Слід «Баракуди»

— Альфреде, поки не пізно, запатентуй свій винахід, — порекомендував я.

— А що — хіба погані?

— Навпаки, прекрасні! І я тобі за них щиро вдячний.

— Носи на здоров'я, як любить у таких випадках говорити твій колега, одесит-гострослів Василь Окань.

— Що він там зараз поробляє, мій тезко? — мрійливо мовив я. — І взагалі, що зараз на «Садку»…

— «Сім'я вечеря коло хати», — Шевченковими словами малює Альфред уявну ідилію на рідному нам кораблі.

— Вечеря чи ні,— відповідаю, — а зараз там обідня пора, й Антрекот Антрекотович, мабуть-таки, частує хлопців своєю фірмовою стравою — «коклетами» й «какавою».

— О-ох… — облизує губи Заєць. — Хоч не нагадуй про той втрачений рай!

— А ти ж, пам'ятається, гудив Антрекотове вариво?

— Усе пізнається в порівнянні.

— Антрекоте, Антрекоте, — ковтаючи слова, ніби підсмажене коком м'ясце, кажу я. — Чи доведеться ще скуштувати твоїх «коклет»?

— Скуштуємо, да Гама, неодмінно скуштуємо, — рішуче каже Заєць. — Ти думаєш, про нас забули? А чорта лисого! Та вони там на ноги підняли увесь світ. Лоті ж Барарата розповідав почуте серед полонених барака — американські душогуби на Носі Мазаві не на жарт сполошилися. Острів збираються відвідати члени Міжнародної комісії 00Н. Ось яка каша заварилася! А ти кажеш: забули, і ми вже не вернемося на «Садко». Не може такого бути! З останніх сил, а вирвемося звідси, доберемося до рідного берега.

— Я не говорив, що не доберемося. Мене, Альфреде, просто гризе й підточує останнім часом якась незрозуміла зневіра.

— Да Гама, да Гама! — розвів Заєць руками. — Ти це чи не ти? Я не впізнаю тебе. Йогівська витримка, психотерапія здатні творити чудеса! — кидає він, пригадавши сказані мною слова.

— Я й сам себе не впізнаю, друже.

— Нічого, — підохотив. — Усе минеться, — все стане на свої місця. Я ще погуляю в тебе на весіллі. Ох, і натанцююся ж! Два весілля водночас — твоє й Наталчине, Сашка Кукси і Моніки. Гопца-дріца, тра-ля-ля! — затяг він, пританцьовуючи.

Сьогодні Заєць на коні. Почувається він краще, ніж я. Тому-то й жартує, повчає.

А я таки, матері його біс, виснажився, і мені, безперечно, не вистачає витримки.

Незвичайно міцним виявився ліановий канат. Ось уже багато годин витримує він акулячі ривки. Акіо, не зупиняючись, летить далі й далі.

Ніхто з нас раніше не їздив на акулі, тому ми й не перестаємо щиро радіти.

— Подумати тільки, Васько, — захоплюється Альфред. — Навіть героям романів Жюля Берна не доводилося кататися на акулі.

— Зате вони потрапляли в пащу кита.

— Фантазія! І не те, що їзда на океанській хижачці,— гордо мовить. — Думаю, за триста п'ятдесят мільйонів років, з часу палеозойської ери, коли на землі з'явилися хрящеві риби, до яких належать і акули, на них ще ніхто так не катався.

— Ти мало знаєш акул, тому так про них і говориш.

— Мало? — перепитує.— Не мало, да Гама. Я ж бо вивчав історію Землі й походження життя на ній.

І Альфред розповів мені дещо про акул.

Виявляється: акули загадкові істоти. Взяти хоч би їхній нюх… Ми думали: чого то акіо не відстає од нашого човна? А виходить, що Бараратина незагойна рана й набубнявілі кров'ю пов'язки, які Лота щоразу міняє, викидаючи за борт, принадили хижачку. Бо акули із двокілометрової відстані можуть уловити запах однієї-єдиної краплини крові, пролитої У воді.

Винюхавши й обравши своєю мішенню яку-небудь здобич, океанські ненажери уже від неї не відстають.

Мешканцям тропічних островів відома ця акуляча настирливість. Плаваючи в океані, вони завжди відчувають переслідування «зеленої згуби».

Чи не тому й з'явилося повір'я, що акула, яка не відстає од човна, обов'язково віщує смерть?

— Я ладен краще знову потрапити на зуби до своїх вельмишановних колег — рецензентів, аніж в акулячу пащу, — зізнається майбутній кандидат наук.

