Страница 52 из 54
Віктор кивнув невиразно, і вони попрощалися.
7
Кілька днів єгер Нечеса не приходив додому. Спав у лісі, у наспіх змощеному курені, їв печену картоплю з салом, інколи зривав ще зелені терпкі сунички, знову і знову міряв ліс твердими і рішучими кроками, немов збирався землю обійти, та щось йому заважало і він повертався до галявини, де знайшов мертвого Сірка. Сюди мамонти не ходили звіку. Всі стежки їхні знав як свої п’ять пальців, — сюди не ходили. Сірко забрів, очевидячки, випадково, надто волі дозволяв собі, часто відбивався від табуна, усамітнювався… щось йому не так було…
Може, смерті шукав?
Хіба у тварин не буває такого?
За Сірком піде решта… Він постарається… Весь вік старався для них, не схибить і востаннє.
В очах зблиснуло хиже й гаряче, та серце мовчало, придавлене каменем, який і хотів би Нечеса зрушити, а не міг — чи важкий такий, чи Степанида держала, з її рук і в’юн не вислизав — пальці дитячі, а сила чоловіча… Тепер Степанида була з ним щодня і щоночі, відчував її тіло на своїх руках, прокидався од гарячого шепоту в губи, одного разу навіть вколовся об в’язальну шпицю, і пішла кров, яку вона одразу ж висмоктала, як робила весь вік, щоб не було зараження. Мов п’явка, пускала Степанида йому кров — чорну, отруйну, відводила злість і жорстокість, от і лежала душа до мамонтів, мов до малих дітей… Не старайся для звіра, старайсь для людини, єгер Нечесо! Не стало Степаниди, ударила чорна кров у голову, тепер хоч пальці рубай — стоятиме на своєму: ота галявина, галявина… Він приведе їх сюди. Хитрістю, лукавством — людині не позичати цього зілля. Приведе!.. Всіх до одного. Тоді хай говорять: Нечесина робота. За руку не вхоплять — не злодій. Вимруть мамонти, мов не було. Як Степани-ди — мов не було…
Голові райради УТМР тов. Фененку І.М. єгеря Лукашівської дільниці Нечеси П.П.
Прошу надати мені чергову профвідпустку із 4 липня ц.р. Нечеса П.П.
Голові райради УТМР тов. Фененку І.М. єгеря Лукашівської дільниці Нечеси П.П.
Прошу звільнити мене з роботи за власним бажанням. 6 липня. Нечеса П.П.
Фененко довго і незворушно дивився на другу заяву, зітхнув і підписав. Що там казати, трудно доведеться без Нечеси…
В цей час і ввірвався до кабінету Костя. Розпатланий, блідий, заплаканий.
— Що з тобою, хлопче?
— Я з Лукашів… Три години їхав… Там мамонти поздихали… Всі як один. Лежать, ніби спати вклалися…
Фененко тупо вирячився на хлопця.
Мамонти… Одинадцять… Фененко схопився за серце, хоч воно й не боліло. Тільки й спромігся: “Так і знав, так і знав… Добра не жди від них…” Тепер уже замлоїло під грудьми, і він попросив Костю збігати за пігулками — аптека поруч, за рогом. Костя вийшов. Один здох — не знайшли винуватого, на одинадцять — винуватий знайдеться… Фененко закам’янів з притиснутою до грудей рукою, мов у коханні освідчувався…
8
Полудень замітав столицю гарячим липневим вітром, і “Чайник”, виполісканий сонцем, нависав над центральною вулицею, як вітрило покинутого корабля, — хто не працював, смажилися на піщаних пляжах, і обслуга кафе-бару, не звертаючи уваги на двох пришелепкуватих, жваво обмінювалися останніми повідомленнями з річки, куди, разом з більшістю відвідувачів “Чайника”, перемістився центр інтересів сфери обслуговування, як і решти столичних сфер — розжарених і розпарених літньою спекотою.
Вони знову пили морквяний морс. Розмова не клеїлась.
— І все-таки краще так, а не так, як ми задумали. — Славко надпив зі склянки. — Зізнаюся тепер, у мене рука не піднялася б.
— У мене піднялася б. Не твоєї породи. Для великого діла потрібні великі почуття. Ти просто не перейнявся небезпекою. В цьому ви схожі з професором Малиновським.
