Експедиція «Гондвана»

— Кроком руш, матросе, по судну: уважно подивися, принюхайся, чи де не тліє проводка. Одна нога тут, друга — там! — послав Сашка Стецько Мегерович в обхід.

Минула година, а Кукса не з'являвся.

— Він що — в океан упав? — бурчав штурман.

— Не знаю.

Почекали ще трохи.

— Іди, Гайовий, приведи того заблуду.

Стецько Мегерович став замість мене до стерна.

Де Кук ходив та що робив, я не з'ясував. Зустрілися ми на трапі, коли він уже вертався назад.

— Ох, і влетить же тобі, — застеріг я. — Мегерович злий, як змій.

Але перепало не лише Куксі і не від штурмана — від самого капітана й начальника експедиції.

Перед сніданком я вирішив було провідати Оканя: Василь застудився і лежав в ізоляторі.

— Да Гама, да Гама! — перестрів мене Антрекот Антрекотович. — Ти чув новину: наші копачі — грунториї недаремно, виявляється, переводять корабельний харч — вони, чортяки, зробили епохальне відкриття.

— Яке відкриття?

— А ти ще не знаєш?

— Ні.

— От тобі й наближений до начальства! — розвів руками кок, і його круглий живіт випнувся, як барило. — А хто казав: головне — мати свою руку на камбузі й серед керівництва?

— Цей вислів, Антрекоте, старий, як світ, і належить не мені.

— Та справа не в ньому! — відказав кок.

Підійшовши впритул до мене, він по-змовницьки зашепотів на вухо:

— Знайдено Гондвану! Якісь капсули з табличками, на них загадковий гондванівський текст. О-ох і сен-са-ція! — крутонув головою кухар. — Цілу ніч бігали на камбуз природознавці і, до речі, твої квартиранти — Ступа й Заєць — теж. Просили: дай кваску, дай та й годі! Від такої знахідки спрага їх, бач, мучила. Ну, чоловіче, мені ніколи, гуд бай! Буду домальовувати портрет Стецька Мегеровича в профіль, а потім ще героям дня треба зварганити що-небудь екстравагантне…

— Чи не антрекоти?

— Ні, коклети: а-ля Кук і К°, — підморгнув Антрекот Антрекотович.

— То й готуй на здоров'я!

Не знаю чому, я був злий, неначе й справді передчував лихо. І лихо скоїлось. Не встигли ми переступити порога ходової рубки, як штурман кинув:

— Спускайтеся, голубчики, в кают-компанію. Вас там ждуть.

— У кают-компанії?

— Нас?

— Вас, вас, товаришу Кукса і товаришу Гайовий!

Стецько Мегерович, низько схилившись над картою, навіть не підвів голови і не глянув у наш бік: певна ознака, що був він не на жарт злий.

— Брав-во Кукса! Дайош, дайош! — зареготала, бігаючи по клітці, папуга.

— Згинь, опудало горохове! — кишнув на неї Сашко.

Коли ми зайшли до кают-компанії, флотоводці й учені вже засідали. Під настінними портретами легендарних мореходів сиділи: капітан — під Лисянським; Помпа, перший помічник Гордія Гордійовича, — під адміралом Макаровим, а начальник експедиції та геологи — в кутку, обабіч широкого панно, на якому наш доморощений художник-кухар Антрекот Антрекотович відтворив фрагмент картини «Бій крейсера «Варяг» і канонерського човна «Кореец» з японською ескадрою на рейді в Чемульпо 9 лютого 1904 року».

— Оце вони, — показав на мене й Куксу Гордій Гордійович.

Всі уважно глянули. В тих поглядах я помітив і насмішкуватість, і водночас зацікавленість: що, мовляв, за диваки такі! Бо ми й справді були дивні — розгублені якісь, ніби не в своїй тарілці.

— Сідайте, — великодушно запропонував капітан.

Ми сіли.

Якась комедія! Я не міг уторопати, до чого йдеться, чого від нас ждуть. Щоб промацати їхні наміри та дати зрозуміти, що й ми люди заклопотані, ділові, мовив:

— Через кілька хвилин нам пора заступати на вахту — Мегерович сваритиметься, якщо спізнимось.

— Вахта не вовк… е-е-е… — в ліс не втече! — недоречно зауважив один із геологів, у якого з-за бороди та густої щетини майже зовсім не було видно обличчя.

— Може, й не вовк, — не змовчав я, — а нам треба йти!

— Сидіть! — кивнув головою капітан і, звернувшись до того бородатого, запитав — То що там у вас — поясніть.

