Двоє над прірвою

Вечоріло. Поволі спадала спекотлива денна задуха. В міжгір’ях і річкових долинах залягала все густіша синя імла.

Припавши обличчями до щілини в брезенті, двоє втікачів жадібно вдивлялися в незнайомі вечірні краєвиди, що швидко пропливали перед очима.

Темно-зелені ліси й гаї, сріблясті струмки, смугасті ниви на рівнинах та крутих підгір’ях, солом’яні стріхи в селах, високі шпилі костьолів…

Польща!

Вже кілька годин їхали вони по польській землі, і їхні серця билися радісно, прискорено. Ще трохи-трохи, ще, може, якісь півдоби — й ешелон зупиниться на кінцевій станції, з якої далі ходу немає, бо там, далі, — фронт. Тільки б не загаятися і вчасно зіскочити за кілька десятків кілометрів до тієї невідомої станції, щоб не потрапити в руки фельджандармів!.. Тільки б доїхати!..

— Де ми? — спитала Таня.

Вона вже ставила це запитання чи не вдесяте. Але Володя не міг відповісти, бо й сам не знав.

Останнім містом, що запам’яталося йому, був Герліц. Однак з того часу проїхали вони ген-ген скільки кілометрів!

— Десь у середній Польщі, — відповів непевно. — Гадаю, незабаром буде Вісла…

— Отже, під ранок досягнемо нашого кордону?

— Може, й досягнемо…

Поїзд пірнув у густий сосновий ліс. Враз потемнішало, гостро запахло хвоєю. Голосніше зачмихав паровоз, і лункіше зацокотіли колеса на стиках — то звукові хвилі, відбиваючись від суцільної стіни дерев, не розбігалися довкіл, не зникали вдалині, а луною поверталися назад, до поїзда.

Колія пішла вгору, на підйом. Швидкість почала зменшуватись.

І тут з лісу кількома вогнистими струменями вдарили автомати.

Володя схопив Таню попідруки, рвучко відкинув від борту в протилежний куток кузова, приліг з нею поруч, затуливши собою від куль, що в кількох місцях розпанахали брезент.

— Володю, ти що? — Таня намагалася випручатися, підвести голову, але його важка рука притискувала її плечі донизу. — Що трапилося?

— Лежи! Не піднімайся! Польські партизани обстрілюють ешелон!.. А куля не розбирається, хто свій, а хто чужий!..

Німці теж відповіли вогнем — автоматним і кулеметним. Ця перестрілка тривала зовсім недовго, якихось півхвилини, стихла так же раптово, як і почалася.

Поїзд зі стукотом, мов нічого й не трапилося, далі відміряв кілометри.

— Ну, здається, пронесло, — з полегшенням сказав Володя і підвів голову. В брезенті зяяло кілька дірочок. — Молодці, польські партизани! Трохи полякали фриців! Але було б погано, коли б їхні кулі та зачепили нас!

— Дякуючи тобі, пронесло… А могло б і зачепити, — погодилася Таня і, підвівшись, поправила на собі одяг. — От тільки хочу зауважити…

— Що?

— Що дієш ти стереотипно.

— Тобто?

— Ну, як же… Ніну Бережну, коли ніс до літака, схопив на руки. Мене теж без зайвої церемонії схопив, замалим не задушив…

Володя усміхнувся і легенько обняв дівчину за плечі. Дивачка! Що вигадала! Ніну Бережну згадала… І, здається, ревнує до загиблої? Але якщо ревнує, то…

Він перестав посміхатися і пильно глянув на неї. У напівтемряві, бо крізь щілини мало пробивалося під брезент скупого вечірнього світла, побачив невеличку постать, великі допитливі очі, що дивилися на нього знизу вгору, і розкуйовджений, як у якого-небудь хлопця-бешкетника, білявий чуб, що вже почав відростати. І тут раптом до кінця усвідомив, що перед ним дівчина. Дівчина! Не хлопчина, не підліток, на якого Таня скидалася, а дівчина. Доросла і гарна.

Спочатку він хотів відповісти, що інакше поводитися з дівчатами не вміє, що, мовляв, не навчився, бо ніколи було. Але тепер почав у думці підшукувати іншу, більш делікатну, необразливу відповідь.

Однак нічого сказати не встиг. Таня втягнула в себе повітря і запитала:

— Ти нічого не чуєш? Щось горить!.. Мовби фарба чи бензин…

Володя теж почув запах диму.

— Справді… Ану, гляньмо! — він просунув у щілину голову і відразу ж скрикнув: — Танго, на нашій платформі горить передня машина! Мабуть, кулею пробило бензобак… Вогонь ось-ось перекинеться до нас!

