Страница 28 из 56
Якщо американці просто мовчали, то росіяни сиділи чорніші чорної хмари, мов на похороні. Бліді, зуби зціплені, ніби розстрілу чекали. Дихали всі важко — так буває, коли гибієш над страшенно складною задачею…
Он воно як! Якщо Бєлов серйозно заслаб і надовго відійде від роботи, росіяни опиняться в невигідному становищі: американці матимуть чисельну перевагу, стануть десь відсотків на п’ятнадцять сильніші. І коли дійде до сутички…
Але тоді діагноз, поставлений медиком-любителем Гураніним, — це відчайдушна спроба зберегти оптимізм! Адже, якщо в Бєлова менінгіт, штука вельми причеплива, заразитися можуть інші, американці з неменшим успіхом. Тоді, мабуть, сили знову зрівняються.
О’Брайена кинуло в дрож. Що за нісенітниця?..
Хоча хтозна… Якби там, нагорі, лежав хворий американець, а не росіянин? Тоді, можливо, і він, О’Брайен, думав би, як оце Гуранін. Мабуть, і він покладав би надії на менінгіт, як на порятунок.
В їдальню спустився капітан Гоз. Здавалося, очі в нього запали ще глибше, а півкола під ними геть почорніли.
— Увага! Прохання до всіх з’явитися в рубку відразу по обіді. Там на вас чекає лікар.
— А навіщо, капітане? — поцікавився хтось.
— Для профілактичного щеплення.
Запала тиша. Гоз попрямував до виходу. Головний інженер відкашлявся.
— А як Бєлов? — запитав він. Капітан уповільнив ходу.
— Ми ще не знаємо, — відказав він не обертаючись. — Якщо ви захочете спитати, на що хворий Бєлов, відповім: цього ми поки що теж не знаємо.
Невдовзі біля дверей у рубку вишикувалася мовчазна черга. Люди зосереджено чекали, входили і виходили по одному. Надійшла черга О’Брайена.
Він увійшов, закочуючи, як наказали, правий рукав. У дальньому кінці рубки стояв Гоз і дивився в ілюмінатор з таким виглядом, ніби чекав прибуття рятувальної експедиції. На столі штурмана панував безлад. Він був заставлений мензурками зі спиртом і пляшечками з якоюсь каламутною рідиною.
— Що це за зілля, док? — поцікавився О’Брайен після уколу, коли йому вже дозволили відкотити рукав.
— Дуоплексин. Новий антибіотик, одержаний минулого року в Австралії. Межі його дії поки що не встановлено, але це найуніверсальніший і найсильніший засіб, який нині має медицина. Не вельми приємно запроваджувати в ужиток таке сумнівне зілля, але в Бенаресі мені казали на випадок якихось непорозумілих симптомів ввести кожному повну порцію.
— Гуранін говорив, ніби в Бєлова менінгіт, — проказав штурман.
— Це не менінгіт.
О’Брайен пом’явся ще хвилину, але лікар знову наповнював шприц і, по всьому видно, не збирався нічого пояснювати. О’Брайен глянув на нерухому спину капітана Гоза і наважився запитати:
— А як із знімками? Ще не проявили? Кортить подивитися.
Капітан відвернувся від ілюмінатора, заклав руки за спину, пройшов по рубці.
— Бєлов, його скафандр і все спорядження в карантині. — Голос капітана звучав тихо. — Таке розпорядження лікаря.
— А-а, шкода! — О’Брайен розумів, що треба йти, але цікавість узяла гору. Ці двоє чимось дуже стривожені. — Бєлов сказав мені тоді по радіо, що марсіяни явно були гуманоїдами. Такий самий шлях розвитку, як у нас. Дивина те й годі!
Шнейдер обережно опустив шприц.
— Такий самий шлях розвитку, — пробурмотів він. — Та сама еволюція і та сама патологія, хоча тут немає подібності з жодною хворобою, що спричиняється земними мікробами. Але сприйнятливість, зрозуміло, така самісінька.
— Себто ти вважаєш, що Бєлов підчепив якусь марсіянську хворобу?! — вигукнув здивовано О’Брайен. — Але ж це таке древнє місто! Жоден мікроб не може існувати так довго!
Маленький товстун Шнейдер рішуче випростався.
— Хто тобі сказав? На Землі відомо кілька видів, які могли б протриматися. А такі мікроби, як спори, — скільки завгодно.
— Але якщо Бєлов…
— Годі, — перервав капітан. — Не варто вам думати вголос, лікарю. І помовчуйте, штурмане, доки ми вирішимо довести це до відома всіх. Хто далі? — гукнув він.
Увійшов Том Смейзерс.
