Рівне/Ровно (стіна)

«Яке зникнення?» — товариш Манасенко знову люб'язно заусміхався. — «Ви що, збираєтеся кудись зникнути? Ми вам цього не можемо дозволити. Ви, письменнику Ецірван, нам потрібний живий, здоровий, і на видноті. На людях, перед телекамерами й мікрофонами кореспондентів, на перших шпальтах всесвітньо читаних газет потрібний ви нам.»

«І для чого ж?» — самому Шлоймі його запитання здавалося цілком логічним.

«Для великої справи. Для такої великої справи, що ви й сам нею потім пишатиметеся.» — Перший секретар зробив черговий ковток коньяку й закусив зеленою оливкою. — «А що стосовно можливості вашого зникнення… Була в нас така думка. Але ми відмовились від цього рішення. Хоча могли б… У нас тут і кавказці є, азербайджанці з Нахічеваня, на міському базарі торгівлю квітами контролюють. Можна було вас їм віддати, вони б за вас гарний викуп отримали б. Або іще були варіанти. Ви навіть не уявляєте, як багато варіантів у нас було стосовно вас, письменнику Ецірване. Вас могли відвезти і прикопати десь у східніших областях — на Житомирщині, наприклад, або на Київщині. Причому, прикопати так, щоб вас швидко знайшли. Рука б, наприклад, над землею стирчала. Або голова. Як у «Білому сонці пустелі», пам'ятаєте?..» — Товариш Манасенко знову всміхнувся, та цього разу штучно, самим лиш ротом. — «Але ми маємо на вас інші види, даруйте мені цю кальку з мови братнього російського народу.»

«І які вони, ці ваші види?» — Шлойма прокручував у голові варіанти імовірних відповідей на щойно задане питання: завезти в західне Рівне бомбу, пачку листівок, комуністичну літературу, пачку доларів для західнорівенських соціал-демократів… Хоча, ні, остання версія цілком невірогідна — швидше б самі західнорівенські соціал-демократи передали пачку доларів сюди, у східний сектор. Тоді — чого ж вони можуть хотіти?

«А хочемо ми від вас зовсім небагато…» — голос товариша першого секретаря бринів ніжно й гіпнотично. — «Суть нашого прохання, а вашого завдання така: відкрити місто.»

«Що значить — «відкрити»?» — Шлойма не розумів, хоча десь, за підкладкою мозку починала ворушитися жахна, ще не оформлена в слова здогадка. Він відігнав її, придушив, не даючи розкритись і розвинутись.

«А те й значить. Відкрити місто, об'єднати його, знову зробити нашим спільним Ровном, тим, яке і ми, і ви любили й любимо, до якого звикли, за яким сумуємо й тужимо. Адже ви за ним тужите також? Інакше не приїхали б сьогодні, покинувши там, за Стіною всі свої важливі справи, клопоти й турботи…» — у голосі першого секретаря з'явився пафос диктора державного радіомовлення. — «Це не так складно, як вам видається, письменнику Ецірване.»

«Тобто?» — Шлойма вимагав ясності, він не любив недомовок поза межами літературної творчості.

«Не прикидайтесь, письменнику Ецірване. Ви чудово-пречудово розумієте, чого від вас вимагають. Скажу навіть більше — на рівні підсвідомості, так-так, не дивуйтесь, — нам відомі й такі категорії! — так ось, на рівні підсвідомості ви сам хочете цього не менше за нас. У потаємних снах своїх ви ж неодноразово проходжувались Ленінською з кінця в кінець. Хіба ні?»

«Ні!» — Ецірван вирішив бути твердим і незламним. — «Я люблю це місто, але це моє місто, і з вами я його не ділитиму.»

«Воно — не ваше. І не наше. Воно спільне, воно загальне, невже ви цього не розумієте, смішний письменнику Ецірване!» — пафос у мові товариша Манасенка не зникав, а зовсім навпаки.

«Спільне у нас тільки небо й повітря.» — письменник Ецірван не здавав позицій. — «А міста в нас різні. Моє місто там, за Стіною.»

«Гівно у нас спільне!» — загарчав на нього перший секретар обкому КП СРУ. — «Гівно, або, як пишуть ваші побратими-писаки, лайно. По-науковому кажучи, екскременти, або ж фекалії. Ці назви я вчора з'ясував у лікарів. Отож, в нашого міста, чи, якщо бажаєте, в наших міст спільна каналізація. І щоб ви в цьому не сумнівалися!»

