Слід «Баракуди»

— Ну, фантазере, полегшало! — ласкаво запитав командир.

— О-ох, я мало не знепритомнів! — зізнався Заєць. — Запаморочилася голова, стало млосно.

— Мало? — перепитав я. — Та ти, Альфреде, зовсім втратив свідомість. Ти хоч пам'ятаєш, що говорив?

— А що?

— Як — що? Ну, про «Садка» й «Кашалота».

— Так я ж їх бачив!

— Кіме Михайловичу, в нього не минула галюцинація. Може б, нехай трохи скупався?

— Гаразд, — погодився командир. — Пірни, друже, але від човна не одпливай.

Коли Заєць випірнув і всівся поруч зі мною на банці, я переповів йому розмову Кіма Михайловича про Екваторіальну протитечію та її плин, що підхопить і понесе нас на схід.

— І тоді — привіт Суматра або Ява! А може, й Кокосові острови, — сказав я.

— Ти, Васько, куди хотів би потрапити — на Яву чи Суматру?

— Додому, Альфреде, — просто відповів я.

— Додому… — замріявся геолог. — Яке солодке, прекрасне слово!

ПРИБОРКАННЯ АКУЛИ

Ніч не принесла полегшення. Було задушливо й парко, як і вдень. От тільки сонце не дошкуляло.

Ніби з навігаційного круга, що його ми знайшли в міждонні лакани і який тепер на кормі, в небо висипалися зорі й сузір'я. Ті ж таки Альфредові вороги й родичі — Вовк, Великий Пес, Орел, Заєць, Одноріг. Ну і, звичайно, вінець тропічного неба — Південний Хрест.

Чарівні, знадливі, хоч і не рідні — зорі чужої сторони.

Сьогодні з раннього ранку ми взялися за весла. Гребли навперемінки: спочатку Альфред і я, потім Кім Михайлович і Лота. Опівдні, коли почалася задуха, знову зупинилися на відпочинок. А потім до пізнього вечора пливли, повільно віддаляючись од екватора.

Нині всі, крім мене й Барарати, сплять. У нашого тубільця не перестає боліти нога, і він, зіпершись на стерно, час від часу стогне. Я, веслуючи, так натомився, що не можу заснути. З розплющеними очима горілиць лежу на лаві.

Наді мною, ніби весняний луг, квітне зоряне небо. По ньому, схожі на розвихрені пасма туману, тягнуться Магелланові хмарини, Волосся Вероніки, зчорнілі, розкидані врізнобіч, пагорби так званих Вугільних лантухів — загадкові, далекі галактики, зсередини підсвічені якимось молочно-білим, матовим сяйвом невидимих зірок.

Ці космічні дива я бачу щоночі. Та щоразу погляд мимоволі заворожений, ніби прикутий до північного небокруга. Там, низько над обрієм, ледь жевріючи, іскряться знайомі вогні. Вогні рідного краю: Полярна зірка, сузір'я Великої Ведмедиці.

Оточені своїми пишними екваторіальними посестрами, вони, звичайно, маловиразні й непримітні. Проте ці зорі світили нам і в рідному краю. Отже, вони частка нас самих.

Та ба! — скільки не вдивляюся в північний горизонт, милих серцю світил не видно — лише тьмяно мерехтять дві пригаслі зірки Великої Ведмедиці.

— Кіме Михайловичу… — розбуджую командира.

— Що?! — жахається він. — Чого ти не спиш?

— Полярна зірка щезла.

— Тобі нічого робити, що ти пасеш зорі?

Але таки, підвівшись, глянув на небо.

— Справді… немає,— здивувався. — Ну, да Гама, радій! — сам радісний, вигукнув. — Ми не збилися з курсу — як і задумали, відійшли од екватора на південь. У Південній півкулі Землі Великої Ведмедиці й Полярної зірки, як ти знаєш, майже не видно. Спи! — засинаючи, порадив.

Та сон, на жаль, не йшов — таке буває від надмірної втоми й перенапруження.

Я на самоті пас зорі й сторожив — щоб, бува, хто не вкрав! — океан.

Мандруючи в його просторах, ми набачилися всього.

Біля островів, на мілководді, там, де кучерявляться водорослини, привільно гуляють табунці сріблястої макрелі. Жива вода кипить рибою, молюсками, планктоном.

Ось стрілою в мовчазній глибині майнув, лишаючи чорний, як сажа, слід, кальмар. Він так і зветься: кальмар-стріла. Намацуючи щось довжелезними щупальцями, повільно зсудомив пружне, мускулясте тіло восьминіг. Пурхлива летюча риба косокрило розсікла насичене вологою повітря.

Акули. Кити. Дельфіни. А в небі недремні дозорці — білохвості фаетони, буревісники, чайки.

