Фірман султана

Володимир Малик

ФІРМАН СУЛТАНА

Історичний роман

– 

ЧАСТИНА ПЕРША

НА КАТОРЗІ

1

Каторга – успадковане турками новогрецьке слово, що означає загальну назву гребного судна з трьома рядами весел. Веслярами на каторги в країнах Середземномор'я брали рабів, військових бранців та злочинців, засуджених до найтяжчих робіт. Усіх цих нещасних приковували до лав або ж з'єднували одним суцільним ланцюгом, пропущеним поміж забитими в кайдани ногами і примкнутим до кормової і носової перегородок міцними хитромудрими замками. Тут, підстьобувані батогами наглядачів, веслярі беззмінне сиділи біля важких довгих весел, тут іли і спали, тут же часто божеволіли або помирали від виснаження і хвороб.

Не було страшнішої неволі, ніж робота на каторзі. Тому і ввійшло це слово майже у всі європейські мови як синонім нелюдських мук, найтяжчого покарання.

До весла невільники були приковані по троє: скраю від проходу – Звенигора, посередині – Спихальський, а Роман Воїнов сидів третім, біля борту, в темному низькому закутку.

Так їх посаджено не випадково. Скраю держално весла має найбільший хід, тому сюди вибирали найміцніших невільників, бо тут доводилося прикладати найбільше сил. Арсен же виглядів дужим, м'язистим молодиком.

Крайнім, як правило, найчастіше перепадало від наглядача: вони завжди на виду, і кожний промах, кожне намагання зменшити зусилля, хоч трохи перепочити не могли приховатися від його пильного ока. Зразу ж лунала брудна лайка, і на плечі винуватого зі свистом падав замашний гарапник із вимоченої в морській воді бичачої шкури.

Коли «Чорний дракон» з Босфору вийшов у море і заколивався на його могутніх грудях, барабан на палубі забив надсадніше й частіше. Це був знак гребти дужче, швидше.

Наглядач Абдурахман, товстий, приземкуватий турок, з тих турків-в'язнів, що потрапили на каторгу за важкий злочин, люто закричав:

– Міцніше гребіть, паршиві свині! Та разом усі – піднімай, опускай! Піднімай, опускай!

Весла літали, мов крила птаха. Монотонне брязкотіли кайдани. Чулося натужне дихання стомлених людей: від світанку вже спливло кілька годин. Та барабан не вгавав, усе вистукував і вистукував – там-та-там, там-та-там!.. Частіше, частіше!.. Вимагав, наказував – греби, греби! Скільки є сили в руках – греби! Інакше…

Свистів над головами гребців гарапник і гаряче опікав тих, хто, на думку Абдурахмана, гаявся і не проявляв належної старанності. Наглядач був невблаганний. Він сам кілька років провів за веслом, сам не раз скуштував безжалісних ударів, і тепер, боячись утратити вільніше і ситіше життя, намагався догодити капуданові-пашіnote 1 тим, що примушував своїх колишніх товаришів гребти якомога сильніше. Його гладке обличчя блищало від поту: сонце підбивалося все вище вгору, і в тісному приміщенні для невільників ставало нестерпно душно. Мало допомагало навіть те, що повідкривали люки, крізь які вряди-годи вривалося трохи свіжого повітря.

Абдурахман змахнув з лоба краплини їдкої вологи, блимнув на Звенигору важким тьмяним оком. Арсен у цей час перекинувся словом зі Спихальським, і дотепна відповідь поляка розвеселила козака. На його вустах з'явилася легка усмішка.

– А-а, новачок, гяурська свиня! Поганий ішак! Смієшся?.. О ні, ти в мене працюватимеш як слід! – зарепетував наглядач і кілька разів шмагонув невільника по плечах.

Гострий, пекучий біль пронизав козацьке тіло. Звенигора здригнувся. В очах почорніло від образи. Він гріб, як і всі, навіть міцніше, бо мав набагато більше сили, ніж худі, виснажені раби, що багато часу провели біля опачин. Лють скаламутила йому розум. Кинувши весло, не тямлячи себе, він, скільки дозволив ланцюг, рвонувся до Абдурахмана. Загримкотіли кайдани і боляче врізалися в ноги. Та все ж кулак, в який Звенигора вклав усю силу, дістався щелепи наглядача. Блискавичний удар швиргонув товстого Абдурахмана на вичовгану дерев'яну підлогу, – він відлетів назад і міцно стукнувся головою об стінку.

Це сталося так несподівано, що невільники перестали гребти. Весла сплуталися. Каторга почала помітно втрачати хід.

Абдурахман довго лежав без руху, тільки зіпав широко роззявленим ротом. Потім застогнав і розплющив очі.

Всі гребці повернули голови назад і з цікавістю й острахом поглядали на Звенигору й наглядача, який силкувався підвестися, але ніяк не міг і тільки ошаліло поводив переляканими круглими очима.

– На бога, Арсене, що ти наробив! – вигукнув вражений Спихальський і настовбурчив на Звенигору давно не стриженого рудого вуса. – Він же, холера ясна, тебе заб'є ниньки!

Роман мовчав, але й на його обличчі вимальовувався жах.

Звенигора сів, важко дихаючи. Тремтячими руками обхопив держално весла, стиснув, немов обценьками. Розумів, що треба охолонути, заспокоїтись і щось придумати, бо інакше Абдурахман і справді заб'є, засіче гарапником до смерті. Однак жодна путяща думка не лізла йому в голову. Та й що тут придумаєш? До того ж від люті й хвилювання перед очима все ще плавали червонясті кола.

Тим часом Абдурахман прочумався і поволі, опираючись спиною об стіну, звівся на ноги. Каламутним поглядом обвів нерухомих, застиглих у якомусь дивному напруженні гребців. Здавалося, він не розумів, що з ним сталося і чому невільники не гребуть. Удар так приголомшив його, що в голові й досі гули джмелі.

Та ось його погляд упав на Звенигору. Бридка гримаса спотворила йому кругле млинцювате обличчя. Вся його коротконога постать враз напружилась, а рука міцно стиснула руків'я гарапника.

Він ступив крок уперед. Та, мабуть, пригадавши, чим щойно закінчилась його сутичка з цим новачком, зупинився й ошкірив білі зуби.

– Гяурський пес! Невже ти гадаєш, що аллах дарував тобі безсмертя? Ти жорстоко помиляєшся! Твоя смерть – на кінчику мого гарапника, нещасний! – зловісне прошепотів Абдурахман і звіддаля почав люто шмагати Звенигору. – Ось тобі! Ось тобі! Маєш!..

Арсен обхопив руками голову, пригнувся. Спихальський і Воїнов зчинили крик. До них приєднались інші невільники. Кричали різними мовами, бо тут були люди з усіх кінців неосяжної Османської імперії та з багатьох суміжних країн.

– Абдурахмане, кривава собако, що ти робиш? – почулося з корми. – Ти забув, як сам сидів біля опачини? Чекай – настане і для тебе чорний день!

– Скажений віслюк!

– Негідник! Чума б тебе забрала!

– Стамбульський злодюга! Розбійник!

Образливі вигуки сипалися зі всіх боків, та Абдурахман на те не зважав. Лайка ще більше розпалювала його, і він, оскаженівши, бив Звенигору смертним боєм. Може й забив би козака, коли б на сходах не пролунав тупіт багатьох ніг. Кілька чоловік швидко спускалися вниз.

– Що тут сталося? Чому не гребуть ці прокляті свині? – розлігся гучний владний голос. – Де Абдурахман, гнів аллаха на його голову!

Абдурахман відскочив од Звенигори, виструнчився, зібгавши в руці гарапника. З обличчя враз злетів вираз скаженої люті. Натомість усі побачили, як дрібно тремтять його коліна, а нижня щелепа почала розпухати й одвисла донизу.

– Невільники збунтувалися, мій благодійнику капудан-паша Семестаф, – пролепетав він здерев'янілим голосом. – Їх підбурив оцей гяур, ця паршива собака, хай шайтан зжере його смердючу голову!

Наглядач тицьнув руків'ям гарапника в бік Звенигори.

Капудан-паша Семестаф спустився з останнього східця і зупинився перед Абдурахманом. Це був високий підстаркуватий турок з сивуватою бородою і красивим обличчям, якого не міг спотворити навіть шрам, що червонів на щоці. Позаду капудан-паші стояли два корабельні аги.

– Хіба у мене на судні мало батогів, щоб примусити цей скот працювати як слід? – похмуро запитав паша Семестаф.

Note1

1