Великий день інків

Минув неспокійний день, і знову настала ніч.

Сельва поринула в тривожний сон. По небу пливли чорні хмари. Шаленіли блискавиці. При кожному спалахові гора Комо виринала з пітьми, наче страхітливий, примарний привид…

Десь опівночі біля підніжжя гори з’явилася невеличка група людей. Карабінери — їх було чоловік дев’ять — вели заарештованих радянських мандрівників і двох повстанців із загону доктора Коельо.

Орнандо дивився на осяяну голубуватим світлом скелю і тихо бурмотів прокльони. Молодий креол не чув уже болю від мотузка, яким зв’язали йому руки. Він ішов навмання, як сліпий, і лише раз по раз зиркав на похмуру вершину. Гора стояла німа й насторожена. Вона здіймалась перед ним, як гнів його друзів, котрі так і не дочекались умовного сигналу. Він не зумів повідомити своїх. Тепер усе пропало.

Орнандо похнюпився.

“А може, Тумаяуа… — Слабка надія спалахнула в його свідомості й одразу ж згасла, як іскра від багаття, підхоплена дужим вітром. — Якби Тумаяуа добрався до селища Курумба і встиг передати умовний сигнал, на вершині вже давно горів би вогонь… Якби він тільки міг дістатися?..”

Професор Крутояр ішов зовсім убитий горем. Сталося найстрашніше — вони втратили Олеся. Тепер не було надії на його порятунок. Сельва не повертала своїх жертв. Куди він подався? Хіба він не знав, що сельва страшніша за Чорного Себастьяна? Скоро все буде з’ясовано, урядові інстанції вибачаться перед ними, і вони повернуться на батьківщину. Але чого варті їхні вибачення, коли Олеся вже немає в живих?..

Та одразу ж його серце сповнилося впертою рішучістю. Ще не все втрачено. Олесь утік з гордим Тумаяуа. Вони врятуються, вони не можуть загинути в сельві, на цій землі, де у них стільки друзів!

Очі професора вишукують чогось в темряві. Прислухаються до невиразних шерехів, до глухого завивання вітру. Чи міг він уявити собі, що вони дістануться до гори Комо в такому жалюгідному, пошарпаному вигляді, побиті, знівечені, позбавлені можливості сказати бодай слово на свій захист? Гора Комо зовсім близько… Темна, німа, огорнута чорним крепом буревісної ночі… Ніяких таємниць немає, і стежка інків хтозна-де загубилася в пущі. І Ван-Саунгейнлер блукає в невідомих краях… “На останній стежці інків вчинено злочин…” Ось він, цей злочин, про який не дізнається жодна душа. Карабіни Олів’єро довершать свою підлу справу раніше, ніж світ згадає про маленьку групу сміливців.

Дорога піднімалася вгору, незграбними потворами виступали з мороку скелі. Це були відроги неприступної, жорстокої і славної гори Комо.

Гора Комо! Ти стоїш німа, забута, і вічно стоятимеш так, огорнута темрявою людської байдужості. А може, ні? Ще гримнуть постріли і грім ударить по тиранах?..

— Гляньте! Що за чортовиння! — зненацька вигукнув поліцай, що йшов попереду.

Колона спинилася.

До поліцая підійшло ще кілька охоронців, задерши голови, вони почали задивлятися на гору.

— Вперед, йолопи! — заревів сеньйор Олів’єро. — Не бачили дикунської гори!

Але поліцаї, грубуваті, затуркані хлопці, мали своє на думці. Їхні очі розгледіли дивину, яка налякала їх більше за всі окрики сеньйора комісара.

— Свята мадонна! Заступнице наша! — бурмотів хтось з них. — Горить!..

— Що горить? — вжахнувся Себастьян Олів’єро.

— На поганській горі — вогонь!

Комісар втупив очі в пітьму і кілька секунд обмацував ними чорні скелясті схили. Потім позільно відступив назад, жахливо лайнувся.

Всі збилися над проваллям і дивились у височінь. Далека вершина, мов запалене блискавкою могутнє дерево, підносила до темного неба маленький вогник. Той вогник з кожною хвилиною розгорався, ставав яскравішим, пружнішим. “Сигнал на горі Комо! Ось він — довгожданий провісник свободи!” — промайнуло в голові Орнандо.

Молодий креол не втримався й радісно вигукнув:

— Гляньте! Вони запалили вогонь!

Тим часом з-за чорних скель вийшли невиразні постаті. Вони перетяли шлях карабінерам, щільно оточили загін і запропонували поліцаям скласти зброю.

