Страница 45 из 56
Проїжджали знову через велике місто, яке, коли судити з гамору, саме прокидалося. На зміну напруженим роздумам прийшла апатія, і Гарднер раз у раз поринав у дрімоту. Він не мав анінайменшого уявлення, скільки часу вони їхали, коли враз машина зупинилася. Йому знову зав’язали очі й сказали вийти з машини. Навколо було тихо, під ногами він відчував бетон, дув поривчастий вітер. З цього Гарднер зробив висновок, що вони знову на автостраді. Його відвели на кілька кроків убік, і він відчув, що під ногами вже м’яка земля. “Оце й усе, зараз мене пристрелять”, — подумав він, і на серці в нього стало напрочуд гірко і спокійно.
В бік йому тицьнули пістолет, та очікуваний постріл не пролунав, а натомість один з конвоїрів сказав:
— Стій тут і не руш з місця! І пов’язки з очей не знімай, бо дістанеш кулю!
Чарлз Гарднер почув, як обидва вони пішли до машини; клацнули дверцята, і машина поїхала.
Його охопив подив. Повагавшись, він усе-таки зірвав з очей пов’язку і побачив, що він сам-самісінький стоїть на узбіччі автостради. На сході світало.
Гарднер глибоко зітхнув. “Божевільний світ!” — подумав він, та в цю мить він був радий, що світ такий божевільний. І що тепер? Він вирішив зупинити першу машину, яка з’явиться на дорозі. А до нього вже наближалися вогні автомобіля, що йшов іншим боком автостради. Гарднер подумки пожартував: “Цієї не хочу, напрямок не підходить, почекаю вже такої, щоб їхала в мій бік”. Та авто, проїхавши метрів двісті, повернуло і під’їхало впритул до нього.
Елегантно одягнений чоловік років десь так тридцяти п’яти виліз із машини, підійшов до Чарлза й запитав:
— Містер Гарднер?
На мить Чарлз відчув себе таким зацькованим, що хотів кинутися навтіки, але, сказавши собі, що в цьому вже немає ніякого сенсу, відповів коротко:
— Це я.
— Капітан Бекет із Пентагону, — відрекомендувався незнайомий і, діставши посвідчення, показав його проти світла фар так, щоб Чарлз міг прочитати. — Роздивіться його уважно, — сказав незнайомий, сміючись. — Після всього пережитого ви маєте право бути недовірливим! Переконалися? Гаразд, а тепер ходімо, я відвезу вас додому, в Мідлтон, до вашої дружини.
У Чарлза, коли вони сіли в машину й рушили до міста, запаморочилося в і олові, а тоді до горла несподівано підкотилася нудота.
— Прошу вас, зупиніться! — попросив він. Тільки-но вийшовши, він почав невтримно блювати. Капітан дбайливо підтримав його.
— Цілком зрозуміла нервова реакція, — приязно сказав капітан. — Я дам вам віскі, випийте ковток, це швидко додасть вам сил!
Капітанів прогноз справдився. Незабаром Чарлз оговтався настільки, що зміг знову нормально мислити, і аж тоді йому спало на думку, яке неймовірне те, що сталося з ним за останні години.
— Як вам удалося врятувати мене? — спитав він. — Гадаю, це не таємниця?
— Власне, це таємниця, — усміхнувся капітан, — але в цьому разі… я так чи так мушу дати вам кілька порад, які ви без попередніх пояснень навряд чи зрозумієте. Так ось: в деяких надзвичайних випадках ми знаходимо певні контакти з організаціями на зразок тієї, до чиїх рук ви потрапили. Але лише в справді надзвичайних випадках.
— І я один з таких надзвичайних випадків?
— Очевидно. Боятися вам більше нічого. Щоправда, з умовою, що ви самі ні про що не згадуватимете. Люди, що допитували вас, були в масках, говорили зміненими голосами. Отже, ви їх нізащо не змогли б упізнати. Така ціна, та я гадаю, що ви не вважатимете її надто високою?
Чарлз не відповідав. Для нього все це було надто заплутане.
А капітан провадив далі:
— Навіть у тому випадку, коли дуже розвинене почуття справедливості штовхатиме вас до необхідності допомогти поліції в пошуках злочинців, нагадайте собі, що цим ви позбавили б нас можливості виявити вам удруге таку ж ефективну допомогу.
— Так, це правда! — змушений був погодитися Чарлз. — Але чим це я такий надзвичайний?
Капітан голосно й довго сміявся.
— Ох, ці вже мені вчені! — сказав він згодом. — А вам ніколи не спадало на думку, яке значення міг би мати робот у справі захисту свободи?
