Страница 40 из 52
— Макітро! — сказав, себто: ходімо далі!
І ми пішли.
Зазнавши невдачі з своїми хитромудрими петлями й сильцями, тубільці вирішили спробувати інше, те, що вони робили завжди: непомітно підкрастися до галявини, де воркували птахи, й кинути на них сіті. Це трохи нагадувало полювання на тетеревів, коли ті самозакохано токують, не чуючи, як до них наближається мисливець.
Десь поряд почувся сріблястий, ніби грали на флейті, голос. До нього приєдналися інші голоси. То воркували високогірні хібокські голуби.
Ми лишалися під скелею, а сини Матик-Матика, схопившись за гілля, полізли вгору. Вони обережно наблизилися до токовища, й там почувся шурхіт і лопотіння пташиних крил та потривожений жалібний писк.
Ажурний кошик, ковзнувши по листю, упав нам до ніг. У ньому, як риба в сітях, билося кілька білогрудих, завбільшки як шпаки, голубів.
Ось які ви, невловимі птахи, що вас пожирає король та злі острівні демони! Сизі, з переливистою позолотою на спині й крилах, голуби справді були казкові. Голову їх увінчував такий же золотий, високий, як в одуда, чубчик.
Птахи билися і ще більше заплутувалися в мереживі кошика. Тонкі пута страшніші від ланцюгів — вибратися з них не можна.
Маве й Куде спустилися вниз — робити там уже нічого: наполохані птахи розлетілися. В руках у тубільців були порожні сіті.
Поки не настала спека, під час якої голуби ховаються в гнізда, треба шукати інше токовище. І ми, лишивши плато, спустилися в улоговину.
Вузьким шрамом лежала вона серед гір, утворюючи глибокий жолоб, на дні якого, мов зуби дракона, стирчали скелі.
Матик-Матик та його сини уже полювали, знають місцевість.
Та лихо очікує скрізь…
У кошиках було вже повно птахів, коли Маве вирішив ще раз піднятися на найвищу вершину.
Сріблясті флейти змовкли. Почулося знайоме лопотіння між листям. Тиша. І раптом її пронизав крик, а згори посипалося каміння.
Лавина нищила все на своєму шляху, ламала, зчухрувала дерева. Русло її пролягло за кілька кроків від нас, і в обличчя війнуло сухою пилюгою.
Це був гірський обвал. Він так же раптово припинився, як і виник.
— Маве! — стривожено гукнув Матик-Матик.
— Маве! — покликали ми.
Але ніхто не обізвався.
Лавина поглинула сина старого тубільця.
Наказ короля ми виконали. Голубів, якими Ефо-Аліандро збирався задобрювати злих духів, принесли вчасно. Жертва для демонів, покроплена людською кров'ю, своє зробила: коли перед жертовником-санга на засмажених козенят поклали ще й голубів, демони їх «покуштували» — й відразу вдовольнилися. Скільки в той вечір за ними не ганялися, догнати не могли[58] — демони зникли.
І король, і тубільці були задоволені — злі духи деякий час не набридатимуть. Лише батько Маве, старий Матик-Матик, пораючись біля кошари, важко зітхав, і очі його затуманювалися сльозою. Нам же, хто не вірив ні в яких духів, було боляче й чогось дуже сумно.
МІНІСТР І КОЗОПАС
Ось так ми полювали на жертовних голубів у горах Паону.
Загибель Маве і те, як її спокійно сприйняли тубільці, вважаючи (значить, того забажали демони!) щасливою неминучістю, нас вразила.
Той сумний день запам'ятався ще й іншим. Бо те, що тоді трапилося, трохи вплинуло на мою та Альфредову долю.
Повертаючись із гір, ми зупинилися перепочити в пригірку, з якого витікав невеличкий струмок. Ніхто навіть не доторкнувся до їжі — так було важко на душі.
— Піди, Альфреде, по воду, — подаючи геологу порожній горіх, попросив я.
Заєць зник серед гущавини. Ми ждали, але він не вертавсь і на наш голос не озивався.
— Що там скоїлося? Чого він мовчить?
Ми з чорногорцем побігли за скелі. Не доходячи до струмка, побачили таку картину: на бережку серед заростей бамбука сидів наш геолог, а поряд із перев'язаною лапою… руде мавпеня.
— Звідки воно взялося?!
— Не знаю, друже, не знаю, — відповів Альфред, перебинтовуючи лопушинням та листям папайї інші лапи нещасної тварини.