— Смерть тиранам! — пролунало в пітьмі серед оглушливого гуркоту грому.

Себастьян Олів’єро впав на коліна. Він не благав помилування. Він знав, що люди, які вийшли з пітьми, ніколи не подарують йому страхітливих злочинів.

А вгорі, на вершині Комо, серед хмаровиння і лютих спахалів блискавки шаленів гордий незгасимий вогонь — символ боротьби і перемоги.

На останній стежці інків

Вітер ущух. Хмари спливли за обрій. Ранкове сонце затопило землю золотим промінням. Парували дерева, трави, болота, намети бійців, навіть їхня зброя. Сельва оживала після страхітливої нічної грозовиці.

Біля головного намету стояв доктор Коельо і віддавав короткі накази. Його гостренька борідка зрідка піднімалась до неба. Чи буде ще дощ, чи ні?

Прискакав на буланому коні зв’язківець із найдальшої лісової застави. На його вимученому безсонням обличчі грала усмішка. Він приніс радісну звістку: йдуть з білим прапором парашутисти.

Через хвилину про це вже знав весь табір. Бракватіста вирішив перейти на бік повстанців. Щоб уникнути сутичок, він вислав наперед парламентарія, який мав повідомити передові повстанські пости про миролюбні наміри урядового загону.

Парашутисти вступили на галявину рівно о дев’ятій годині ранку — сто двадцять чоловік склали зброю.

Бракватіста сяяв, розмовляючи з керівником повстання. Він був дуже щасливий з того, що йому вдалося нарешті зустрітися з вельмишановним доктором Коельо. Ах, докторе Коельо! Чого тільки не буває на світі. Все йде шкереберть. Розвалюються всі підвали державного правопорядку. Негідник Батіс заплямував себе страшними злочинами перед народом, і сеньйор Бракватіста не збирається далі служити йому. Більше того. Якщо доктор хоче знати, він, Бракватіста, одержав учора по радіо повідомлення про призначення його головнокомандуючим всіма збройними силами республіки. Але він рішуче відхилив це призначення. Батіс — негідник, заради якого він не зробить жодного пострілу.

Доктор Коельо з похмурим виглядом слухав пояснення полковника. Вірив йому й не вірив. Постать Бракватісти була для нього незрозумілою. Ще перебуваючи в еміграції, він чув про те, що цей хвацький офіцер частенько виступав з ліберальними промовами, вимагав пом’якшення тюремного режиму, чим викликав невдоволення генерала Батіса, який, до речі, був далеким його родичем. Не забулись докторові Коельо і слова полковника, виголошені одного разу на бенкеті під час ювілею президента. Бракватіста закликав Батіса рішуче йти шляхом “розумних гуманних дій на користь нації”, вчитися господарюванню у “північного сусіди” і відновити мир у країні.

Полковник ніби вгадав думки доктора Коельо. Солодко посміхнувшись, він мовив не без фальшивої урочистості.

— Я завжди виступав на захист справжньої демократії…

Коельо поглянув на Бракватісту уважним, вивчаючим поглядом. Але той, нітрохи не бентежачись, вів далі:

— Я навмисне перебував у військах президента, щоб стримувати й приборкувати серед нашої зарозумілої вояччини дух жорстокості й розбещеності. Віднині я остаточно пориваю із своїми службовими обов’язками й буду робити все для того…

— …щоб і далі мордувати народ!

Бракватісту немов хто оперіщив нагаєм. Він гарячково озирнувся і побачив Філіппе Россаріо, для якого він зберігав у своєму пістолеті “останню кулю”.

Філіппе стояв у нього за спиною, могутній, широкоплечий, і, бавлячись маленькою пістолетною кобурою, що висіла в нього на поясі, пропікав полковника своїм поглядом.

— Це ти? — зловісно вигукнув Бракватіста, але, збагнувши, що перед ним стоїть уже не його бранець, а один із тих, хто вирішуватиме його долю, запитав: — Хто ви такий, сеньйоре, і яке ви маєте право кидати обвинувачення в обличчя чесного патріота?

Довкола них збиралися солдати й повстанці — зацікавлені, насторожені. Хтось задерикувато гукнув із гурту: “Філіппе впіймав шакала!”

— Я не розумію ваших слів, Філіппе Россаріо! — з неприхованим осудом промовив Коельо, переводячи погляд з розгубленого полковника на свого войовничого помічника. — Службове положення сеньйора ще не є обвинуваченням…