— Бач, природа й досі — великий друг людини. Взяла гріх на себе, а могли б ми весь вік одмиватися. Ще, дивися, зцапав би нас той єгер-мамонтолюб, і — небо в шашечку…
— Заради ідеї… — Віктор Синиця згадав телеграму — клаптик сірого несортового паперу, кілька звичайних слів, припасованих так уміло і так міцно одне до одного, до нього, до професора Малиновського, до майбутнього людства, що, здавалося, ніяка сила не владна розірвати невидиму ниточку, що змоталася у великий пухкий клубок, — він першим притиснув професора, і той накинувся на Віктора, хрипко повискуючи, бризкаючи слиною увсебіч: “Це ви… Це ваша робота… Відповідатиме!..” Віктор ледве встиг підхопити знеможене тіло — через годину професор Малиновський опинився у реанімації. Лопнула капілярочка. І надія. На великий приз життя. Хто ж із них був правий? Віктор засміявся, правда — між полюсами, правда — природа, вона і взяла гору.
— …заради ідеї і людини. Правда — це людина, а не безсмертя.
— Обставини перемінилися, міняється й логіка вченого. Мамонти вимерли, хто за ними?..
Віктору не йшов з голови єгер. Його так хвалили, тридцять років доглядав мамонтів. Раптом — смерть Сірка. Звільнення єгеря. Загибель мамонтів. Цілком природний ряд подій для того, щоб… Де він, куди поїхав? Ніхто не знає. Жив собі, жив, нікого не цікавив. А нині він потрібен, як ніхто. Він останній, хто був біля мамонтів. Щось знає. Мусить знати. Він — у центрі клубка, водяний знак на телеграмі, яка зруйнувала їхній інститут, у мертвій точці зупинила маховик його наукової діяльності, колесо його життя. Подати на розшуки! Негайно знайти! Дізнатися! Скоєно злочин! Так, мамонти не вимерли. їх убили, отруїли — що завгодно, тільки не вимерли… Знайти єгеря, вхопитися знову за ниточку, зрушити маховик, прочитати водяний знак на телеграмі…
Славко відповіді не почув. А може, він і не питав нічого. Розмова не клеїлась. Вони допили останні ковточки морквяного морсу…
9
12 липня Костя Кулага записав у щоденнику: “Давно не ходив до лісу, а сьогодні пішов з Невільним. Багато спілих суниць. Пустився дощ. Сховалися у курені дядька Петра, щоб переждати. Видно, хтось був тут, усе перекидано, наче шукали що. Побачив листок із зошита. У ньому — фотокартка. Сіра-сіра, я ж усе розібрав: покійна тітка Степанида, тільки дуже й дуже молода, і дядько Петро — молодий — сміються. Фотокартку забрав, заховав у книжці. Там у мене ще Сірко сфотографований. Хай будуть всі разом, дядько Петро, пам’ятаю, казав колись: “Сім’я у мене в хаті не поміститься, що нас двоє та ще мамонтів дванадцять…”
Наталя Околітенко
БУЗКОВА МОРФО
Острівець був малий, на його пористих червонуватих берегах лежали скелети великих риб, панцири крабів, черепашки. Відтоді, як цю місцину оголосили заповідником, люди сюди їздили не часто; втім, вона й раніш нікого особливо не спокушала — кількасот метрів каменю й дериштану, пляжу пристойного й того немає.
Сонце вже сіло. Ніна першою вибралась з моторки і, склавши долоні рупором, закричала: “Еге-ге-гей!” Її голос упав у задушливу тишу.
— Годі, — сказав Валько. — А то наполохаєш бузкову морфо.
— Гадаєш, вона тут є?
— А чом би й ні?
Припнувши човна, вони забрали спальні мішки й подалися до невисоких скель, що стриміли посеред острова: шлях був короткий, проте важкий, і скоро їм розхотілося розмовляти. Сутеніло, але на всьому лежало примарне рожеве світло, контурів воно не вирізняло, і, озирнувшись, Ніна побачила стіну з цупкого, заков’язлого в повітрі листя. Прискорила кроки, наздогнала Валька.
— Маркітно якось… Стривай.
Вони зупинилися, дослухаючись до нового для них відчуття, стараючись його збагнути. Було ні прикрим, ні приємним — просто новим.