Страница 54 из 56
— Повідомлення з штаб-квартири, обергрупенфюрере. Наказ: вовкові негайно готуватись до стрибка.
Фон Пулекс узяв у нього паперову смужку, підійшов до стола й почав перебирати її поміж пальцями, розшифровуючи вголос:
— Тру… Тра-а-а… вичерпано. Переходимо в наступ… У годину ікс чекаємо гострих кинджалів. Терміново. Одержання підтвердимо усно. Після прочитання знищити…
Пулекс обернувся до посильного.
У яскравому світлі лампи Бруно чітко побачив паперову смужку. Це був обірваний краєчок газети.
— Гауптшарфюрере, передайте: півень заспіває на світанку.
— Півень заспіває на світанку, — повторив посильний і зробив поворот кругом. Карбованим кроком він вийшов із залу. Професор потер руки.
— Ти чув, Карамаллуме: півень заспіває на світанку, — вигукнув він задоволено. — На світанку ми випустимо нашу зграю. Це буде остаточна перемога, тріумф надлюдей! А тепер до діла. Випусти Рохуса у простору вольєру і підготуй кінокамеру. Я хочу зняти все в уповільненому темпі, для науки. Цікаво, як сприйме це фюрер.
Карамаллум відразу підійшов до полиць і зняв звідти кілька книжок.
— Єфрейтор Плат! — мовив урочисто професор. — Бувають у житті ситуації, коли навіть своєю смертю можна дати користь. Дезертирів ставлять до стінки або вішають. Ллє скажіть самі: яка буде користь для діла, якщо я звелю вас повісити? Не кажучи вже про те, що мене нудить від самої думки про шибеницю.
Захриплим від хвилювания голосом Бруно сказав:
— Слово честі, пане професоре, я не дезертир. Я прямував до Гінтергайсберга. Там у мене заховані трофеї: багацько кави, сигарет, найкращого французького коньяку. До того ж португальські сардинки в олії, шкарпетки, запальнички, взуття й тканини найвищого гатунку. Ви можете взяти все собі…
— Не хвилюйтеся, Плат, — заспокоїв його професор. — Хвилювання псує кров. Окрім того, даю слово, що вас не повісять. Навпаки, ви матиме честь узяти участь у важливому експерименті. З Вампусом ви познайомилися кілька днів тому. Сьогодні вам доведеться познайомитись з Рохусом — вінцем моєї селекції. Але не бійтесь, цього разу ви будете озброєні, Плат. Сподіваюсь, що ви захищатиметесь. У цьому весь сенс експерименту. Домовились?
Спантеличений перукар безсило похитав головою. Лиш при самій думці про гидку тварюку Бруно стало млосно. Проте він зрозумів: йому призначено роль піддослідного кроля. У відчаї він знову спробував довести свою безневинність:
— Повірте мені, пане професоре. Я перукар і можу вам це довести. Якщо бажаєте, голитиму вас двічі на день. Я можу також стригти і, як я вже казав, товари у Гінтергайсбергу будуть ваші. Там багато різних прянощів…
Побачивши, що професор його не слухає, Бруно замовк. “Якби Карамаллума не було поблизу, — майнула в нього думка, — я впорався б із хирлявим професором, у крайньому разі пристукнув би його настільною лампою…”
— У вас кров групи “А”, — зауважив професор недбало, гортаючи свій записник. — Хвора печінка. Мабуть, забагато пили? До речі, ви не вивчали свого родоводу?
Бруно догідливо притакнув і запевнив, що його батьки і всі предки були чисто арійського походження.
— Романський тип, у ваших жилах тече південна кров. Ви не вікінг, мій любий, а скоріше Санчо Панса. Але для нашого експерименту це не має значення. Плат, я хочу, щоб ви усвідомили відповідальність, яка лягає на вас. Тому довірю вам одну таємницю…
Професор трохи випростався, взявшись руками в боки.
— Я вчений, доктор хімії та біології, почесний доктор чотирнадцяти університетів. Протягом багатьох років працюю в галузі генетики. Десять років я витратив, щоб розгадати таємницю генетичного коду. Погляньте на цей записник, Плат Його зміст дорожчий від золота, бо в цій непоказній книжці міститься ключ до найбільшої таємниці людства, таємниці керованої раси, до життя за моєю волею…
Він розмахував пошарпаним записником перед обличчям Бруно, нервово розгортав деякі сторінки, заповнені формулами й числами, написаними нерозбірливим почерком.
