Страница 42 из 56
— Залюбки, — весело відповів репортер. — А щодо топу, то я ще й не до такого звик. Але знаєте, що мене вражає? Коли ваш старий приятель був такий охочий до майстрування, то чого він не зробив собі робота, що слугував би йому?
— Стривайте! — раптом гукнув дуже голосно Чарлз. — Ви щасливець! Звичайно! Він створив собі робота! Це, любі мої, саме та точка, в якій збігаються всі оті чудні замовлення, рецептори і пінопласт із технікою скульптури!
— Але де ж він? — здивовано запитала Джейн.
Репортер кашлянув і звернувся до Чарлза:
— Ви, здається, говорили про якесь парі?
Чарлз Гарднер напруживсь, як струна.
— Ні, це не може бути правдою! — прошепотів він. Помовчавши трохи, він повів далі: — А проте — тоді все збігається. Баткінс будує робота, що на вигляд не відрізняється від людини, і вмонтовує в нього здатний навчатися комп’ютер. Потім він напаковує його оцією бульварщиною, у якій є все, що відповідає елементарним уявленням про американський спосіб життя і примітивну повсякденну практику. Коротше кажучи, таким чипом він немовби добув собі дикуна, розум якого ще не діткнутий цивілізацією. Додайте до цього ще певні технічні знання. — Чарлз Гарднер аж застогнав.
— А тоді роботові надокучила опіка, і він подався в мандри! — гукнув репортер.
— Ні, почуттів у нього безперечно немає, наукові експерименти не досягли ще цього. Але він не раз фіксував спосіб поводження в’язнів, що втікали з місця ув’язнення, — це можна прочитати в будь-якому детективі; і йому залишалося тільки скопіювати цю поведінку відповідно до обставин.
— Стривайте-но, — втрутився репортер. — Чому він просто не пішов з дому, коли Баткінс був відсутній?
— Баткінс не відкрив йому шифру. І наскільки я його знаю, він і робота запрограмував так, що той не міг безпосередньо, якогось дією завдати шкоди людині. Він не хотів чинити комусь зла, а прагнув тільки створити щось на зразок сатиричного доказу.
— А робот усе детально простежив і спостеріг, як треба використати єдиний шанс — саме в ту мить, коли двері були відчинені.
— Слушно! Та в ту мить на дверях стояв його господар, що міг би покликати його назад, навіть коли б йому пощастило вислизнути в двері. Про головний рубильник він або вже знав, або відкрив його практично, а для висновку, що відключення струму припиняє всі дії, зокрема й дію дверного механізму, в цьому будинку досить знань першокласника.
— А потім він вийшов з дому і став на практиці здійснювати те, що вичитав у детективах! — прошепотів репортер. — Оце-то історія!
Тільки Джейн залишалася незворушною.
— Ви говорите так, ніби все доведено на фактах, — дорікнула вона чоловікам. — Для мене це й досі залишається тільки припущенням — певна річ, не без правдоподібності.
— Тобто? — запитав репортер розчаровано.
— Я вважаю, що ми недооцінюємо труднощі, пов’язані з виготовленням такої речі. Як ти гадаєш, Чарлі?
— Ну, звісно, — неохоче підтвердив той. — Труднощів тут вище голови. Насамперед тому, що багато питань довелося б вирішувати зовсім по-новому, і йдеться не лише про комп’ютер. Але ж Баткінс був геній із слонячою працездатністю. Якщо він справді створив робота, то побіжно зробив стільки відкриттів і винаходів, що можна було б створити нову галузь у промисловості. — Гарднер хвильку помовчав. — І ніяких нотаток! — закінчив він скрушно.
— Проте це відповідає його принципам, — зауважив репортер.
— Тоді виникає ще одне дуже просте запитання, — зауважила Джейн. — Чому він, виходячи з дому, просто не нейтралізував робота? Адже той взагалі міг би тут наробити шкоди!
Чарлз Гарднер і репортер збентежено перезирнулися. У них було таке почуття, ніби їхній здогад розчинився в тумані, здогад, що був такий захопливий і цікавий, технічно блискучий й водночас трохи моторошний. Гарднер подумки гарячково шукав відповідь на заперечення, та в усій енциклопедії фізики, яку він умістив у своїй голові, не знаходив нічого відповідного.
— А я хочу вам сказати, — мовила Джейн, усміхаючись, — що він просто забував інколи робити це!..
Гарднер засміявся сердито, наче на невдалий жарт.
— Згадай лишень, який він був! — провадила Джейн. — Коли він щось напружено обмірковував, то був втіленням неуважливості. Пам’ятаєш, як він одного разу, коли ви грали в шахи, сплутав попіл від сигар із цукром і тицьнув ложкою прямо в попільничку?
