Експедиція «Гондвана»

Науково-технічна рада — кілька океанологів, начальник експедиції, капітан — вирішила: «Садко» потрапив у магнітну бурю.

До сьогоднішнього дня, заявили вони, на земній кулі були відомі лише два місця (в Атлантиці — неподалік Флоріди і островів В'єрж — так званий Бермудський трикутник; І в Тихому океані — між Японією, островом Гуам та північною частиною Філіппінського архіпелагу — лиховісне Море Диявола), де стрілка компаса замість магнітного показує географічний полюс, що й спричиняє численні морські катастрофи. Тепер, мабуть, знайдено третій згубний район — ось тут, де ми зараз перебуваємо.

Твердження Юрія Ступи про те, що звукові хвилі надходили з якогось підводного генератора, до уваги не взяли. Вчені сказали: океанолог злякався і через той переляк верзе нісенітницю.

Ну, а потемніння курсограми було викликане, зазначили вони, магнітною бурею.

Обгрунтували й причину, чого на «Садку» більшість людей знепритомніла. Виявляється, перед штормом (він, повідомляли синоптики, наближався знову) в повітрі зароджуються ультразвукові коливання. Їх звуть «голосом моря». Голос цей погано діє на організм людини: слабкий інфразвук впливає на внутрішнє вухо — настає морська хвороба, більш потужний порушує роботу мозку.

На моє запитання, чи справді це так, Ступа сказав, що під час шторму таки утворюється інфразвук, інколи з частотою майже шість герців.

— А семигерцова частота, — пояснив він, — уже смертельна: починають вібрувати легені, шлунок, серце. Бо в нашому організмі є свої коливальні рухи, теж низької частоти. Якщо з ними збігається період морського інфразвуку, виникає резонанс: серцебиття небезпечно прискорюється, артерія не витримує — розривається.

— Усе це незаперечно, — закінчив океанолог. — Але ось що прикро. Навіть мій кумир, вельмишановний Гліб Семенович, не захотів повірити в те, що я розгадав надходження ультразвуку із невідомого підводного джерела.

— Не сумуй! — втішив я Ступу. — І вчені мужі часом помиляються.

І, як виявилось, таки помилилися…

ЗУСТРІЧ ІЗ «КАШАЛОТОМ»

На всіх морях-океанах, де тільки пролягли голубі дороги, можна зустріти і безпомилково впізнати одеських моряків. Вони — найбільші дотепники й веселуни на світі. А ще — люди енергійні й заповзятливі.

Василь Окань (він щойно завітав до нас, підвахтових, у каюту) теж з Одеси. То вітер мандрів, романтична вдача заманили його на Далекий Схід.

Одначе Василь не схожий на своїх земляків, хоч і намагається бути дотепним і практичним. Жарти його не завжди смішні, а всі наміри досягти житейської вигоди й благополуччя (задумав побудувати кооперативну квартиру — розтринькав гроші, поступав у технікум — провалився, дівчина, з якою дружив, — покинула) кінчаються невдало.

От саме про це ми нині й заходилися з Куксою пащекувати, «перемиваючи» Оканеві кісточки.

— Пристрасть до віршування зробила Василя таким безпорадним і незахищеним, — просторікував Кукса.

— А міг же бути справжнім, діловим одеситом! — додав я.

Сам Сашко, я знаю, поезії не любить. За все життя він прочитав хіба що буквар та листи, які надсилає Моніка. Правда, вивчив також напам'ять кілька сороміцьких куплетів, що їх склав про нашого штурмана Окань, і, як той папуга, сипле тепер ними доречно й просто так, аби не мовчати.

— Ех, Василю, Василю, правду ти писав: «Море нам дає не гроші — тусани приносить і горе».

— Загинув у тобі через ту чортову романтику хохмач і великий пройдисвіт, яким був, до речі, твій земляк Остап Бендер.

— Меліть, меліть! — підохочував Окань, умостившись під рундуком на лаві. — Язик усе одно без кісток.

Зиркнувши в ілюмінатор, він раптом вигукнув:

— Ба! Кого я бачу? Одеса-мама!

На зморшкуватих брижах неподалік від «Садка» погойдувалось судно.

Вподовж його борту чорним по білому було виведено: «Кашалот». А на кормовій, полусканій, в плямах іржі й сурику обшивні, там, де хвилі щоразу намагаються перехлюпнути через ватерлінію, замість Одеса — порту приписки «Кашалота» — три напівзітерті літери: ОСА.