— Чому такий страх, Альфреде?

— Бачиш, да Гама, — відповідає він. — Серед нашого брата, вчених, вважається, що тому, кого покусали критики-опоненти, уже нічого не страшно. А все ж не доведи боже потрапити в обійми акули! Паща її, ярус за ярусом, іноді в півтора десятка рядів! — усіяна гострими зубами. Уявляєш, майже чотири сотні зубів. Ніколи не треба допомоги дантиста. Бо на місці старих або з'їдених виростають нові.

— Це справді — розкіш, — позаздрив я.

І позаздрив не випадково. Кілька передніх зубів у мене випало — жувати доводиться лише кутніми.

— Ну, а крім страшних зубів, у неї знаєш яка шкіра? — запитує Альфред і відповідає: — Як рашпіль.

— Раніше ти з акулами стрічався?

— Аякже! І на землі, й у цьому ж таки океані… Було це кілька років тому, — вів далі Заєць. — Після третього курсу мене послали в експедицію на практику. Ми, група студентів-геологів, вивчали підводні хребти. Плавали з нами на «Досліднику» й іхтіологи. Ото вони й ловили рибу та іншу живність. Акул — теж. Тоді якраз випробовувався віднаджувач акул — порошок репелент. Барвник нігрозину, який входить до складу порошку, вступаючи в реакцію з водою, сповиває її в чорне — своєрідна димова завіса, що повинна, як гадали спеціалісти, застувати акулам «світ». Оцтовокислий амоній (він, до речі, міститься в протухлому акулячому м'ясі), на думку американських біологів з Морської лабораторії в штаті Флоріда, мав відлякувати агресивних хижачок.

— Ну і що?

— Не поспішай, да Гама! — зупинив мене Заєць. — Я дійшов до найдраматичнішого місця… Так ось. Коли іхтіологи кинули у воду порошок, а потім приманку — кок розщедрився на смачну телятину, — відразу, де не візьмись, налетіла зграя прожерливих акул. М'ясо пошматували, з'їли й попливли далі.

— Ти кажеш, цей метод запропонували американські біологи? Хіба у Штатах цікавляться акулами?

— Ще й як цікавляться, — відказав Альфред. — Пілоти із збитих американських літаків швидше ладні потрапити в полон, ніж у води, які кишать акулами. Бояться «хоробрі» вояки смерті! Сам президент Сполучених Штатів пішов у наступ проти акул — наказав ученим розробити дійовий засіб боротьби з ними, тим самим додати хоробрості й відваги солдатам.

— Як — нинішній президент?

— Ні, один із його попередників. Хоч, правда, акулами цікавиться й нинішній, тому що він, мабуть, більш за всіх колишніх президентів США намагається своїх «орлів» посилати над чужі води, в чуже небо. А отже, зрештою — акулам на харч. Так що, Васько, американці й у наші дні вивчають акул, — зручніше вмощуючись під вітрило, сказав Альфред. — Один з їхніх учених, Балдріж, нещодавно запропонував засіб боротьби проти океанських хижачок — сильнодіючий токсичний порошок, а відомий плавець Джон Хікс — випромінювач електромагнітних хвиль.

— Дива!

— От тобі й дива — двічі по два! От тобі й справи — що зліва, що справа! — жартом закінчив він свою розповідь.

ПАДІННЯ

Це була величезна сіро-коричнева акула. З темними цятками й смугами вподовж боків, через що й зветься тигровою.

— Хто з них прожерливіший: біла, блакитна, мако чи тигрова — науці невідомо, — сказав Заєць.

Принаймні ця акіо довела, що апетит у неї неабиякий.

Ліановий канат невтримно тягнув нашу лакану вперед.

Кажуть, акула розвиває швидкість набагато більшу, ніж у військових кораблів. Отож ми й мчали, неначе на супершвидкохідному есмінці.

Як акуленція не перекусила товстої линви, лишалося загадкою. Втім, нічого загадкового — довгий гак, який вона проковтнула, своєю металевого шийкою уп'явся в зубату пащу і, немов вудила, стримував і не давав змоги ненажері стуляти щелепи.

З усієї сили тягла вона за собою човен. Він то навалювався на ніс, то знову осідав і занурювався по бортовий обвід.

Коли акула норовилася й виплигувала з води, канат, здригнувшись, туго натягався, і човен, здавалося, повисає в повітрі. Вгору-вниз піднімався й опускався раз у раз.

Карколомний сатанинський танок. Альфред назвав його «танго безвиході».