Страница 43 из 54
— Це не про нас, — сказав Хольгер. — У мене немає машини. У вас вона є, але ви не турист. Крім того, ці зайці та косулі своєю загибеллю окупили життя багатьох людей, яких збили б ті ж автомобілі, коли б їхні маршрути пролягали в інших місцях — там, де немає косуль, але є люди.
— Байдужість — ось хто вбивця. Вона наздоганяє всюди і всіх, не вибираючи. Якось я знайшла на дорозі зайця з віддавленими лапами. Лише через місяць він зміг стрибати.
— Він живе у вас?
— Ні. Подався у свій ліс. Іноді заходить у гості по давній пам’яті. Вам у нас подобається?
— Так. Сьогодні я бачив Шотландію…
— З вертольота? — запитала вона трохи іронічно і сухо додала: — Сьогодні тепло й сонячно, але і за такої погоди з вертольота можна багато чого не помітити.
Хольгер зустрів її суворий погляд.
— Вам треба побувати в Тельських зборах, — порадила вона. — Шотландія — земля гелів, кельтів. Гели… Адже слово це невдовзі залишиться тільки в книжках та казках. І вересові пустища щезнуть. Житимуть лише земля та каміння. Як раніше, дуже давно, коли не було Присес-стріт і Джордж-скверу, Едінбурзького замку і ще раніше?.. — Вона мовби запитувала про щось неясне чи розмірковувала вголос, без надії на відповідь.
Хольгер пригадав голубувато-сірий ромб озера Лох-Ломонд, широкі хвилі землі з рідкими гаями, чергу біля нічного клубу в Глазго, що оскаженіло репетувала, тіпалася, звивалася в якомусь несамовитому танці,— патлаті підлітки і доволі симпатичні дівчатка з пляшками віскі в сумочках. І ще пригадав похмуре ранкове небо над Клайдом, павучі лапи кранів, метушню мільйонного міста і згорблені спини тих, хто вже закінчив свою роботу. Це була Шотландія, і все-таки знав він її такою, якою можна взнати лише з миттєвого знімка, не більше.
— Гельські збори… Це, здається, фестивалі, під час яких співають старих пісень і грають у гельський футбол. Машина часу. Єдиний спосіб побачити часточку минулого.
— Не єдиний. Але облишимо Шотландію. Розкажіть, що ви робите у себе на батьківщині.
— Я електрик. Інженер-електрик. — Було трохи шкода, що відповідь на її запитання прозвучала так прозаїчно.
— Це цікаво? — запитала вона серйозно.
— Не дуже, — зізнався Хольгер, — та якби мені довелося вибирати знову, то щось краще важко було б придумати.
— Я думаю, людина двічі відкриває істину, — несподівано сказала вона, — спершу в мистецтві, а потім у науці, в техніці. Можна багато чого вміти, не знаючи справжніх причин. Уміти цікавіше, ніж знати.
Вона чомусь зітхнула.
— Ваша правда, — сказав Хольгер. — Золотим коробочкам, що в Ірландському музеї, дві тисячі років, а сліди зварювання на них виявлено лише недавно. Ірландські кельти знали про холодне зварювання металів, вони вміли це робити, а пояснення дали тільки інженери двадцятого століття.
Вона не відповіла, і Хольгер трохи розгубився. Бурштинове світло, що м’яко окреслювало простір кімнати, відбивалося в її очах, в яких була готовність до усмішки поблажливості, усмішки радості, усмішки любові. І збагнути це було зовсім неважко, однак говорили вони про книжки, про Кліфе Річардса, про кіно — говорили довго, так довго, що за цей час у небі перемінилося десять відтінків блакиті, а на сході й заході проросли зорі.
…Збігала коротка ніч. Хольгер подумав, що досі не знає назви містечка. Вертоліт трапився випадково, а йому було однаково, куди летіти.
— Інвернес, — сказала вона. — Ти прилетів в Інвернес.
— Інвернес, — повторив він, мовби щось пригадуючи.
Потім, уже подумки, він повторив її ім’я: Маргарет, Меггі, Мег.
Немає нічого правдивішого за легенди
Якась зовсім проста причина спонукала Хольгера повернутися у замок Данвеган, причина, котра мала пряму причетність і до лагідно сяючої глибочіні неба, яку неможливо було відділити од чарівного запаху трави, і до літніх зір, великих, мовби під збільшувальним склом, і до кошлатого, в гребінцях хмаровиння місяця, що то вільно виривався на зоряне безмежжя, то тьмянів.
