Страница 35 из 56
Причиною, через яку Гарднер вважав за краще про все це промовчати, були, одначе, згадані в’їдливі коментарі, що ними цей відлюдник пригощав його під час своїх відвідин. Навіть із ненависних Баткінсові комуністів ніхто не зміг би різкіше й нещадніше шмагати словами політику США, ніж він сам у останні роки; і простакуватому криміналістові здався б підозрілим не лише той, хто виголошував ці коментарі та епіграми, а й той, хто їх переказує. Нехай краще лейтенант думає, що він, Гарднер, бездушна людина, бо сприйняв повідомлення про цілком імовірну смерть свого друга так байдуже.
— Отже, ви вважаєте, що проникнути в будинок буде нелегко? — перебив Сем Меттісон Гарднерові роздуми.
— Нелегко — це так, але, як вірити листові, не неможливо. А проте доведеться поморочитися кілька годин.
— Зроду ще не чув про таке глупство, — невдоволено пробурчав лейтенант. — Квартира-сейф! — А тим часом подумав: “Ну що ж, побачимо, звичайно — всі ці головаті інтелектуали трохи схиблені, але врешті виявляється щось зовсім звичайнісіньке. Якщо тільки ця історія не пов’язана із двома іншими, бо тоді все заплутається ще гірше”.
Будинок, біля якого вони зупинилися, у світлі фар здавався досить розкішною віллою.
— З вашої розповіді я уявляв собі щось зовсім не таке, — зауважив Сем Меттісон.
— Вікна фальшиві, — пояснив Гарднер.
Вони вийшли з машини й підступили до входу.
— Звичайнісінькі двері! — мовив лейтенант і взявся за ручку.
— Бачите он десять кнопок… — заперечив був Гарднер, та лейтенант уже натиснув на ручку і відчинив двері. “От маєш, — подумав він. — Ох, фантазери! Хоча двері справді як у сейфі!”
Він ступнув через поріг.
— Тут що, немає вимикача? — спитав він Гарднера.
— Я теж іще ніколи не був тут, — відповів той якось розгублено.
— Це правда! — зробив лейтенант висновок зі свого питання-пастки, що він його, власне, поставив більше за звичкою. — Залишайтеся на дверях, а я принесу з машини ліхтар!
Чарлз Гарднер напружено втупив погляд у темряву, і саме в ту мить, коли він подумки сказав собі, що це безглуздо — отак вдивлятися, він відчув раптом нудотно-огидний сморід, що війнув на нього з приміщення.
Та біля нього вже опинився лейтенант із ліхтарем і так само став принюхуватися.
— Трупний запах! — спокійно констатував він і спрямував світло попід стінами. Вони побачили вузький порожній коридор, що через кілька метрів завертав убік.
— Ходімо! — мовив лейтенант і рушив попереду.
Гарднерові не лишалося нічого іншого, як піти за ним. За поворотом коридор вів іще трохи далі. Там вони потрапили до умебльованого приміщення. Вузький конус світла ковзав у всі боки, натрапляючи в темряві то на шафу, то на якісь інші меблі. Кожен з двох прибулих бачив передусім, що підказували йому його професія і досвід.
— Розподільний щит! — вигукнув Чарлз Гарднер. Проте лейтенант не почув його, а, обійшовши якісь меблі, застиг на місці. Гарднер ступив до нього й зразу відвів очі, бо на підлозі лежав скорчений Джім Баткінс, і вигляд у нього був жахливий.
— Щонайменше днів десять, — пробурмотів Сем Меттісон. — Невже в цьому клятому бункері не можна ввімкнути світла?
Чарлз Гарднер ледве погамував нудоту.
— Посвітіть-но туди, ліворуч! — сказав він, і коли промінь натрапив на розподільний щит, кін пояснив: — Тут є вмикач і вимикач, як було заведено колись у лабораторіях — тепер це вже анахронізм. Увімкнути?
Лейтенант знову посвітив ліхтарем на кожен предмет умеблювання.
— Коли так, то його стиль пасує до умеблювання! — мовив він, іще вагаючись.
— Посвітіть-но ще раз! — попросив Чарлз Гарднер. — Справді, все оздоблене наче в стилі “ретро”, чи що.
— Ну, вмикайте вже! — сказав Сем Меттісон.
Спалахнуло світло, щось задзижчало, і раптом звідкілясь долетів стриманий вигук. Лейтенант рвучко повернувся і за мить тримав уже в руці пістолета.
— Руки вгору, виходь! — гукнув він. Його погляд метнувся в усі боки, а врешті втупився в коридор, яким вони сюди прийшли. — Та без дурниць! — ще раз погрозливо гукнув він.
В коридорі з’явилась чиясь довготелеса постать.
— Не бійтеся, я стріляю щонайбільше тільки фотоапаратом!
Лейтенант заховав револьвер.
— А, це ви, Вілкінс, — сказав він. — Із пресою теж тільки сама морока, як і з цими інтелектуалами! — Він показав на мертвого Баткінса.