Дужим крилом шторм розганяє з поверхні води все живе. Він ще не встиг залютувати, а вода спорожніла. Головоногі аргонавти й молюски, які недавно висли вгорі, прагнучи до сонця, — спустилися в похмуру глибочінь. Хитнувши уклінно «капелюхом», пішли вниз неквапно медузи.

Прозоро-синя або ж зеленкувата вода стає пустельною.

Таке ми бачили не раз перед бурею.

Та… Берег подаленів. Лакану віднесло в океан. Шторму немає. Тихо. А води — що з ними? — спорожніли. Ні риби, ані планктону. Птах не кружляє у вишині. Порожнє небо. Нежива вода. Пустка.

Щодня, як тільки відступає темрява, нажививши гачки шматочками копри, кидаємо їх за борт. Кидаємо і вдень, й серед ночі. І все марно. Риба мов вимерла — не ловиться.

Запаси продуктів і прісної води тануть невблаганно.

Дощу давно не було. Небо, випалене сонцем, не посилає жодної краплини. Була надія знайденими в лакані снастями ловити рибу і з неї вичавлювати, як то робив і радив іншим, Ален Бомбар, поживний, що втамовує спрагу, сік. Та надія нас обманула — риба зникла. Її тут більше немає.

Хочеться й хочеться пити. Мізерна порція прісної води, яку кожен із нас одержує тричі на добу, лише розпалює апетит.

Припавши закривавленими губами до кокосового черпака, я жадібно випив свою добову порцію — кілька ковтків теплої, прогрітої рідини.

Останнім часом я якось непомітно ослаб. І хоч нікому про це не казав, почував себе погано. Боліло під грудьми, раз у раз паморочилася голова.

Щось незрозуміле коїлося з очима.

Проміння їх стомлювало й до болю сліпило.

Оглядаючись довкола, нічого не бачив. Здавалося — все охоплено вогнем. Вогнем, у якому я ніби пливу, намагаючись побільше зачерпнути веслом.

То раптом, заштрихувавши виднокіл, перед очима зміїлися рухливі, темні смуги. Напливало жадане й моторошне видиво: за бортом — треба тільки простягти руку — хлюпотить прохолодна вода.

Кілька разів, підступно ворухнувшись у глибинах душі, мене охоплювало бажання — кинутися вниз, напитися тієї оманливої води.

Непереборний потяг. Та все ж я його здолав.

Як тільки збуджена уява «малювала» життєдайні хвилі, що вабили вниз, я, свідомо скрикнувши якомога гучніше, починав сам і підохочував друзів співати.

Линула над розпеченою черінню океану пісня про материнку та про те, як попід горою яром-долиною козаки йдуть… І чаєчка-небога припадала крильми край битої дороги; й чумаченьки в чужую сторону — валка рипливих возів — їхали по сіль.

Звідки така туга у наших степових піснях? Така журба й водночас стремління здолати сум? Може, їх породило безмежжя степів, самотина, в яку доля, відірвавши від отчого поля, часто кидала сіромах-хліборобів?

Щонайтонших струн мого серця торкався той знайомий змалку спів. Мені здавалося: я й сам чумаченько, якого в дорозі спіткала біда. Я й сам із хлопцями-молодцями на веслокрилих човнах підступаю до ворожого Цар-града, або ж, вирвавшись із бусурманської неволі, вертаюся додому.

Кров пращурів не вхолола в моїх жилах…

Ланцюги неволі й страшні ланцюги тропічного океану, що сковують і так гнітять!

Від друзів нічого не можна було приховати. Вони бачили, як я змарнів. І Кім Михайлович — мене це обурювало! — давав мені й більший шмат копри, й зайвий ковток води.

— Їж, Васка-Кваска, їж, — подаючи м'якуш кокосового горіха або ж скибочку батата, говорила Лота. — Ти моряк, мпіве, будеш є дужа — сильна.

Навіть Барарата й той, нездужаючи (хоч, правда, він легше, ніж ми, переносить спрагу), пропонує мені порцію своєї води.

Дорогі побратими вболівають за мене. Як, до речі, і я за них.

А сьогодні Альфред мене зовсім розчулив.

Побачивши, що я випив останній «келих» і, звичайно ж, не напився, він дістав з-під лави свій, «персональний», черпак, з якого щодня пригощався, і простяг мені.

— Від імені і за дорученням, — намагаючись усе перевести на жарт, сказав: — Ось тобі, славетний мореплавцю, цілюща вода. Не бійся, не отруїшся — пий! — щиро запропонував. — Я її потроху збираю вже кілька днів, економлячи щоразу й не випиваючи всієї. Ніби знав, що знадобиться. І вона, бач, стала в пригоді. Ти її повинен випити, Васько!