Страница 63 из 70
Потім він підвівся і сторожко озирнувся на всі боки.
— Ходім, Олесю! — промовив неголосно. — Курукіра почув мої слова. Ходім швидше, він не зачепить нас.
Сповнені дитячої віри в швидкий порятунок, вони просувалися далі. Юнаки розмовляли про різні речі, далекі й сторонні. За балачкою вони забували і ліс, і свою самотність, і небезпеку. Тумаяуа дізнався, що за великим морем, про яке він уже не раз чув од свого друга Орнандо, є далека країна білих людей, що там зовсім немає індіян, немає сельви і таких поганих комісарів, як Чорний Себастьян. У тій країні, дізнався Тумаяуа, немає бідних пеонів, а є тільки багаті й щасливі пеони, і всі вони працюють на своїй вільній землі, мають свою худобу, свої великі світлі будинки… Тумаяуа слухав розповідь про сонячні палаци, про школи, де вчаться друзі Олеся, і зрідка пирскав сміхом.
Чудний цей Олесь! Невже він гадає, що Тумаяуа зовсім дурень і повірить у його казки? Може, й справді на його батьківщині живеться краще? Може, їхнього Чорного Себастьяна вбили добрі креоли? Але все інше — то чистісінька вигадка. Ну, та хай говорить — так їм веселіше йти.
І вони йшли — продиралися крізь ліани, обминали грузькі болота, гадючі кубла.
Поволі втома міцною павутиною обплутувала їхні тіла. Ноги ставали неслухняними й чужими.
Олесь перший не витримав:
— Давай спочинемо трошки, бодай кілька хвилин… Я вже ледь переставляю ноги.
Індіянин лагідно глянув на свого білого брата й обвів очима невелику галявину. Осяяна променями ранкового сонця, вона була суха й привітна.
— Ляжемо тут, Олесю, — сказав індіянин, вкладаючись на жовті мохи.
Олесь опустився на землю, скоцюрбився й одразу ж поринув у сон…
Пробудження було раптове. Олесь відчув, як хтось схопив його в обійми і щосили притиснув до землі. На якусь мить хлопець знепритомнів.
Коли він прийшов до пам’яті й розплющив очі, то побачив над собою лише високу пальму, шо замріяно погойдувалась під легеньким вітром.
Хлопець поворухнувся й відчув, як гостро впиваються в його тіло вірьовки. Він був зв’язаний.
— Тумаяуа! — закричав Олесь, охоплений панічним жахом.
— Я тут, — сумно озвався індіянин, якого, очевидно, вже давно покинув сон. — Ми потрапили до рук апіака.
Олесь хотів розпитати його, як це сталося. Але від страху в нього пошерхло в горлі. Вони потрапили до людей апіака! Тих самих жорстоких індіян, про яких йому доводилося чути стільки різних жахіть. Апіака і їхній вождь Ганкаур наводили жах на всю округу. Апіака не милували ні дітей, ні жінок… І ось вони в руках цих нелюдів…
Олесеві здалося, що за якусь мить їх підхоплять на списи і кинуть у річку. Апіака не любили панькатися із своїми бранцями.
— Де ж вони? — тихо прошепотів Олесь, повернувши голову до Тумаяуа.
— Очевидно, апіака знайшли нас під час полювання, блискавично зв’язали й покинули тут, поки не виженуть тапіра або козу. Скоро вони повернуться.
Олесь хотів був послабити на собі вірьовки, але не зміг. Вкриваючись холодним потом, хлопець принишк.
Здалеку почувся тупіт ніг і гучні бадьорі вигуки. То поверталися з полювання воїни Ганкаура.
Олесь підвів голову й побачив, як розірвалось плетиво ліан і на галявину вийшло кілька індіацїв. Це були невисокі на зріст люди, похмурі, з обличчями, розмальованими червоними й чорними смугами. Вони несли на довгій палиці забитого мурахоїда.
Поклавши серед галявини здобич, воїни наблизились до бранців і почали радитись. Вони, певно, не знали, що їм робити з полоненими. В їхніх грудях не було злості.
Ранкова прохолода, в якій ще не зняла шаленого танцю очманіла від спеки мошка, настроювала їх зовсім на мирний лад.
Один із них присів навпопічки й помацав на руці Олеся компас. Він сказав щось своїм товаришам, і ті заговорили між собою швидко, навперебій. Здавалось, вони сперечалися, чи варто вести з собою полонених, чи, може…
Від страшної здогадки в Олеся потьмарився розум.
— Не вбивайте нас… не вбивайте!.. — натужно закричав він.
Але індіяни, не розуміючи іспанської мови, тільки здивовано перезирнулися.