— Облиш його, братику, — порадив Цвяхецький. — Мавпи покалічили, мавпи й врятують.
— Е, ні! — відказав Альфред. — За ним потрібен догляд.
І, кінчивши перев'язку, як дитину, взяв мавпеня на руки. Воно слухняно всілося, з вдячністю поглядаючи на свого заступника.
Так у нас у хижці з'явилося мавпеня, назване на честь зниклої макаки Чао Другий.
Заєць дбайливо за ним доглядав, і хвостатий пацієнт незабаром одужав.
Тварини вдячні. Вони відчувають, хто до них як ставиться. І на любов відповідають любов'ю.
В Альфреда душа добра. Хоч він і має вади — панікерство, наприклад, — та кривдити нікого не кривдить. І до тварин зичливий.
Я його запитав:
— Ти й до курей так прихильно ставишся?
— Звичайно. Якщо вони не крикливі,— додав.
— Але ж півні — що засвідчив і недавній турнір — усі крикуни.
— Не треба, да Гама! Я тебе зрозумів, — образився він.
Чао Другий став членом нашої невеличкої, дружної сім'ї. Куди б ми не йшли, особливо геолог, він біг слідом.
Чао багато чого навчився. Так, скажімо, відганяти мух.
Кумедія та й годі! Коли ми сідали їсти, мавпеня, схопившись за перекладину над столом, ловило лапами або ж, метляючи хвостом, розганяло мух і москітів. Навіть прислужувало своєму рятівникові, подаючи йому то кухлик з водою, то кокосовий горіх.
Лота, що виросла на острові і, отже, звикла до мавп, спостерігаючи подібні сцени, щиро сміялася.
— Зайца добра сенга-соа, — говорила вона. — Кавка (тобто — мавпа) слухає Зайца.
Чао Другий почав бігати з нами і на плантацію.
Ось тут-то й трапилося те, що допомогло Альфредові стати тим, ким він є сьогодні…
Куде, як і раніше, вилізши на пальму, збивав горіхи, а ми тим часом збирали. Альфред, згадавши, як збивав горіхи Чао Перший, цього мистецтва почав навчати й руде мавпеня: щодня посилав його на пальму, де орудував Куде або я. І що ж? Мавпа опанувала Зайцеву науку. Вона виявилася справжнім верхолазом. Горіхи, що росли на верхівках, до яких ніхто з нас не міг добратися й вони висли, аж поки не падали самі й тоді, коли не треба, — всі до одного були збиті.
Подивитися на чотириногого верхолаза зійшлися мало не всі хібокці. Навіть король.
Він виліз із паланкіна тоді, коли мавпеня, хвостом обвивши стовбур, на самому вершечку пальми перекушувало хвостики, що утримували важкі кокоси. Вони, падаючи, мов ядра, глухо гупали, прим'явши траву, і ми не встигали їх збирати.
Ефо-Аліандро круто повів бровою і, здивований, вигукнув:
— Кльовомара!
— Кльовомара! Кльовомара! — заволали ті, хто ніс королівський паланкін.
Це означало: «Чудово!»
Як відомо, похвала з уст короля неабищо. У цьому ми переконалися.
Як тільки задоволений і здивований нашою роботою Володар залишив плантацію, Зайця й мене оточили хібокські міністри та інші сановники. Вони вигукували сказане королем слово «кльовомара». Раніше нас ніби й не помічали, а нині кожен улесливо посміхався, намагаючись потиснути руку.
Завдяки мавпі, хоч на неї й зараз не звертали ніякої уваги, ми зробилися популярні. А від популярності, кажуть, тут, на атолі — пряма дорога в міністри. Розповідають, що нинішній Міністр Моралі — той, якого хотіли змістити з поста, — став міністром тільки тому, що одного разу, коли ще був парубком, прославився на загальнохібокських танцях, які влаштовуються в кінці весняного місяця деста. Він так гарно танцював, так високо плигав, що навіть перескочив через курник, де в ажурних сферичних кошиках-гувунган сиділи готові для турніру задерикуваті королівські півні. Того ж дня бравого танцюриста призначили Міністром Моралі.[59]
Зайця спіткала така ж доля.
58
Релігійний обряд на Хібоко та інших островах Індійського океану, коли тубільці задобрюють, а потім виганяють злих духів із свого острова.
59
Ця посада, між іншим, у Незалежному Кораловому Королівстві атола Хібоко поєднує в собі два загальноприйняті звання: Міністра Виховання й Міністра Культури (прим. автора).