Борода заворушилась.

— На полігоні… е-е… — прокректав геолог, — …два нулі… е-е… дріб чотирнадцять, під час розборки колонок грунту скоїлося… е-е… надзвичайне. В одному з розрізів… е-е…

Начальник експедиції, зрозумівши, що геолог через оте своє «е-е» тільки згає дорогоцінний час, запропонував:

— Якщо не заперечуєте, я обнародую один документ.

— Будь ласка, Глібе Семеновичу! — озвався капітан.

Професор підвівся. Голова його опинилась навпроти труби японського крейсера, з якої валував дим, і здалося: в голомозого вченого раптом закучерявилась пишна шевелюра.

Старанно протерши носовичком окуляри, Гліб Семенович загнуздав ними носа і, піднісши майже до очей довгасту полив'яну табличку, прочитав:

«Я, цар Гондвани, Гонд і цариця Монікосума, перед тим, як наш материк поглине вода, повеліваємо:

а) всьому особовому складу Гондвани мати при собі рятувальні жилети;

б) щоб запобігти на материку пожежі, загасити біля всіх печер багаття. За порушення цього наказу — штраф сто ударів по… канчуком;

в) людиноподібним мавпам і лемурам допомогти по суходільному мосту — Лемурії — перебратися в інший ареал — на Мадагаскар або в Індію;

г) сліди гондванівської цивілізації замести, щоб на них не змогло натрапити жодне прийдешнє покоління.

Табличку з текстом нашого заповіту-веління кидаємо в океан — нехай її, як і материк, на віки вічні сховають хвилі!

Володарі гинучої Гондвани — цар Гонд, цариця Монікосума».

Слухаючи професора, Кукса то червонів, то бліднув. А я, відразу догадавшись, чия це робота (хоч би Моніку не вплутував, дурило!), був обурений витівкою — ну, навіщо він зачіпав тих геологів! Тепер вони он, як рій потривожених бджіл, загули-загуділи.

Особливо лютував бородань.

— Е-е-е… е-е-е…

І гайда нападати: зіпсували, мовляв, пробу грунту, сплутали нумерацію якихось там осадочних горизонтів — тепер знову треба спускатися на дно.

За ним виступив помічник капітана, потім начальник експедиції. І теж: сякі-такі!

Я слухав мовчки. Мені було прикро й соромно за Куксу. Що не кажіть — вихватка дурна. Кожен жарт повинен мати міру, а в Сашковому її якраз і не було.

Я засуджував його вчинок, хоч і не подавав голосу — й без мене на бідолашного накинулися всі.

Рикошетом мені дісталося теж. Що Кукса, що Гайовий, розпинався бородань, — одного поля ягоди!

І от чудасія: коли лають, — правий я чи ні, — обов'язково хочеться огризнутися: цей гріх за мною водиться здавна. І я почав щось доказувати.

Краще б я мовчав! Налетіли, накинулися.

Зуби зціпивши, сидів я біля Сашка. Різноколірно виблискувало перед очима Антрекотове творіння — панно, на якому розгорявся нерівний поєдинок гордого «Варяга» й «Корейця» з озброєною до зубів японською ескадрою.

Флотоводці і вчені «Садка» вирішили: зважаючи на те, що Кукса чистосердечно у всьому зізнався (чорта б лисого він зізнався, якби вони не розшифрували, що цариця Монікосума — то Сашкова наречена, Моніка, яка його щодня бомбить радіограмами), винести йому догану і назавжди перевести в робочу бригаду. Ну, а мене (ліс рубають — тріски летять!) з ним заодно — туди ж.

Перший, хто нас зустрів після прочуханки, був Антрекот Антрекотович. Він удав, що нічого не знає, хоч, мабуть, добре знав про все.

Закинувши ногу на ногу, кок, як ідол, сидів на трюмі. Гітара, схожа на величезний ополоник, упиралася в його знаменитий живіт.

Коли ми з ним порівнялися, він щипонув струни та, відкашлявшись, хрипким голосом завів:

Чого аборигени з'їли Кука?

За що — не ясно,

Мовчить наука.

І, хитро підморгнувши, — його обличчя зморщилося, ніби засміялося сто мавп, мовив далі:

Мені здається —

Ось яка то штука:

Хотіли кока,

А з'їли Кука.

— Яке багатогранне обдаровання, — уїдливо кинув я (Антрекот з його хвальковитістю і всезнайством мені не подобався). — Художник, кухар, співак.

— Самородок! — похмуро додав Кукса.