Гарднера це розізлило. Йому, звичайно, невтямки було, що лейтенант виявив надзвичайну чемність, уникнувши в цій ситуації шаблонного глузливого слова, яким звичайно називали вчених.
— Я стояв біля входу й вагався, коли засвітилося світло, і двері просто підштовхнули мене всередину, — пояснив репортер.
Чарлз Гарднер здивувався, але потім по його обличчю майнула весела усмішка. Та лейтенант, здавалось, нічого не помітив, бо спитав:
— А як ви опинились біля входу?
— О, дуже просто, — відповів репортер усміхаючись. — Я випадково проїздив мимо й випадково ж таки побачив вашу машину!
— Про випадковості ми ще поговоримо! — похмуро мовив лейтенант. Зважаючи на домовленість із директором банку, йому аж ніяк не подобалося, що преса передчасно стромляє сюди свого носа; принаймні йому б хотілося спершу з’ясувати, чи пов’язано все це з цією угодою чи ні.
— Вийдіть, будь ласка, обидва в коридор і постійте поки що там, — наказав він. А сам почав ходити круг загиблого, підступаючи чимраз ближче до нього і пильно вивчаючи всі навколишні предмети.
Передпокій був майже квадратний, десь так метрів шість на шість, з кількома дверима й різних розмірів шафами, що стояли в простінках між дверима. Коридор виходив до одного з кутків; отже, коли дивитися з нього, простір попереду був нічим не заставлений. У протилежному кутку стояло високе, в людський зріст, дзеркало, праворуч від нього — столик, двоє крісел, за ними — стояк для парасольок чи щось таке, все мало старовинний вигляд, але справляло враження солідного і строгого стилю. Очевидно, передпокій, до якого ніколи не входив жоден гість, правив за гардеробну. Одне з крісел було перекинуте, з-поза нього видніли небіжчикові ноги.
— З усього видно, що це нещасливий випадок, — сказав нарешті лейтенант. — Він, певно, хотів пройти до вмикача, не туди повернув, спіткнувся об одне з крісел, перевернувся, падаючи, і стукнувся потилицею об стояк, чи як його ще назвати — оце залізне страховисько. Ось тут кров, клаптики шкіри. До речі, він у пальті, а ось його капелюх, отже, він прийшов знадвору. Не було тут ніяких убивць. Авжеж, це абсолютно ясно.
Він знову став роздивлятися не заставлені меблями місця підлоги, вкритої блискучим пластиком. Неквапливо посуваючись уперед і пильно, сантиметр за сантиметром, обмацуючи очима підлогу, він запитав:
— Вілкінс, коли востаннє йшов дощ?
— Сьогодні після обіду, — почулася точна відповідь.
— Це я й сам знаю. А до того?
— Гм… здається… Авжеж, минулого тижня в середу, коли знайшли труп Шибеника.
— Точно. Це сталося, очевидно, того дня, він, певне, проходив повз якесь будівництво, — на черевиках у нього налипла глина. Там, де він повернувся й упав, зосталися грудочки. А тут усе чисте. Це означає, що все сталося саме на цьому місці. — Він звів очі від підлоги. — Авжеж, так воно, певне, й було. Тепер запустимо нашу поліційну машину!
Генрі Вілкінс підняв свій фотоапарат, але лейтенант махнув рукою:
— Не можна, спершу поліція! Ходімо!
Гарднер усміхнувся, можна навіть сказати, ошкірився, якби цей вираз не був зовсім недоречний на його чітко викарбуваному, розумному обличчі.
— В чім річ? — різко спитав його лейтенант.
Але Чарлз Гарднер лише здвигнув плечима. Вони пішли коридором: там уже горіло світло. Лейтенант натиснув на ручку, та двері не відчинилися.
— Оцього я й побоювався! — сказав Чарлз Гарднер.
Сем Меттісон сердито глянув на нього:
— Ану, швидше відчиніть двері!
— Не так воно просто, — мовив Гарднер таким тоном, наче йшлося про приготування коктейлю. — Тут такі самі кнопки, як і знадвору. Число всіх комбінацій, у яких можна їх натискувати, — дорівнює два в десятому ступені мінус одиниця, тобто тисяча двадцять три. Якщо ми витрачатимемо на кожну спробу по двадцять секунд, то на це піде годин із шість. Але мені не віриться, щоб Джіммі так примітивно вбезпечив свою фортецю. Мої припущення слушні лише за тієї умови, що не враховується послідовність натискуваних кнопок, тобто коли, скажімо, байдуже, чи натискувати один—три—п’ять, чи три—один—п’ять, чи п’ять—один—три. Та коли й послідовність відіграє якусь роль, число стане астрономічним. Тоді воно дорівнюватиме сумі всіх чисел типу десять факторіал, поділене на єн факторіал, де “ен” — кожне число від одного до десяти. Та вам це, певне, нічого не каже. Так ось, нам довелось би витратити місяці. А коли ще й припустити, що можливі повторення цифр, то матимемо кількість варіантів — один мільярд сто одинадцять мільйонів сто одинадцять тисяч сто десять. Як довго це тривало б, ви можете підрахувати самі.