— Цукорниця і попільничка — типовий кругозір хатньої господарки! — з нехіттю пробурчав Чарлз.
— Ти ба, хто це тут такий гонористий? — спокійно запитала Джейн, і Чарлз засміявся.
— Пробач, — сказав він, — твоя правда, просто мене заздрощі взяли, що я сам до цього не додумався. Ллє що нам тепер робити?
— Треба остерегти людей. Це передусім мій клопіт. Я постараюся сказати про це па весь голос.
— І люди вам повірять? — скептично запитала Джейн.
— Люди повірять у що завгодно, а надто, коли йдеться про техніку, — пояснив репортер. — Згадайте хоч би літаючі блюдця!
— І як ви сформулюєте повідомлення? — обережно запитав Чарлз.
— Ну, приміром, так: “СЕРЕД НАС РОБОТ! МІСТО ПІД ЗАГРОЗОЮ ЕЛЕКТРОННОГО МОЗКУ ЗЛОЧИНЦЯ!” Щось на зразок цього.
— Господи! Та ви що! — злякано вигукнула Джейн.
— Це трохи занадто, — скривився Чарлз.
— Ну гаразд, — поступився репортер. — Ми можемо зрештою поставити в кінці знак запитання. Та це саме той тон, до якого звик наш читач.
Лейтенант Сем Меттісон сердито сопів, дивлячись на купу газет, що лежала перед ним на письмовому столі. Загрожував вибухнути величезний скандал! Минуло якихось три дні, відколи “Мідлтон Стар” опублікувала сенсаційне повідомлення, а скільки відтоді сталося річних пригод!
Він навмання узяв кілька газет. “Вчора вранці пасажири в автобусі мало не напали па Альберта П. за те, що в портфелі у нього щось голосно цокало. З допомогою водія йому, проте, пощастило довести, що він просто збирався здати в ремонт свій будильник”.
“Сьогодні на Річмонд-стріт зграя підлітків погналася за якимось перехожим, що здався їм подібним до невловимого робота. На розі проспекту Лінкольна бешкетники наздогнали свою жертву й повалили на землю. Одна дівчина, Евелін Р., ударила його ножем і вигукнула: “Гляньте-но, а в нього навіть кров справжня!” Завдяки втручанню нашої пильної поліції тяжкопораненого було врятовано й відвезено до лікарні”.
“В універсальному магазині біля пам’ятника Вашінгтону якийсь старий чоловік раптом закричав, що в нього пропали окуляри і що це діло рук робота. Юрба схвильованих покупців довго дискутувала з цього приводу, аж поки один з них не виявив, що окуляри нацуплені па носа в самого “потерпілого”. Під час зчиненої метушні злодії ретельно почистили полиці й касу універсаму. В даний час поліція провадить розслідування, чи не с власник окулярів співучасником зухвалих злодіїв”.
“Містер Джон Оверснап, президент Іллінойського товариства НЛО, акцентував у своєму інтерв’ю увагу на тому, що невгамовний робот може бути тільки посланцем республіки марсіян, яка, це йому напевно відомо, стоїть на боці Сполучених Штатів. Тому він пропонує гідно зустріти гостя, замість того щоб приписувати йому нез’ясовані злочини. Він висловлює певність у тому, що протягом ближчих 48 годин зустрінеться з роботом, запевняє, що готовий до цієї зустрічі і після погодження з керівництвом свого товариства у Вашінгтоні має на це його підтримку”.
“Відома кіноактриса Сюзен Беберлі дала своїй новій мавпі-капуцину ім’я Робот. Сьогодні вона заявила репортерам, що відчуває захват, коли пригортається до Робота під блакитною пуховою ковдрою у своєму розкішному ліжку з балдахіном”.
“Сьогодні після обід у натовпі на Батчер-стріт викликав підозру чоловік, що незграбно біг тротуаром. Натовп зірвався в погоню за ним і незабаром виріс десь до 2000 чоловік. Переслідуваний утік у негритянський квартал і заховався в церкві.
На скандовані натовпом вигуки: “Чорнопикі, віддайте робота!” — вийшов чорний священик і спробував звернутися зі словом божим до білих, щоб напоумити їх. Обурений натовп став захищатися проти цієї провокації. Під час виниклої внаслідок цього бійки вбито було трьох чорношкірих. Тепер пожежники ще гасять пожежі в негритянських кварталах, що виникли внаслідок цього нового терористичного акту злочинних чорношкірих елементів. Наші читачі мають право сподіватися, що події па зразок цієї будуть падалі відвертатися залізною рукою!..”