Кращі дні завжди в минулому, однак у двадцять п’ять це непомітно. Особливо коли настала відпустка і теплий вітер, не перепочиваючи протягом усього тижня, прогнав над Шотландським нагір’ям дощі і розстелив по морю біле мереживо піни, поєднавши гори і воду з небом прямовисним, як міст, промінням.
Коли гасло голубе колосся трав і лягала на плечі ніч, дороги ставали довшими і мовби поринали в задуму. Можна було бродити й бродити, поки не настане пора першої зірки і не скрикне ранковий птах-невидимка. Одна з нічних доріг привела Хольгера до замку.
Звичайно, історія з феєю, котру розповів служитель, видавалась зовсім неправдоподібною. Але були в його обличчі й голосі якась впевнена спокійна байдужість, втома, що краще слів свідчили про роздуми, про невіру і водночас про нездатність перекреслити, забути побачене, як сон чи казку. А коли все це й не так, то хіба не варто впевнитись у силі чистої вигадки, можливо, самообману?
…Старий замок притягував тіні, наче велетенський магніт. Хольгер пробирався в південну вежу. Злилися, розчинились орієнтири — рів, знайомі виступи стін. За кронами столітніх дерев місяць був як висока і квола свічка. Хольгер збився із зручного шляху, а йти навпростець ставало дедалі важче. Кущі шипшини, мовби їжаки, що понахромлювали листя на спини, поставали вздовж стіни липкими, чіпкими шеренгами.
Треба було б летіти, стелитися над землею і, діставшись до стінки, перемахнути через неї, а ще краще одразу впурхнути у вікно, як метелик або фея. Відчинивши двері, Хольгер подумав, що легше вчинити злочин, аніж дістатися до південної вежі у звичайний спосіб. Служитель не обдурив: з дверима справді все було гаразд. Про всяк випадок Хольгер причинив їх за собою і перевів подих.
Цієї миті в свідомості промайнула якась невловна думка, що одразу ж переключила його увагу, мозок, і він знову відчув пружність своїх м’язів, почув власну сторожку ходу, ритмічні удари серця.
Сходи йшли круто вгору. Було схоже, що звуки глухли, наче в лабіринті, їх поглинав каскад сходинок. На порозі кімнати він на мить зупинився, наче збирався проникнути в таємницю, залишаючись невидимим. Потім зайшов: кімната була порожня. Тут, на висоті південної вежі, місяць виплив над кронами дерев величезною холодною рибиною і стіни засвітились, як удень. Від вікна до неба виткалася невагома срібляста стежина.
Хольгер чекав. Та все навколо лишалось незмінним, і час, позбавлений зв’язку з подіями, плив то пришвидшено, то повільно. Хольгер підійшов до столика й обережно доторкнувся до легкого згортка. Вважається, що феї дуже низенькі, одначе покривало майже нормальних людських розмірів. Принаймі коли Хольгер розправив його і підняв за ріжки, тканина з м’яким шурхотом опустилась до підлоги.
І тут він вловив ледь помітний рух. А ще за мить за покривалом з’явилась жінка. Руки самі заклякли в повітрі. Поволі піднімаючи голову, він відчував, як від скронь аж до долонь швидко котиться тепла хвиля. Прості, наче квіти й трава обриси її обличчя, лінії шиї, рук робили її схожою, мабуть, на всіх вродливих жінок. Але зразу ж помітив й майже невловиму відміну: чи то в широко поставлених очах, чи в коротко стриженому волоссі, що світилося якимсь особливим світлом, але водночас і відтіняло обличчя, помітив те, що змушувало Хольгера потім ще й ще пригадувати цю зустріч.
Легкий смуток був у її погляді, і всеосяжне розуміння, і тінь колишнього щастя, тінь радощів і турбот. І кожен день життя, можливо, висвітлився в її очах своєю особливою, ні з чим не зрівняною іскрою. Вона була ще зовсім дівчинкою і намагалася приховати легкий смуток чи розчарування — це Хольгер збагнув значно пізніше, коли знову й знову намагався поновити в пам’яті миттєве чарівне видіння.
Збігло, здавалось, лише кілька секунд. Хольгер усе ще тримав покривало за ріжки — увесь затерплий, забувши про свою безглузду позу. Опускаючи напівпрозору тканину, він побачив, як фея швидко нахилилась, легко змахнувши руками, і щезла, розчинилась у місячному світлі.