Великий день інків

Ганкаур ще раз подивився на бранців. Тумаяуа зустрів його погляд з гордовитим викликом і зневагою. Олесь, худий і довгоногий, у своїх штанцях вище колін, нерішуче ступив крок уперед.

— Здраствуй, могутній Ганкауре! — сказав він тремтячим голосом.

Безпосередність його слів трохи розсмішила вождя. Замість відповіді він кивком голови підкликав до себе охоронця й наказав йому розв’язати бранців.

— Чого ви зайшли в наші землі? — спитав він іспанською мовою.

— Ми пливли Великим морем і прийшли до вас як друзі.

Вождь криво посміхнувся. Ну й хитре ж мавпеня! Мабуть, син недурного батька.

— Послухай, хлопче, — звернувся він до Олеся. — Твій батько прийшов сюди торгувати чи шукати золото? Кажи правду, бо у мене немає часу довго базікати з тобою.

Олесь у подиві розвів руками.

— Великий Ганкауре, я можу розповісти тобі, хто мій батько. Він ніколи не торгував нічим. Золото його теж не цікавить.

— Кажи! Кажи! — скривився недовірливо Ганкаур. — Хто не любить золота, той великий дурень. А я не вірю, що твій батько дурень. Надто розумний у нього син.

Олесь хитрувато блиснув очима. У нього майнула в голові ідея.

— Мій батько вивчає людей, їхні звичаї, - сказав він просто. — Про хороших людей він пише книги.

— Яких людей? — насторожився Ганкаур.

— Таких, як ти, великий вождю.

— Як я?

— Ну, звичайно. Він дуже хотів би побачити тебе, — все більше входив у роль Олесь. — Він може зробити з тебе маленьку картину і велику картину. У нього є фотоапарат. Мій батько ніколи не кривдив темношкірих.

Ганкаур махнув рукою. Маленькі картини він бачив. Це його не цікавить. Йому хотілося б знати, нащо білі люди прийшли до них у сельву. Хіба їм мало діла дома? Чи, може, вони хочуть купити голів? Ганкаур продає голови.

— Нам не потрібні голови, — тихо мовив хлопець.

Запала мовчанка.

Ганкаур не знав, що робити з білим хлопцем.

— Скажи, ти хочеш їсти, чужинцю? — спитав він.

— Звичайно, я хочу їсти, і мій друг Тумаяуа теж хоче їсти.

Ганкаур подивився на Тумаяуа і презирливо скривив губи.

— Сідайте, — наказав він, — вас нагодують.

Молода індіянка з листяним пояском на стегнах принесла полоненим кілька шматків в’яленого м’яса. Хлопці, не чекаючи нових припрошень, пожадливо заходилися біля їжі.

Коли вони вгамували голод і спрагу, Ганкаур зайшов у хижу й виніс звідти невеличку з чорного дерева коробку. Гордовито розкрив її й підніс Олесеві до самого носа. Там лежали товсті сигари.

— На, бери, — промовив дружньо.

Тумаяуа, розуміючи серйозність ситуації, тихо прошепотів:

— Бери! Не гніви Ганкаура!

Олесь узяв товстелезну сигару й обережно надкусив її зубами. Йому піднесли запалену гілляку, і він із завмиранням серця втягнув у себе дим. Пекуча гіркота заповнила йому груди, перед очима попливли сині кружала.

Дивлячись на очамрілого хлопця, Ганкаур посміхнувся.

— Я теж не вмів курити, — пояснив він довірливо. — Але Себастьян Олів’єро навчив мене.

— Чорний Себастьян? — аж вжахнувся Олесь. Для хлопця це ім’я було страшнішим за всі жахи сельви.

— Ти боїшся його? — спитав Ганкаур.

Проте Олесь не встиг відповісти. Увагу присутніх привернув до себе гомінливий натовп, що з’явився між пальмами. В хмарі легкої куряви до селища простував озброєний загін. Це воїни апіака поверталися з далекого походу.

Забувши про своїх полонених, Ганкаур насторожився, весь підібрався, став суворим, як і личить могутньому вождю індіян, Він давно вже чекав повернення своїх воїнів, посланих на вимогу комісара Олів’єро до великої ріки. Тоді, після сутички з партизанами, Ганкаур розподілив свій загін: з частиною людей він подався навздогінці за росіянами, а решта лишилася чинити розправу над селищем за співчуття й допомогу повстанцям доктора Коельо.

О, Ганкаур наскрізь бачив цього підступного, хитрющого поліцая! Отак він завжди робив. Зручніше вбивати каучеро руками апіака, аніж власними. І хай тоді партизани мстять індіянам за напади, за їхню жорстокість. Набридло це Ганкауровї. Годі вже з нього!..