— Прийшла коза до воза! — кинув я.

Одеситів із «Кашалота», команду забезпечення наших підводних робіт, ми чекали давно. Намічалось зустрітися з ними ще в Сінгапурі.

Угледівши ту «ОСУ», Окань схопив олівець, шмат газети, і от уже залящало:

Надворі ще не осінь,

А вже злетілись оси.

Яка ж бо то краса,

Коли дзижчить ОСА!

— Клянуся пам'яттю покровителя моєї покійної прабабусі — дюка Армана Емманюеля дю Плессі Рішельє і головою засновника нашого квітучого міста адмірала де Рібаса, — цей хлопець, що говорить віршами, — одесит.

— Угадав! — закричали ми, й собі висунувшись з ілюмінатора. — Він нешлюбне дитя Молдаванки.

— От бачте! — зрадів говіркий бородань з «Кашалота», до якого долинуло сказане нами. — Інтуїція мене не підвела. Мамочка! — схопився він за серце. — Та ви, мабуть, не розкумекали, кудою ми топали. То чуйте: після того, як агресивна прем'єрша — тітка Голда Мейєр послала своїх пейсиголовців бомбити Єгипет і Суецький канал закрили, нам довелось обгинати мис Доброї Надії — навіть в Аден, де мали отоварюватися, не зайшли! Такий гак зробили! А ще ж заштормило. Кошмар! Це, скажу я вам, не в Одесі по Дерібасівській прогулятися. Ну, а тепер наша лайба на чистоводді. Привіт вам, азіати, від мене, матроса Забулдиги, і всієї команди славетного «Кашалота».

Він схрестив руки на грудях і з викінченою галантністю поклонився.

— Салют відважним мореплавцям! — хором відповіли ми.

Зачувши лемент, із кают повибігали учасники експедиції — океанологи, матроси.

На палубах «Кашалота» теж з'явилися люди.

Одесити махали руками, навперебій запитували, як плавалось, чи давно ми тут. Пропонували купити — мовляв, є зайві — якісь «шедевральні» імпортні плавки, леза, інший крам.

— Хоч сам я одеський араб, але скажу: не гоже, браття, об'єгорювати православних, — по-джентльменськи втрутився Забулдига.

Торг не відбувся. Під щемливий мотив пісні («Бродяга я, бродяга я…»), що лунала з усіх гучномовців, від «Кашалота» відчалила шлюпка.

Двоє матросів, налягаючи на весла, чимдуж гребли, а високий, в насунутій на очі мічманці капітан, широко розставивши криві, «кавалерійські» ноги, стояв посередині.

Човен прямував до «Садка».

Не гаючи часу, ми заходилися вивалювати парадний трап. Та високий гість нас зупинив:

— Ша, матроши! — не вимовляючи й плутаючи шиплячі, кумедно прошепелявив він. — Капітан Макотруш ше ждатний лажити й по шторм-трапу.

Старий, підтоптаний, він напрочуд легко скочив на приступку трапа і, схопившись за гойдливий канат — ми й оком не встигли кліпнути, — піднявся вгору.

— Англійський бард Ред'ярд Кіплінг помилявся, коли писав: «Захід є Захід, а Схід — то є Схід, і з місця не зрушать вони!» Он — красномовне спростування помилки зарозумілого британця! — і Василь Окань метнув лукавий погляд туди, де на відкидному майданчику наш Гордій Гордійович уже тиснув руку шепелявому представникові Заходу — капітану Макотрушу, точніше — Макотрусу.

До вахти лишалося майже дві години, і я так і не відпочив, з Оканем та Куксою тиняючись по палубі.

Виявляється, поки «Кашалот» плавав уздовж Африки, запас прісної води, взятої ним у Лас-Пальмасі на Канарах, витратили. Одесити просили допомогти.

Дарма що синоптики пророчили шторм, вітер стих, хвилі вляглися.

Для перекачування води «Садко» впритул підійшов до «Кашалота». Операція відібрала кілька годин.

Потім кораблі розійшлися, лігши в дрейф неподалік один від одного.

— Ти — мені, я — тобі, штарина! — урочисто виголосив капітан Макотрус, обіймаючи Гордія Гордійовича.

— Агов! — гукнув він. — Переправляйте артиштів.

Які там іще артисти?

Ми бачили, як з «Кашалота» спускають мотобот. В яскравих костюмах — цигани, чи що? — одесити невдовзі висипали на палубу.

— Полундра! — заволали вони. — Ширше коло.