— Послухай-но, док, — почав він, — може, це й пусте, але в мене щось голова гуде, зроду такого не було.
Троє інших перезирнулися. Шнейдер стиха, крізь зуби вилаявся, вихопив з нагрудної кишені термометр і поставив у рот Смейзерсу.
О’Брайен перевів подих і вийшов.
Увечері всім звеліли зібратися в їдальні, вона ж і спальня. Шнейдер сперся на стіл, витер долоні об джемпер і повернув стомлене обличчя.
— От що, хлопці, — сказав він. — Микола Бєлов і Том Смейзерс хворі. Бєлов — тяжко. Симптоми: головний біль, жар. І те й інше швидко посилюється, з’являються різкі болі в спині, в суглобах. Це — перша стадія. Нині ця стадія у Смейзерса. Щодо Бєлова…
Ніхто не прохопився жодним словом. Всі сиділи довкола, немов відпочиваючи, і знічев’я слухали. Гуранін і Лаятинський підвели голови над шаховою дошкою з таким виглядом, ніби з самої тільки чемності прислухаються до розмови, яка їх анітрохи не цікавить. Але коли Гуранін випадково скинув ліктем фігуру короля, жоден з них не нахилився її підняти.
— Щодо Бєлова, — після невеликої паузи вів далі лікар, — у нього тепер друга стадія хвороби. Для неї характерні раптові стрибки температури, марення, розлад усіх функцій організму. Себто повністю уражена нервова система. Організм настільки виведений із рівноваги, що порушилася нормальна діяльність перистальтики, і підтримувати хворого доведеться внутрішньовенними вливаннями. Сьогодні ввечері влаштуємо наочний урок внутрішньовенного живлення, щоб кожен із вас міг зробити укол хворому. Це про всяк випадок.
Гопкінс, радист, який сидів навпроти О’Брайена, нечутно ойкнув.
— Ось так. Що в них за хвороба — не знаю. Це, власне, все, що я мав вам сказати. В одному впевнений: хвороба не земна, принаймні мені ніколи не доводилося зустрічатися з таким коротким інкубаційним періодом і таким блискавичним перебігом. Певно, Бєлов підхопив цю хворобу в марсіянському місті і заніс її на корабель. Не уявляю, наскільки вона небезпечна, хоча в подібних випадках слід чекати найгіршого. Зараз у мене одна надія: вони звалилися перш, ніж я: встиг увести їм дуоплексин. Собі і решті я зробив укол. Все. Запитання є?
Запитань не було.
— Гаразд, — сказав Шнейдер. — Попереджаю, хоча в наших умовах це зайве: кожен, у кого заболить голова — все одно, ломить у скронях, тім’ї чи потилиці, — повинен прийти в ізолятор. Очевидно, ця штука дужо заразлива. Тепер присуньтеся ближче, я покажу вам, як робити внутрішньовенні вливання. Капітане Гоз, дозвольте продемонструвати на вас.
Вій провів наочний урок, потім усі практикувалися, роблячи один одному уколи, а лікар прискіпливо слідкував за ними. Нарешті він зібрав своє причандалля, що гостро пахло дезинфекцією, і сказав:
— Гадаю, достатньо. В разі потреби, я певен, упораємося. На добраніч.
Він рушив був до виходу, та раптом зупинився. Озирнувся, обвів усіх присутніх довгим, вивчаючим поглядом.
— О’Брайен, — мовив тихо, — ходімо за мною.
“Що ж, — думав штурман, слухняно прямуючи за лікарем, — рахунок зрівнявся. Один росіянин і один американець. Хоч би так і лишилося!”
Шнейдер на ходу зазирнув в ізолятор і скрушно похитав головою. Очевидно, його найгірші сподівання справдилися.
— У Смейзерса друга стадія, — сказав він. — Швидко діє цей мікроб, бодай йому всячина! Видно, ми для нього — чудовий харч.
— Ти хоча б здогадуєшся, що це таке? — О’Брайен, як не дивно, ледве встигав за маленьким жвавим Шнейдером.
— Знаєш, я сьогодні дві години просидів над мікроскопом. Жодних ознак. Приготував купу мазків — кров, спинномозкову рідину, мокроту, взяв безліч усяких проб, у мене там ціла полиця пробірок. Усе це згодиться лікарям на Землі, якщо ми… ну, годі. Розумієш, це може бути фільтрівний вірус, або бацила, яку можна побачити лише тоді, коли її спеціально зафарбувати. В кращому випадку я її виявлю, але протиотруту мп виготувати все одно не встигнемо.
Йдучи на кілька кроків попереду, Шнейдер ускочив у рубку, потім, па превеликий подив О’Брайена, замкнув за ним двері.