— Ось тут, чорним по білому: я створив штучні віруси Фі-174Х і Фі-176Х, а з нуклеотидів одержав велетенську молекулу, яка керує всіма життєвими процесами. За трьома чарівними літерами криється: “Сезаме, відімкнись!” Ось ці літери — ДНК, тобто дезоксирибонуклеїнова кислота. Хто має цей ключ, той володар життя. Я створю надлюдину. Ви розумієте мене, Плат? Дезоксирибонуклеїнова кислота — ДНК. Ясно?
Бідолаха боявся, що розгніває божевільного своїм запереченням. Тому він із зацікавленим виглядом кивнув і повторив важке слово, назвавши його заради простоти цитриновою кислотою.
— Ви ідіот, фольксгеносе Плат, — промовив гнівно професор, — ви нічого не зрозуміли. Варто мені захотіти — і я перетворю вас у павіана або зроблю карликом. Я надаю життю, як тісту, будь-якої форми, створюю істоти за власним бажанням. Я — божественне провидіння!
Пулекс пошпортався у паперах на письмовому столі, витяг з-під них якусь фотографію і простягнув її Плату.
— Опишіть, що ви бачите на фото.
Досі Бруно не зрозумів жодного слова з маячні професора. Коли ж він роздивився знімок, йому дещо стало зрозуміле. Тепер він знав, чому бридка тварюка здавалася йому такою знайомою. На фото Бруно побачив сірникову коробку, на ній сиділа блоха. Та сама істота, тільки збільшена в тисячу разів, напала на нього в машині.
Коли перукар слухняно відповів, що він бачить, професор фон Пулекс забрав у нього знімок.
— Так, Плат. Це — блоха, маленький стрибунець з усього шістьма парами хромосом. На перший погляд, нікчемна істота, яку бояться й ненавидять усі люди. Скоро її боятимуться ще дужче. Навіть при своїй звичайній величині блоха дивує всіх величезною силою. Вона може переносити вантаж, що в сотню разів перевищує її власну вагу, і стрибати до чотирьох метрів у довжину. На це неспроможний навіть слон.
Упродовж століть штукарі дресирували маленьких розбійників для сміховинних трюків блошиного цирку. Я зробив з них страхітливу зброю. Rhynchoprion penetrans, як називають по-науковому трохи більшу піщану блоху, завдяки моєму гормонові набирає до двадцяти п’яти кілограмів ваги й може стрибати на рівній поверхні на вісімдесят метрів, а при попутному вітрі — навіть до двохсот метрів. Її укус, якщо не подати негайної допомоги, — смертельний. Роговий панцир мого створіння ні проколоти, ні розрубати неможливо, а його очі перевершують найдосконаліші телескопи, бо вночі воно бачить краще за кішку. А найголовніше — це надзвичайна слухняність тварин. Вони піддаються дресируванню, як собаки.
Професор на мить замовк. Увійшовши в екстаз, він гарячково порпався у паперах на столі й говорив сам до себе. Бруно побачив прес-пап’є і подумав, що його можна використати як зброю. Крадькома він спостерігав за Карамаллумом, який, розібравши книжки, звільнив поміж полицями вікно.
— От ви й знаєте мою таємницю, Плат, — провадив професор. — На світанку я відправлю на фронти три перші роти — таємну зброю фюрера, запрограмовану варіацію ФІ-174Х. Рохус, Титус і Вампус очолять зграю. Подумайте лишень: при попутному вітрі — двісті метрів. Легко вирахувати, коли стрибунці-молодці будуть у Парижі або в Москві. Проте це тільки скромний початок.
Фон Пулекс тицьнув під носа переляканому перукареві ще одну фотографію:
— Що це, Плат?
— Мурашка, пане професоре.
Божевільний вдоволено посміхнувся.
— Шляхом селекції я вивів її з п’яти тисяч видів мурашок. Це Eciton drepanophorum — відважна, агресивна і дисциплінована мурашка, яка атакує у маршовому порядку. Блоха за вдачею індивідуалістка, а мураха — суспільна істота. Дванадцятеро моїх добірних екземплярів досягли розмірів куниці. За півроку завдяки моїй вакцині росту вони досягнуть сімдесяти—вісімдесяти сантиметрів. Потім мільйони мурашок, керованих на відстані маленькою радіостанцією, вирушать по землі та під землею у бій. Шкода, що демонструвати цих любих звірят ще рано. Своїми щелепами вони можуть перекусити ствол гвинтівки. Але вони поки що трохи недисдипліновані. Минулого тижня один з малих пустунів відкусив ногу своєму доглядачеві: чик! — і все, наче бритвою. Наступне покоління буде запрограмоване краще і застосовуватиме щелепи тільки по команді.