Темпонавти

У кімнаті одразу ввімкнулися пожежні автомати і залили все потоками розбурханої піни.

— От і кінець, — стомлено мовив Антоній Ендотеліус. — Летіти на Рею з Блеріо вже не треба. Ти встиг зняти Фасеточника?

— Ні-і-і, — клацаючи зубами і тремтячи всім тілом, відповів Сергій. — Не-е-е встиг.

— Нічого, — поблажливо заспокоїв його Антоній Ендотеліус. — Іншим разом устигнеш.

— Хіба буде інший раз? — спитав Сергій, і камера, висковзнувши з його рук, зникла в клубах піни.

— Цінний той експеримент, який можна повторити, — бадьоро заявив Антоній Ендотеліус.

Навіть крізь піну, що вкривала Сергієве обличчя, було видно, як він зблід.

— Коли треба, — тихо вимовив він, — я згоден.

— Молодець! — вигукнув Ендотеліус і ляснув онука по спині широкою, як лопата, долонею. — Я запрошував Фіннебука робити швидкісну зйомку, але він злякався Фасеточника. А ти…

Блідність на Сергієвих щоках поступово змінилася на рум’янець.

ЧИТАЙТЕ КАЗКИ!

Блакитні двері, що вели в кухню, раптово щезли, і на порозі з’явилася Сидорина Іванівна.

— Ось поглянь! — гнівно проголосила вона, вимахуючи якимсь невеликим чорним предметом.

— Що це? — на мить відірвався од візора Антоній Ендотеліус, невдоволенні: тим, що йому перешкодили дивитись програму “Космос — далекий, космос — близький”.

Сидорина Іванівна, взявшись у боки, з викликом кивнула:

— І це називається — є чоловік у хаті! Чому ти досі не поміняєш цього дебільного кіберкухаря? На старості літ він геть з глузду з’їхав і втратив ті крихти вміння, які у нього колись вклали. Оце чорне, бридке й смердюче мало стати біфштексом.

— Справді недобре, — промовив старий космогатор, знову втупившись у візор, щоб не проґавити старт 105-ї міжзоряної.

— Неподобство! — прорвався крізь гуркіт стартових двигунів міжзоряного гіганта голос Сидорини Іванівни. — Зробиш ти щось нарешті чи ні?

Антоній Ендотеліус, приречено зітхнувши, одірвався од візора і запитав з виглядом мученика?

— Що саме?

— Заміниш цей брухт новою машиною! — випалила дружина. — Невже так важко знайти нового досконалого кібера?

Риси обличчя Антонія Ендотеліуса раптом стали неначе вирізьблені з граніту.

— Ні! — сказав він трубним голосом. — Цього не буде ніколи. Чуєш? Ніколи!

Сидорина Іванівна зміряла чоловіка здивованим поглядом.

— Ти ще не знаєш цих сучасних роботів! — не вгавав Антоній. — О, вони… вони… їх треба остерігатися!

— Роботів? Остерігатися? — пирхнула Сидорина Іванівна. — Очманів ти, чи що? Хіба можуть роботи заподіяти шкоду людині? Геть ти вижив з розуму на старості, точнісінько як цей кіберкухар!

Антоній Ендотеліус, побагровівши, замовк. Сергій почув голосну розмову, виглянув із сусідньої кімнати. Побачив насупленого діда, трохи засоромлену впливом своїх слів бабусю і вирішив виправити становище випробуваним способом: попросити діда, щоб розповів “найправдивішу історію”.

— Дідуню, — сказав він улесливо. — Чого ти так не любиш сучасних роботів? Мабуть, з цим пов’язана якась незвичайна історія? Розкажи.

На устах Антонія Ендотеліуса з’явилася квола усмішка.

— Та не така вже вона незвичайна, — пробував відмовлятись він, помітно злагіднівши.

— Розкажи, дідуню, будь ласка! Мені й бабусі дуже цікаво буде послухати, — Сергій подивився на Сидорину Іванівну, ніби шукаючи її підтримки.

— Розкажи вже, розкажи, чого там, — попросила й вона.

— Гаразд, слухайте.

Антоній натиснув на зелену клавішу, і в кімнаті розлилося зеленувате сяйво, що створювало настрій для задушевної бесіди.

— Політ був спокійний, — почав свою розповідь Ендотеліус. — Вся апаратура працювала нормально. І раптом у маловивченому секторі ТД85УА відмовив допоміжний бічний двигун. Нічого серйозного: незначне порушення в еменації робочої рідини. Вирішив сісти на найближчу придатну планету підремонтуватися.