«Ну, припустимо. Але яке це має відношення до…»

«Ага-а! Ось ми й підходимо до найголовнішого. Каналізаційна система, на відміну від периметра Стіни, контролюється не нами. А — вами. Тобто ні, ними. І тому нам потрібна ваша допомога.» — товариш Манасенко нервово схилився у кріслі на столиком, вхопив пляшку коньяку й налив собі майже повну склянку. Махнувши її, він коротко видихнув («Нормально це робити перед, а не після вживанням алкоголю.» — відзначив Шлойма мимохіть) і кілька разів гойднувся перед Шлоймою мовчки. Шлойма навіть подумав, що першому секретареві стало зле, як професорові Чмоневі сьогодні вдень тут-таки, недалеко, у холі Дому політичної роботи. Але Манасенко за мить все-таки повернувся до тями, лише трохи побуряковіло його добре, робітниче обличчя. Кілька разів коротко кашлянувши, він підвів очі на Ецірвана й продовжив свою мову — «Отож, ви повинні нам допомогти. У вас же сьогодні увечері прем'єра, чи не так?»

«Чи не так…» — підтвердив Шлойма. Заперечувати такі очевидні речі сенсу не було. — «Ви, я бачу, досить добре обізнані з моїми справами.»

«Ви ж нас зовсім вже за лохів не тримайте…» — в голосі першого секретаря з'явилось незлостиве обурення й він чомусь перейшов на дещо інші теми. — «Ми ж таки люди з освітою, дещо читали… Знаємо особисто і академіка Джугалинського, до речі, земляка нашого, з Ровенщини, й того другого київського академіка, Івана Будзу. Ще в партшколі нам його працю викладали, відому таку, напівзаборонену. «Націоналізм чи українізація» називалася, як зараз пам'ятаю. Я іще по ній семінарську роботу писав. Але це я відхилився від предмета нашої розмови. Так, ми знаємо про всі ваші справи там, у західному секторі. Ми вже давно відслідковували кожен ваш крок. І вибір свій саме на вас ми зупинили недарма… Так ось, ваше завдання полягатиме в тому, щоб…» — Товариш перший секретар знову випив зі склянки, цього разу не видихаючи і нічим не закусюючи. — «Одним словом… Ми дамо вам одного ключика. Маленького ключика, який відкриває декілька дверей там, у приміщенні вашого театру. Така хитра загранична штучка. Один ключик до багатьох замків.» — Ласкавим примруженим поглядом товариш Манасенко подивився на Шлойму знизу угору. — «Гей там, а налийте-но йому якогось тоніка!» — наказав він голосно, й одна з безликих постатей, підлетівши з глибини кімнати, швиденько тицьнула Шлоймі до рук високу прозору склянку. — «І стільця йому якогось дайте. Бо розмова в нас ще трохи затягнеться!» Та сама постать поставила позаду кругленького дзиґлика без спинки й на одній ніжці, притягнувши його від рояля, що дрімав у далекому затемненому кутку, праворуч від комп'ютера. Шлойма обережно опустився на оксамитову вишневу таблетку. Для спини опертя не було, тож сидіти довелося в скутій позі, випроставшись і стуливши докупи коліна. Правою рукою він стискав склянку з тоніком, а ліва зависла в повітрі, бо він не мав куди її подіти.

«Не вимахуйте рукою! Ви ж не вождь!» — суворо зауважив йому Тарас Панасович і зробивши черговий ковток зі склянки та дещо зм'якшивши свій тон, продовжив розмову. — «Отож, як ви знаєте, каналізація в нашому місті розділена.»

«Звідки я можу про таке знати? Я не фахівець з каналізаційних питань.» — Шлойма знову намагався взяти себе в руки, опанувати перебігом розмови й повернути її у вигідне русло.

«Та це неважно! Я вам так говорю, і так воно є!» — перший секретар знову почав втрачати самовладання. — «І не перебивайте мене! У мене ще нарада сьогодні увечері, з директорами цукрозаводів області, а я все з вами ніяк не закінчу. Сидіть і слухайте! Ви думаєте, ми шо, тільки заради вас пленум скликали? У нас іще хозяйствєнних вопросів по горло!» — Тарас Панасович провів долонею на рівні свого виразного вола.

Шлойма вмовк і приготувався слухати.

«Да, так от, каналізація розділена. Це вже ваші спецслужби постаралися…» — наголоса на слові «ваші» в останньому реченні першого секретаря не зауважив би лише безнадійно глухий співрозмовник. Хоча, з іншого боку, товариш перший секретар навряд чи розмовляв би з безнадійно глухим співрозмовником. А якби розмовляв, то заздалегідь подбав би про хорошого сурдоперекладача, який швидкими змахами рук також зумів би відтворити той наголос на слові «ваші», якого не можна було не зауважити в мові товариша Манасенка. Тож Шлойма лише кивнув головою, зауваживши цей наголос. А товариш перший секретар продовжував: