Страница 32 из 56
Певна річ, що лейтенантовій пенсії навряд чи щось загрожувало. Подумаєш, велике діло — нез’ясована справа! Але знати про це касирові не конче потрібно. І щоб йому не спало таке на думку, сержант відразу приголомшив його запитанням:
— Бандит нічого не сказав про те, що в нього є ще чимало таких портфелів і, в разі потреби, він може принести одного до вас додому, якщо ваша пам’ять буде занадто добра?
Касир кивнув головою.
— А може, це наводить вас на думку, що в портфелі не було ніякої зброї? — висловив припущення сержант.
Холодна іронія полісмена, здавалося, збадьорила касирову пам’ять.
— Мені тільки впало в очі, — мовив він, — що в бандита якась чудна манера розмовляти. Але я не знаю…
— Точніше! — перебив сержант. — Яка говірка?
— Ні, це не говірка, це скоріше… коли він говорив, то майже не рухав губами, і все звучало, наче завчене напам’ять. Це справляло якесь зловісне враження.
— І це все, що ви згадали?
Касир боязко кивнув головою. Сем Меттісон подав сержантові знак.
— Можете йти! — сказав сержант. — Ближчими днями нікуди не виїздіть із міста, може статися, що ви нам будете потрібні! — Він так само майже не рухав губами, і все звучало, як завчене напам’ять.
— Наклав повні штани! — констатував Сем Меттісон, коли касир вийшов.
— Авжеж. А проте той тип справді, очевидно, зразок непримітності, — сказав сержант. — Його ніхто не примітив! Свідків ми більше не матимемо. Телевізійна служба банку, що спостерігає за віконцями, хоча й бачила того типа, але саме тоді робився відеозапис у другому кінці залу, а цей тип не викликав у співробітників телевізійної служби ніякої підозри. — Сержант помовчав. — А може, з касиром про все було домовлено заздалегідь?
Лейтенант заперечливо похитав головою:
— Дурниці! Прикинь-но суму пенсії, яку він незабаром одержуватиме, — приміром, так десь протягом років на десять. Вийде куди більше як половина двадцяти тисяч. Що ми ще маємо?
— Відеозапис телевізійної служби, зроблений на стоянці перед входом до банку. Там він неодмінно має бути.
— Гаразд. Перепиши номери всіх машин, що від’їздили в той час від банку, і перевір.
Наступного дня стало відомо: з усіма машинами було все гаразд, окрім однієї. Як запевняв її власник, вона мала протягом цих годин стояти біля будинку на Чікаго-стріт, 20, а тим часом він упізнав її у відеозапису серед інших машин, що стояли перед банком. Криміналісти перетрусили в машині геть усе, та не знайшли нічогісінько.
Цей слід так само уривався.
Проте богиня криміналістики, здавалося, була прихильна до Сема Меттісона та його сержанта. Дорожня поліція затримала кількох п’яних водіїв із міських сміттярів, через яких сталася аварія. У кожного з них у кишенях було повно банкнотів, усього на суму 19 231 долар, а в їхній машині знайшли банківську торбинку для грошей.
Коли сміттярі протверезіли, Меттісон сказав, щоб їх привели до нього.
— Ну, признавайтеся, хто з вас, хлопці, був у банку? — запитав лейтенант.
“Хлопці”, всі як один — підстаркуваті чоловіки, мали знічений вигляд, проте мовчали.
— Ну що — мову відібрало? — знову запитав лейтенант і напустив на обличчя лютий вираз, — цього при його зовнішності було цілком досить, щоб у будь-якого дрібного злодюжки відразу виникала потреба говорити.
Один з чоловіків нерішуче сказав:
— Дурнішого не вигадаєш, ви нам не повірите… Ми й самі не могли втямити…
Лейтенант мовчки грізно втупився в затриманих.
— Ми знайшли гроші,— через силу промовив сміттяр, — …у баку для сміття, і… я знаю, що ми повинні були їх здати, але… — Він замовк.
Сем Меттісон якусь мить не знав — чи йому вибухнути гнівом, чи зареготати. А оскільки він не знав, на що йому зважитися, то, як і досі, мовчав.
— Справді, — підтвердив уже другий затриманий, — це було на Чікаго-стріт, двадцять.
Лейтенант нашорошив вуха, проте не виказав свого зацікавлення її удавано байдуже запитав:
— І ви, звісно, маєте алібі?
— Де ви були позавчора двадцять п’ять хвилин на одинадцяту? — офіційним тоном запитав сержант.
По обличчю одного із сміттярів майнув радісний промінчик:
— Ми саме розвантажувалися, це навіть у нашій путівці записано, — відповів він.
— Вивести їх! — наказав лейтенант.
— Ну, що ти про це думаєш, Неде? — запитав він свого колегу, коли вони залишилися самі.
— Експертиза виявила на банківській торбинці сліди покидьків, але вони можуть бути й від рук сміттярів. Та хоч би там що — не ці хлопці доклали до діла рук. Такі обличчя не сховаються за непримітністю. До того ж — хіба, вчинивши таке пограбування, побіжить хтось наступного дня з усіма грішми в кишенях по пивницях? А якщо вони були помічниками чи співучасниками цього діла, то чого тоді в них опинилися всі гроші? І навіщо ця потолоч була потрібна бандитові?
— Я теж не знаю, — позіхнувши, сказав лейтенант. Оскільки гроші знайшлися, дальше розслідування його не цікавило. — Візьми-но тямущих хлопців і поїдь подивися на той будинок на Чікаго-стріт, двадцять!
Бандита, що пограбував банк, у будинку на Чікаго-стріт, звичайно, не виявилося, натомість привезено свідчення, навіть подвійне свідчення, що його Сем Меттісон з огляду на весь свій професійний досвід міг би кваліфікувати як брехливе, та воно виявилося, на жаль, цілком незаперечним.
На першому поверсі мешкали дві сестри, вже підстаркуваті жінки, і вони бачили все: як невідомий зайшов у двір — їхній словесний портрет невідомого був такий же невиразний, як і в касира, — і кинув щось у бак із сміттям, і як десь за годину по тому приїхали сміттярі, як вони перекинули ненароком один з баків, і як на асфальт упало раптом щось сіре, і як усі троє понахилялися до цього предмета і, зрештою, не викинули його знову до сміття, а забрали з собою.
— Це ще щастя, — сказав сержант Нед Пінкертон, — що в цьому районі стоять старі баки, а то всі грошики могли б зникнути в сміттєпроводі!
— Я не раз бачив, — роздратовано мовив лейтенант, — як факти начебто самі собою складалися в струнку й безперечну версію, а насправді все було не так. Проте мені ніколи ще не доводилося бачити, щоб хтось крав двадцять тисяч доларів, аби викинути їх у сміття. Такого не зробить навіть божевільний. Та хай там як — банк має свої гроші, а преса свою сенсацію: “Грабіжник банку кидає гроші в бак для сміття”, “Божевільний краде 20 000”, “Чи злодій з американців?”
Останнє запитання аж ніяк не було вигадкою репортерів, воно справді хвилювало багатьох. Отак з доброго дива викинути гроші? Такого не вчинить жоден американець, навіть більше, можна сказати — це не по-американському… Ні, коли б злочинця схопили, він не міг би розраховувати па співчуття судових присяжних.
Лейтенантові було байдуже до преси, тим більше, що цього разу вона не могла дорікнути поліції за бездіяльність: гроші знайдено. Отже, він не побоювався, що дістане прочухана за цю справу, але й не сподівався на якусь винагороду, а тому був дуже-таки здивований, коли дістав запрошення завітати увечері до господи Гарріса Флетчера — директора банківського філіалу.
— Може, ви йому потрібні як принада на вечірньому прийомі? — висловив припущення сержант. — Або ж він запропонує вам бути його приватним детективом.
— Дурниці, — буркнув лейтенант, — тоді він запросив би мене до себе в контору. А щодо цих вечірніх прийомів, то я ж не якась там кінозірка!
— А може, він побоюється за долю валюти, — й далі іронізував сержант, — якщо викидання грошей на смітники стане модою?
Сем Меттісон, прибираючи на своєму письмовому столі, бурчав:
— Принаймні доведеться піти туди, а там буде видно. Це не з доброго дива, бо, як правило, такі особи уникають спілкування з нашим братом!
Перша несподіванка чатувала на Сема Меттісона на порозі флетчерівської вілли, коли директор сам відчинив йому двері, друга — як зауважив лейтенант, — він був єдиним гостем директора, і третя — господар признався, що родина його поїхала відпочивати, а прислугу він на сьогодні відпустив.