— Здається, я потрапив з дощу та під ринву, — сказав Чарлз Гарднер наступного ранку дружині за кавою. — Капітан, безперечно, не такий дурний, як шеф банди; він добре втямив, що я не зможу відновити конструкції робота, та він вимагатиме, щоб я взяв участь у затриманні вже наявного зразка, а те, що вони збираються здійснити з його допомогою, імпонує мені куди менше, ніж те, що могли б зробити гангстери!
Джейн кивнула головою. Вона була розумна жінка і не умовляла чоловіка скоритися долі й покластися на волю випадку. Вона знала, що її неспокійний чоловік не міг би змиритися з можливими наслідками, коли у цьому ділі щось хоч більш-менш залежало від нього. В полум’ї першої атомної бомби згоріла й легенда про те, що фізик не несе моральної відповідальності за наслідки своїх відкриттів та експериментів. Та, замість згадувати про це, вона просто запитала:
— Тобі все зрозуміле у цьому ділі?
— Так, окрім одного, — відповів він, — записки з якимись чудними літерами, що лежала на столі у Баткінса в коробці для паперів. — Він підвівся, вийшов до кабінету й зразу повернувся. — Ось, — сказав він. — ENIHCM — що це може означати? Адже старий Джім не сподівався померти так безглуздо. Для кого він це писав? Для робота? Навіщо? Чи для себе?
— Швидше, певне, для себе, — вирішила Джейн. — Адже він був завжди такий неуважний, це могло означати щось дуже важливе, що завжди мало бути в нього під рукою.
— Щось важливе, що мало бути під рукою? — задумливо пробурмотів Чарлз. Потім поклав записку в кишеню. — Облишмо це. Зараз важливіше вирішити, як я маю поводитися. Капітан безперечно не дасть мені надто багато часу на роздуми.
— Але хіба ти тут не єдиний, хто хоч трохи на цьому знається? — запитала Джейн. — Чи в тебе склалося враження, що капітан — теж фахівець?
— То, може, ти вважаєш?..
Почувся дзвінок.
— Саме так! — квапливо мовила вона. — Треба завжди бути попереду, щоб першим опинитися біля робота, а тоді подбати про його знищення, але так, щоб навіть тінь не впала на тебе! А тепер іди відчини!
Він кивнув і не поспішаючи пішов до передпокою. Повернувся він з капітаном.
Капітан Бекет, як завжди, був веселий і милий. Він чемно перепросив Джейн за те, що змушений забрати її чоловіка з собою, проте вона принаймні матиме певність, що під капітановою опікою з ним нічого лихого не трапиться.
Джейн була так само мила й привітна і нічим не виказала, про що вони з чоловіком тільки-но розмовляли.
— Куди ми їдемо? — спитав Чарлз, надавши своєму голосові бадьорої діловитості.
— До Баткінсового дому, чи, краще сказати, — до вашого дому, — відповів капітан. — Я сказав, щоб Вілкінс теж прийшов, адже він уже двічі побував там. Ваша дружина сказала, що шифр недійсний. Отож я хотів би, щоб ви мені ще раз продемонстрували.
— Авжеж, вона мені теж про це казала, — сказав Чарлз, — і я не розумію, в чому річ.
Звичайно, він знав причину, адже Джейн і Вілкінс і гадки не мали про поправку на час між днем смерті Баткінса та днем, коли це було виявлено. Тепер Гарднерові треба було придумати правдоподібну версію, що могла б пояснити зміну шифру без його втручання. Проте, як усі не звиклі до ошуканства і прикидання люди, саме тепер, коли цього найменше можна було побоюватися, йому здавалося, що мовчання виказує його.
— До речі, про Генрі Вілкінса, — почав він. — Преса, здається, замовкла про робота?
— Вас це дивує? — усміхнувся капітан. — Преса потребує щоденних сенсацій, а вчорашні скоро забуваються! Особливо коли трохи посприяти цьому!
— Так, звичайно, — сказав Чарлз і знову замовк.
Незабаром вони вже стояли перед дверима “фортеці”. Чарлз ще раз пояснив, як він розгадав таємницю шифру; Генрі Вілкінс, що приїхав відразу після них, підтвердив це; і тоді Гарднер набрав відповідну для цього дня серію цифр — певна річ, безуспішно.
— Встановімо передусім для себе таке, — спокійно промовив капітан, — щодо дат є близько трьох мільйонів шестисот тисяч можливостей. Скільки приблизно минає часу, поки двері відчиняться?