Все плем’я вийшло зустрічати прибулих, начебто вони поверталися з славного переможного походу, осягнувши звитягу над дужим і небезпечним ворогом. Лунали вітальні жарти, вигуки, сміх. Зараз буде розподіл здобичі, зараз почнеться частування і загальна урочиста трапеза. Раніше Ганкаур любив такі церемонії, тішився й ще гостріше відчував свою владу. Зараз щось муляло його, і він дивився на шумливий кортеж майже ненависно. Та раптом щось незвичайне привернуло його увагу, насторожило, змусило підозріло звузити очі. Що це? Кого вони несуть? Так повертався з сельви лише великий касіак Ганкаур… Стримуючи цікавість і зберігаючи на обличчі вираз гордовитої зверхності, Ганкаур оглянув грізну ватагу, що підходила до його хижі. Набундючився ще більше, скам’янів лицем. Так, диво дивне! Шестеро воїнів несли бамбукові ноші, а на них гордовито сиділа повновида мулатка. Ганкаур не йняв віри своїм очам. Ні, сталося щось безглузде. Такого ще не було в їхньому племені.

Воїни закам’яніли перед вождем і чекали дальших розпоряджнь. Натовп завмер, вражений незвичайною картиною. Олесь дивився на мулатку і не міг збагнути, де він її бачив.

— Мерфі! — раптом вигукнув хлопець і радісно замахав руками.

Жінка широко усміхнулась йому у відповідь. Їй набридло сидіти в позі завороженого індіянського божка. Простодушна Мерфі вже встигла отямитись від першого враження, яке мало не позбавило її розуму. Вранці загін індіян, наче вихор, налетів на селище — такого Мерфі не пам’ятала за все своє життя! — спалив кільканадцять хижок, убив чотирьох жінок, розігнав по лісі худобу. В селищі майже не було дорослих чоловіків; всі пішли в сельву, й індіяни, відчуваючи свою безкарність, кілька годин порядкували в чужих оселях. Мерфі вже приготувалась до смерті. Та, мабуть, свята мадонна не забула стару мулатку, бо сталося чудо. Двоє дикунів вивели Мерфі на ґанок. Один із них замахнувся на неї ножем і враз… упав навколішки. Так, так, вона добре пам’ятає його спотворене страхом лице, його тремтячі руки, його пера в носі… Скоро навколо Мерфі зібрався цілий натовп індіян. Дехто з них весело кричав. Інші, притиснувши до грудей долоні, зачаровано похитували з боку в бік головами і щось бурмотіли. Стара вибачливо посміхалась, не розуміючи, що діється. Кілька воїнів кинулись у ліс і принесли бамбукових дрючків та пальмового листя. За якусь мить було сплетено вузенькі, але досить зручні ноші. Індіяни обережно всадовили на них Мерфі і з галасливими вигуками й підспівуванням рушили додому. Вони просувалися тільки їм відомими стежками. Кілька разів загін переправлявся через бурхливі потоки й ось, нарешті, вступив у селище Ганкаура.

Тепер уже Мерфі знала, що її схопили воїни дикунського племені апіака. Коли перший страх в душі мулатки минув, вона почала уважніше прислухатися до розмови своїх носіїв. Стара вловила слово “Ганкаур” і зрозуміла, яка страшна доля чекала її. Але водночас у ній прокинулась і надія на порятунок. Адже Ганкаур був для неї не тільки жорстоким вождем дикунів, але й пустотливим хлопчиком П’єтро, якого вона няньчила тридцять років тому. Сеньйора Ернестіна і доктор Коельо відкрили їй цю страшну незбагненну таємницю.

І коли індіяни в оточенні галасливої юрми жінок і дітей спинились перед високою хижею, мулатка, потерпаючи від страху, звела очі на високого широкоплечого чоловіка і впізнала його. Можливо, її уява сама домалювала те, що давно стерлося в пам’яті. Ні, вона не могла помилитися. Це був він, її колишній П’єтро, її дорогий і нещасний хлопчик.

Біля Ганкаура стояв юний сеньйор і здивовано дивився на неї.

Мерфі мимоволі потягнулась рукою до шиї, намацала намисто з іклів ягуара і тим порухом немов відродила в пам’яті всю сцену, що відбулася не так давно біля її дому. Білий сеньйор подарував їй намисто в день смерті Ернестіни.

Мулатка знову перевела погляд на Ганкаура і здригнулась.

Індіянський вождь ступив крок уперед і, показуючи собі на шию, спитав: