Великий день інків

— Ну, та годі згадувати страхіття минулого, — мовив врешті Крутояр. — Ваша історія — святилище, в якому не менше цінностей, ніж у храмах Пачакамака. Тут кожна стежка в сельві береже сліди вашого мужнього народу.

— Жаль тільки, ніхто не цікавиться минулим моєї землі, - зітхнув сеньйор капітан.

Крутояр обняв старого за плечі.

— Зацікавляться, друже! Кожен камінчик обстежать, кожну стежинку освятять добрим словом і шаною.

На старого ці слова, однак, подіяли недобре, вони, мабуть, щось нагадали з минулого, і він мимоволі аж зіщулився. Помовчавши, ще міцніше вхопився за стерно і раптом став розповідати про одного свого знайомого із столиці. Той знайомий раніше був учителем, а коли народ обрав покійного Матаразо своїм президентом, його призначили міністром шкіл. Він любив свою землю, і капітанові Пабло не раз доводилося на маленькій ланчії переправляти сеньйора міністра у верхів’я Ріо-Оскуро. Сеньйор міністр казав капітанові Пабло, що тут під кожним каменем похований герой, що тут треба докопатися правди… Потім, коли президента Матаразо вбили, сеньйор міністр…

Пабло раптом змовк, немов спіткнувся об корч. Та, помітивши співчуття й увагу на професоровому обличчі, повів далі притишеним голосом:

— Наш сеньйор міністр пішов у сельву, пішов до своїх друзів, щоб не потрапити в руки карабінерів… Я сам рятував сеньйора міністра… Карабінери переслідували нас три доби і тяжко поранили сеньйора міністра…

— Він помер? — схвильовано записав професор.

— Ні, сеньйоре, — усміхнувся лукаво капітан. — Пабло вміє рятувати своїх друзів. — На якусь мить він змовк, вдивляючись в темряву, різко повернув стерно ліворуч, випрямив його і, полегшено зітхнув, дещо хвалькувато подивився на професора. — Ми доставили сеньйора міністра на Касік’яре до білого лікаря, і той врятував йому життя. Цю людину я шануватиму, скільки житиму: чужоземець з-за океану, тоді він у цих краях щось шукав і лікував червоношкірих… А це чув я, що буцімто знову він опинився тут: летів через сельву із своїм сином і зазнав аварії…

— Стривайте! — обірвав капітана Крутояр. — Коли це сталося?

— Та, кажуть, рік тому…

Радісний здогад схвилював Крутояра. Хіба не буває в світі чудес! Звичайних і незвичайних чудес, які розкривають перед нами найземніші, найреальніші справи?

Цей капітан Пабло, виявляється, не такий простак…

— Послухайте, кабальєро, — тамуючи нервовий дріж, обізвався Крутояр по хвилі, - я мушу знати, де мешкає ваш добрий друг лікар з-за океану. Мені здається, це та людина… Ні, ні, ви не бійтеся нас, сеньйоре капітан!

— Росіян я ніколи не боюся, — з чуттям гідності мовив Пабло. — Я знаю, що ви прийшли з добрим наміром.

— Де ж мешкає ваш лікар?

Пабло винувато знизав плечима. Хто його знає… Останній раз чужинця бачили недалеко біля Ріо-Падамо.

— Ріо-Падамо? — перепитав професор. Так, сумніву тепер не могло бути: лікар із сельви й Ван-Саунгейнлер — одна й та сама особа…

Надія в професоровім серці міцніє. Він питає старого Пабло, як можна дістатися до Ріо-Падамо. Пабло запалює люльку. Довго мовчить. Потім каже:

— Дорога важка, але з надійним провідником можна пройти через ліс і пробитися до порогів. Далі місіонерська стежка — ріка Вентуарі…

— Сеньйоре капітан! Ходімте до нас у каюту, покажете мені дорогу на карті.

В маленькій комірчині Пабло розгортає на столі жовту, потерту на згинах карту.

— Ось початок дороги. Я висаджу вас у селищі каучеро, і ви підете сельвою. — Він проводить гострим пальцем по ледь помітній ниточці ріки. — Якщо нічого не трапиться, через два дні ми будемо в селищі.

У Самсонова рішучий характер

Одноманітна, каламутно-сіра гладінь Ріо-Оскуро. На обрії здіймаються гірські хребти. Чорна стіна сельви то підступає до самого суденця, то відсувається кудись у далечінь, мов розкриває перед ним свої обійми.

Часом на берегах трапляються поселення, мізерні, майже непомітні в безмежному океані лісу.

Це житла індіян і злиденних каучеро. Одні — на високих палях, інші — просто на широченних, розлогих кронах дерев, немов гнізда величезних птахів.

— Дивися! Індіяни! — гукає Олесь з носа “Голіафа”, де він годинами простоює, споглядаючи величні картини тропіків.

Двоє темних смаглявих тіл на високому човні. Один індіянин майже лежить на борту, другий стоїть із списом у руці і орлино-гордовитим поглядом озирає ріку. Довгі пера прикрашають його голову. Капітан Пабло пояснює, що червоношкірі ловлять рибу. Як ловлять? О, хитрі бестії! Ставлять на бистрині великі кошики з отруйною травою, потім спускаються нижче по течії і чекають, доки очманіла риба припливе їм у руки.

І знову жовті хвилі ріки і спекотне сонце… Поліцейські патрулі спиняють суденце. “Документи, сеньйори! Просимо, сеньйори, дорога вільна, але остерігайтеся сельви!”

Втомлені, посірілі обличчя мандрівників. Спека відібрала в них сили й бадьорість, перетворила на добровільних бранців маленької дерев’яної в’язниці, що гойдається на хвилях. Не рік, не два снують по Ріо-Оскуро кораблі й ланчії, давно пролягли тут траси найсучасніших корабельних компаній, але ріка залишилася тією ж, що була сотні й тисячі років тому, — пустельна і непривітна. Та ж сама ворожість зяє в рудих її нуртовиннях, і тією ж моторошною, зловісною пусткою віє з безлюдних лісових хащів. Хіба що раніше перші мандрівники, простуючи цими безгомінними просторами, сподівалися якогось чуда, і очі їхні вишукували поміж високими стовбурами асаї казкову постать “золотої людини”. Тепер тут усе відомо і все нужденно.

Онде тубільці снують біля берега, витягуючи з води довгі човни. Онде мулат у солом’янім капелюсі закидає сітку і голодними очима дивиться на похмуру ріку. А онде причал, що ледь сіріє в густих заростях джунглів.

Цілий натовп з’юрмився біля дерев’яного настилу, — бронзові плечі, полотняні штани, драні капелюхи. Не встиг кораблик пристати до дерев’яних стояків, як юрба індіян галасливо вбігає на палубу. Всі худі, виснажені, з нездоровим блиском в очах.

— Вони майже всі хворі на пропасницю, — пояснює капітан Пабло.

Крутояр приносить хінін і хоче обдарувати гостей. Але індіяни, котрі щойно з неприхованою радістю й цікавістю зійшли на борт “Голіафа”, побачивши в руках білого чужинця коробку з благодатним порошком, умить нишкнуть, хмурнішають, проймаються сумною байдужістю. Вони не хочуть брати хінін. Відвертають очі, мов звірі, перед якими господар поставив страву і тут же замірився канчуком, щоб уперіщити того, хто торкнеться до неї. Крутояр дивується. Чому туземці отак зненацька зчужіли? Чому не беруть ліків?

Капітан Пабло пояснює професорові, що туземці не мають золота. Адже за хінін треба платити золотом і тільки золотом, як заведено тут здавна торговцями і місіонерами. А де в цих злиденних людей золото? На всіх золотих копальнях хазяйнують білі.

— Скажіть їм, капітане, що хінін ми даруємо.

Капітанова заява викликає серед натовпу пожвавлення. Широкі, гостро розрізані очі під чорним волоссям зблискують підозрою й острахом. Індіяни не вірять. Білі сеньйори не можуть дати задарма ліків, білі люди напевно хочуть вчинити недобре з бідними індіянами.

Крутояр переконує нещасних, шо це подарунок. Він не візьме за хінін жодної пезети.

Жодної пезети?

Якийсь добрий дух, а не людина з’явилася перед затурканим натовпом. Добрий дух з сивими вусами і привітно-лукавим поглядом очей. Він простягує відкриту коробку, в якій лежать блискучі, дорожчі за золото пакетики ліків. Крутояр майже силоміць вкладає їх у долоні індіян. “Беріть! Це, звісно, не врятує вас, але бодай на день-два полегшить страждання. Беріть, люди добрі!”

Очі на вилицюватих обличчях тепер світяться радістю.

Для Ілька це сама нагода. Завзятий кіноаматор, він миттю дістає кінокамеру, прикидає на око експозицію, накручує пружину, стає трохи оддалік:

— Сеньйоре Пабло, попросіть усіх стати біля трапа.

Ілько приміряється об’єктивом до індіян, мружиться від нетерпіння. — Швидше, швидше, доки сонце не заповзло за хмару!.. Блискучий кадр до загальної етнографічної колекції географа… Що таке? В чім річ?.. Гості невдоволені, їх щось злякало, може, образило?