролога» дослідили деякі ділянки океану — від його поверхні до значних глибин. І жахнулися: місцями, на площі багатьох миль, океан засмічений радіоактивними, довгоживучими частками: ізотопом стронцію-90 і цезієм-137.

Вода, медузи, планктон, водорослини, риба, як підтвердили наші біохіміки, подекуди були заражені до небезпечного ступеня. А випробування американцями термоядерної зброї на островах Тихого океану в наші дні буцімто припинилося. Значить, це відлуння минулих днів…

На північ від архіпелагу Бісмарка спочатку стояла напрочуд суха погода. Та потім сипонув дощ, який перейшов у зливу. Коли ми взяли проби дощової води, з'ясувалося: її радіоактивність значно перевищує норму.

За наказом капітана ніхто з нас не смів виходити з кают. Матроси почали проводити дезактивацію судна, його палубних надбудов.

Того ж дня «Гідролог» залишив небезпечний район і ліг курсом на захід.

Як я вже зазначив, — хвилюючись, оповідав Генріх Левкович, — до вісімдесяти відсотків радіоактивних продуктів осідає в районі полігонів. А в які відсотки входив той дощ, що випав на наше судно? Адже від району, в якому ми перебували, до Маршаллових островів — американської атомної кузні, майже три тисячі кілометрів, до острова Різдва, де теж атомний полігон, — ще далі. Отже, загроза для життя через безумство паліїв безмежна як в просторі, так і в часі.

Про все це ми сповістили на Батьківщину. Судячи з повідомлень — і наших, радянських, і зарубіжних, — сигнал з «Гідролога» ще раз змусив людство забити тривогу: планета у небезпеці!

Пізніше, коли «Гідролог» повернувся до островів Палау й біологи продовжили вивчення морської живності й того, як на неї подіяла радіоактивність, тобто виконували одне із завдань в рамках програми Міжнародного геофізичного року, на арену несподівано вийшли самі винуватці всіх нещасть.

Було це так. Уранці над «Гідрологом», мало не торкаючись його щогл, прогуркотів американський розвідувальний гідролітак. Потім серед хвиль, поруч із судном з'явилася субмарина. Вона наполовину вийшла з води. Якщо не помиляються наші моряки, то був підводний човен США типу «Баракуда» (SSK-1).

О шістнадцятій годині п'ятнадцять хвилин за місцевим часом до «Гідролога» наблизилося невідоме судно. Та про це нехай краще розповість Віктор Тимофійович.

— Слово надається капітану «Гідролога» Віктору Тимофійовичу Зарубі. Будь ласка, — запросив капітана начальник експедиції.

Високий, статечний юнак (бо Заруба справді здавався зовсім юним — років, може, на двадцять п'ять, не більше) зайняв місце, де щойно стояв, погойдуючись, немов на хвилях, біолог.

— Товариш Уткін висвітлив перший акт брудної авантюри, проведеної американською вояччиною невідь-коли, — почав свою розповідь Віктор Тимофійович. — Я хочу зупинитися на її фіналі…

24

Юнеско — науково-культурна організація, орган ООН.