Сів на затишній галяві. Трава ніжно-зелена, довкола галявини ростуть розлогі кедри — така різновидність дерев часто трапляється на планетах з помірним кліматом.

Добув я інструмент і почав, не поспішаючи, поратися коло двигуна. Зненацька ліс наповнився тупотом безлічі ніг і голосними криками:

— Ось він! Тут! Та не туди, візьми трохи ліворуч!

Я насторожився, хоч і був далекий від переляку. Антоній Ендотеліус не лякається ніколи і ні за яких обставин! Незабаром я помітив, що в лісі між деревами замиготіли якісь блискучні постаті. Роботи! Я знав, що роботи не можуть завдати шкоди людині, але мене насторожила надмірна увага до моєї персони. Вони обступили мене щільною металевою стіною і жваво заторохтіли на космолінгві:

— Людина! Живісінька! Моноцефальчик ти наш тетрапроцесусний!

Увага роботів була якась надмірна. Та я не надавав цьому значення, знаючи, що роботи зовсім безпечні для людини. Я попрямував до люка, щоб узяти пломбу-латку, і раптом… один з роботів заступив мені дорогу. Я спробував обминути його, все ще не розуміючи, що діється, проте він поштиво і водночас наполегливо зупинив мене й м’яко пророкотав:

— Вам не можна в корабель. Ви можете полетіти, а це дуже небезпечно для здоров’я. Дуже! А ми повинні оберігати вас від усіляких небезпек.

Хоч зі мною таке рідко трапляється, але тут я розгубився, не знаючи, як вийти із скрутного становища.

Так я опинився в полоні у роботів. Роботи ці попали на планету дуже давно, під час аварії корабля, на якому летіли моноцефальні гуманоїди. Роботи були запрограмовані на самовідтворення та самонавчання і мали пряме призначення: максимальне піклування про гуманоїдів.

Становище моє було жахливе. Мене тримали в абсолютно стерильній кімнаті, яку під час моєї відсутності опромінювали ультрафіолетом. Годували їжею, суворо дозованою за калоріями і вітамінами. Коли мене виводили на прогулянку, то при найменшому вітерці кілька роботів ставали з навітряного боку, закриваючи від протягів. Мені не давали читати, бо це, мовляв, перевтомлює нервову систему. У мене забрали мою знамениту люльку — нікотин дуже шкідливий для організму. Про політ у космос годі було й думати, і не тільки тому, що це могло зашкодити організмові, а ще й тому, що роботи боялися втратити того, про кого приємно дбати.

Минув місяць. А мені здалося — сторіччя. Роботи чомусь усе частіше цікавились станом мого здоров’я. Питання ці ставали щораз надокучливіші й закінчувались досить дивною фразою:

— Якщо ви здорові, то чому ж… — тут вони сором’язливо замовкли.

— Що “то чому ж”? — нарешті не витримав я.

— Чому ж ви не ділитесь? — витиснув із себе один робот-нянька.

Ця фраза приголомшила мене, та незабаром я зробив висновок: істоти, що створили роботів, розмножувались поділом! Цю особливість треба було використати, в ній я інтуїтивно відчував шлях до порятунку.

— Ось що, братику, — сказав якось я черговому роботу, — я згоден ділитися.

Від радісного збудження робот весь заіскрився і побіг міняти запобіжники.

Незабаром мене оточила юрба роботів. Усі вони радісно галасували.

— Тихо! — владно сказав я. — Я буду ділитися! Тільки за однієї умови…

Роботи завмерли.

— Щоб кожна з моїх половин після поділу могла регенерувати і нормально розвиватися, мені потрібна жива вода.

— Ми нічого не знаємо про таку воду, — відповіли роботи. — Тим, хто нас створив, не потрібна була жива вода. Ваше повідомлення суперечить нашим даним, у нас виникає сумнів щодо його істинності.

— Ви сумніваєтесь? — з почуттям враженої гідності вигукнув я. — Ну, гаразд, я доведу вам! Ви ж не будете заперечувати, що до польоту, я не знав про ваше існування і тому наперед підготуватися до зустрічі, тим більше до такої розмови, я не міг.

Роботи були сильні в логіці, тому дружно погодились.

— Коли це так, — натхненно він я далі, — то ви повинні будете повірити тій інформації, яка є в науковій книжці, що зберігається на борту корабля.