Таня відхилила край брезенту, виглянула й собі. І не побачила ні паровоза, ні передніх вагонів — їх закрило бурхливе вируюче полум’я. Вона сплеснула руками.

— Що ж нам робити, Володю?

— Тікати! Стрибати, поки не пізно!

— Стрибати? На ходу?! Я боюся!

— Ти що? З літака ж стрибала!

— Там я мала парашут.

— Ну, не горіти ж нам тут живцем! Та й німці нас схоплять, коли поїзд зупиниться. Вони вже, мабуть, помітили пожежу… Окрім того, якщо вогонь перекинеться далі, можуть вибухати снаряди в танках. Аварія неминуча. Зволікання — смерті подібне! Злазьмо! Швидше!

Володя схопив рюкзак, допоміг Тані спуститися вниз. Коли вилізли з-під брезенту, їм в обличчя війнуло жаром. Вогонь розгорався все дужче. Ось-ось могла спалахнути й друга машина, що більше доби давала їм гарний притулок. У ній міг вибухнути бензобак…

Тримаючись однією рукою за поручень, Володя другою рукою підтримував Таню.

— Стрибай!

Дівчина зажмурила очі.

— Боюся!

— Стрибай, кажу тобі! Ну! — Він з силою відірвав її руки від поручня. — Вибирай чисте місце і котися клубком!

— Боюся!

Тоді він штовхнув її вниз і сам стрибнув слідом за нею.

В груди дмухнув пругкий потік зустрічного вітру. Потім — удар об землю, і він стрімголов покотився по крутому відкосу. Коли підняв голову, поїзд уже промчав повз нього і зникав за горбом. І тільки вогненний стовп ще довго вирував удалині, прорізуючи багряним світлом темніюче небо.

Чотири доби голодні, змучені, мокрі, бо вже не раз за цей час їх періщили дощі, продиралися вони лісами на схід. Точно визначити напрям було ніяк, і на п’ятий день, обминаючи села, хутори, містечка, щоб не наткнутися на поліцію, опинилися в горах.

Володя зрозумів, що це Татри. Йти стало важче: доводилося перетинати незчисленні кряжі й долини, глибокі рівчаки і яри. Все дужче допікав голод. Морква зів’яла, присохла, стала цупкою і несмачною, мов підошва, але й вона закінчилася.

Таня пристала зовсім. Пізно ввечері, знеможена, сіла під горою на землю, сперлася спиною на стовбур дерева і тихо промовила:

— Все, Володю… Сил більше немає… Залиш мене тут… Іди сам…

Володя сів поряд з нею, обняв за плечі, поклав її голову собі на груди, почав утішати:

— Бідненька, не говори так. Відпочинь трохи — і підемо далі… Залишилось двісті чи триста кілометрів. То невже ж ми їх не подолаємо? Десь у горах знайдемо хутір, зайдемо до якого-небудь газди — попросимо їсти…

Не помічаючи того, він гладив гарячою долонею її волосся і худенькі плечі, а вона беззвучно плакала. їй було добре у нього на грудях — від них ішло тепло, і руки його здавалися їй ніжними, і спокійний юнацький голос лягав на серце лагідно, мов то був голос матері.

Однак він не переконав її.

— Я не подолаю тих кілометрів… І тобі заважатиму… Йди сам…

— Я нестиму тебе…

— Скільки ж ти можеш мене пронести?.. Ну, кілометр, ну, два… А далі?.. Ти ж сам кажеш — їх двісті чи й триста…

Він згадав, що останню морквину з рюкзака переклав собі в кишеню і беріг, як НЗ. Тепер дістав, обчистив кинджалом, вклав їй у руку.

— Їж!

Таня слабо похитала головою.

— Я вже не можу дивитися на неї…

— Їж! — повторив він і міцно пригорнув дівчину до грудей.

Вона слухняно, мов дитина, почала хрумати. А ковтнувши через силу, принишкла і незабаром заснула. Та спала недовго — півгодини чи годину. Потім злякано кинулась:

— Де ми? Чому сидимо?

— Зараз підемо. Відпочили трохи — і в путь. — Володя підвівся і подав їй руку. — Вже сходить місяць, і йти буде веселіше…

Він пішов попереду. Ступав обережно, щоб жодна гілочка не тріснула під ногами, кущі розгортав, щоб не шелестіли… Перевалили через гребінь гори й почали спускатися пологим схилом. Йти стало легше. Крізь густі крони буків де-не-де проривалося місячне сяйво, і в лісі стояла якась незвичайна тривожно-голубувата імла.