В цю мить до них швидкою ходою наблизився ще один воїн племені апіака. Він був зовсім юний, але поводився владно і навіть зухвало. Олесь одразу впізнав свого визволителя сина Ганкаура Саук’ято. Це було щастя, це був рятунок. Одначе Саук’ято ніби не впізнав Олеся.
Тоді Олесь, забуваючи всі страхи, вигукнув:
— Саук’ято! Невже ти не впізнаєш мене? Ти дав мені амулет і потім врятував мене з рук безжального Фернандо. Ти наказав убити Фернандо за те, що він образив тебе… Згадай, Саук’ято. Згадай…
— Я все пам’ятаю, — сказав Саук’ято. — Чому ти тут? Хто привів тебе в наші землі? Оцей арекуна? — кивнув він на Тумаяуа.
— Так, ми прийшли з ним разом. Він теж мій брат, і ми всі брати. Чи ти хочеш, щоб Курукіра покарав нас усіх за зраду? Курукіра не любить зрадників. Курукіра любить чесність і вірність.
Апіака стояли тісним колом навкруг бранців і Саук’ято, їхня іспанська балачка була незрозуміла, але вони чули, як називалося ім’я злого духа Курукіра, і це наганяло на них страх.
— Тумаяуа ніколи не був моїм братом, він — арекуна, — промовив холодно, але вже трохи відтаюючи, син Ганкаура. — Але якщо він твій брат, то, мабуть… він і мій брат…
— Авжеж, ми всі брати! — вигукнув радісно Олесь. — Розв’яжи мене, Саук’ято. Розв’яжи мого брата Тумаяуа.
Але син Ганкаура враз спохмурнів. Очі його потемніли. І він ступив крок назад. Він не міг виконати Олесевого прохання, бо це суперечило правилам племені. Жодний бранець ще не з’являвся до них у селище з незв’язами руками.
Саук’ято наказав вирушати в дорогу.
Олесеві й Тумаяура розв’язали ноги. Воїни оточили їх, і невеличкий загін попрямував ледь помітною стежкою.
Ліс порідшав. Процесія вийшла на горбисту місцевість, вкриту густим чагарником. Де-не-де проблискували болітця. З каламутної води виринали потворні зміїні голови. Часом драгва перетинала дорогу. Тоді індіяни рубали дерева й перекидали їх з одного берега на інший. Полонені, яким доводилось переходити по таких хистких містках із зв’язаними руками, кожної миті могли оступитися й попасти прямо в гадюче гніздо.
Опівдні загін прибув у селище. Дві величезні хижі, що зовні скидалися на клуні, виглядали з-поміж молодих кущів. У цих халупах мешкали люди апіака.
Олесь ледве пересував ноги. Він ішов, опустивши голову, і спрагло облизував губи. Йому нестерпно хотілося пити. Саук’ято не звертав на нього ніякої уваги. Молоді воїни, що йшли з луками праворуч і ліворуч од полонених, теж тримались замкнуто й насторожено.
Підвівши бранців до однієї з хиж, воїни розійшлися хто куди. Олесь зацікавлено роздивлявся навколо себе. Страх у його серці зник.
Мозок працював напружено: чи не можна втекти?
Хлопець спробував звільнитися від пут, які вп’ялися йому в тіло. Ворушачи повільно плечима, він усе нижче й нижче зсовував вірьовки. Те ж саме робив і Тумаяуа, скоса позираючи довкола, щоб не засипатись.
— Чому вони нас не стережуть? — тихо спитав у свого друга Олесь.
— Ще ніхто не тікав із селища апіака, — сумно відповів індіянин. — Їхні воїни бігають, як олені. У них стріли змащені отрутою кураре.
— Тоді навіщо ми розв’язуємо вірьовки?
— Я хочу вмерти в лісі, а не в цьому проклятому селищі. Може, добрі духи допоможуть мені.
Олесь із жалем подивився на Тумаяуа. На мить він забув про свою власну долю.
Хлопець ліг на бік, відчуваючи, як на нього навалюється утома й байдужість. Все одно не втекти йому звідси. Зрештою, яка різниця — вмерти в селищі чи на глухих стежках сельви? І чому неодмінно вмерти? Як це вмерти? Думка про смерть була для Олеся незвичною, чужою. Онде похитуються високі пальми, пустують біля самого лісу діти, сива бабуся сидить біля входу і ритмічно товче щось у горщику. І все це він бачить. І буде бачити. І ніколи ніщо не зміниться.
Його роздуми обірвав Тумаяуа:
— Білий браті Швидше! Бачиш, які довгі тіні на землі? Скоро повернеться вождь апіака і принесе із собою смерть.