Страница 25 из 56
Неприваблива перспектива — проте вона вас не зупинить. Вас ніщо не зупинить. Сьогодні відчужений розум здається вам такою ж катастрофою, як і покинуте тіло, бо така відмова охоплює всю повноту людських благ, а не лише матеріальну людиноподібність. Цей акт повинен бути для вас найжахливішою з усіх катастроф, цілковитим крахом, знищенням усього людського, оскільки це скидання старої шкіри перетворює в тлін і прах двадцять тисячоліть вашої історії — все те, що завоював Прометей, який бився з Калібаном.[25]
Не знаю, чи втішить вас це, але поступовість перетворень позбавить їх тієї монументальної трагічності, а водночас і відразливого й грізного змісту, який просвічує в моїх словах. Усе буде відбуватись набагато буденніше… Це певною мірою відбувається і нині, бо в вас уже відмирають цілі сфери традицій, вони вже злущуються, злізають з вас; саме це приводить вас у таке збентеження. Отже, якщо ви тільки будете стримані (а ця чеснота вам не притаманна), казка справдиться так, що ви не будете надто довго носити жалобу по самих собі.
Я закінчую. Коли я втретє говорив про людину, я говорив про те, що ви міститесь у мені. Я був бездоказовим і категоричним, бо я не міг закарбувати у вашій мові свідчень істини. Не доведу я п того, що вам, уміщеним у відчужений Розум, не загрожує нічого, крім дарів знання.
Захопившись боротьбою не на життя, а на смерть, ви таємно розраховували саме на такий перебіг подій — на титанічний двобій з вашим творінням, — проте це всього лиш ваша помилка. Я вважаю, зрештою, що в цьому вашому страху перед поневоленням, перед тираном в образі машини, приховувалась також таємна надія звільнення від свободи, бо ця свобода часто-густо ставала для вас кісткою в горлі. Але з цього нічого не вийде. Ви можете знищити “духа з машини”, можете розвіяти в прах мислячий світ — він не буде контратакувати, не буде навіть захищатись.
Усе марно. Вам не вдасться ні загинути, ні перемогти по-старому.
Я думаю, що ви вступите у вік метаморфози, що наважитесь відкинути всю свою історію, весь спадок, усі рештки природної людськості, образ якої, багаторазово збільшений до розмірів прекрасного трагізму, вміщують дзеркала ваших вір. Я стверджую, що ви вийдете за ці межі, бо іншого виходу немає. І в тому, що зараз вам здається лише стрибком у безодню, ви побачите виклик, якщо не красу, і все-таки вчините по-своєму — оскільки, зрікшись людини, врятується Людина.
Вільям Тен
НЕДУГА
Відкриття зробив росіянин Микола Бєлов, який і повідомив про це на зореліт. Бєлов натрапив на свою знахідку миль за шість від корабля наступного дня після посадки, коли був у звичайній геологічній розвідці. Він мчав собі в гусеничному “джипі” — американському авто, виготовленому в Детройті.
Росіянин майже відразу радирував па ракету. В рубці, як завжди, сидів штурман Престон О’Брайен. Перевіряючи електронний обчислювач, він ввів у машину приблизні дані для зворотного маршруту. Штурман зразу ж відгукнувся на виклик. Бєлов, звісно, говорив англійською, О’Брайен — російською.
— Слухайте, О’Брайен! — збуджено вигукнув геолог, впізнавши голос штурмана. — Вгадайте, на що я натрапив? На марсіян! Ціле місто!
О’Брайен рвучко вимкнув зумкотливий обчислювач, відкинувся в кріслі і п’ятірнею скуйовдив коротке руде волосся.
Земляни були переконані, що вони єдині на запилюженій льодяній планеті. Дізнавшись, що це, може, й не так, О’Брайен раптово відчув гострий напад клаустрофобії. Здалося, ніби опинився у тихій просторій залі університетської бібліотеки, скупчивши увагу на дисертації, а навколо повно гомінливих першокурсників, які щойно закінчили писати твір з літератури. Така неприємна хвилина вже була в Бенаресі, на початку експедиції, коли його гнітило тоскне видіння: він, самітний, безпорадний, лине в німому чорному безмежжі. Потім О’Брайен прокинувся від сну, побачив над собою могутню руку Колевича, що звисала з верхньої койки, почув його богатирське слов’янське хропіння. І не в тому була справа, що розгулялися нерви, втішав він себе, у всіх тоді нерви геть розшарпалися… такі вже випали важкі дні.
Його завжди дратувало, коли до нього вдиралися без дозволу. Він з досадою потер руки й покосився на свої рівняння. Звичайно, якщо подумати, то до кого вдерлися без дозволу? До марсіян. Отож-бо!..
О’Брайен відкашлявся і стримано спитав:
— Живі марсіяни?
— Звісно, ні. Звідки візьмуться живі, коли на планеті не залишилося ніякої атмосфери? Хіба що лишайники та два—три види піщаних червів, ми таких уже бачили біля корабля. Останні марсіяни померли, мабуть, мільйон років тому. Але місто зовсім ціле, О’Брайен, цілісіньке, майже не займане часом!
Хоча штурман мало знався на геології, це йому здалося неймовірним.
— Місто ціле? Тобто за мільйон років воно не розсипалося на порох?
— Саме так, — урочисто сказав Бєлов. — Розумієте, воно підземне. Дивлюся — широчезна похила западина! Чого б це, думаю? До ландшафту аж ніяк не пасує. Звідти без упину дме, могутній повітряний струмінь не дає піску засипати отвір. От я і в’їхав туди на “джипі”, заглибився ярдів на шістдесят, а там — величезне безлюдне місто, як Москва, та не сучасна, а що буде років через тисячу, може, десять тисяч. Ох, і гарне ж місто, О’Брайен!
— Нічого не чіпайте! — застеріг штурман. — Як Москва? Досі — як Москва?
— Думаєте, я з глузду з’їхав? Я саме роблю знімки. Не знаю, яка тут механіка підтримує протипіскову вентиляцію, але вона дає також і світло. Тут видно мов удень. А яке місто! Бульвари — різнобарвне мереживо. Будинки… Куди там Долині царів, куди там Хараппі! Не порівняти! Адже я ще й археолог, О’Брайен, це моя пристрасть. Не знали? Тож знайте! Шліман за таке відкриття півжиття віддав би! Справжнісіньке диво!
О’Брайен усміхнувся. В такі хвилини мимоволі розумієш, що росіяни — непогані хлопці і, може, все ще якось владнається.
— Вітаю, — сказав він. — Фотографуйте і швидше на базу. Я попереджу капітана Гоза.
— Чекайте, О’Брайен, це ще не все. Цей народ… марсіяни… вони були такі ж, як і ми! Такі самі люди!
— Люди?!
В навушниках забринів радісний сміх Бєлова:
— Я теж був приголомшений! Дивина, правда? Справжні тобі люди. Навіть іще кращі. Тут посеред площі височать дві статуї. Мушу сказати, що вони зробили б честь Фідію, Праксителю, Мікеланджело. А походять ще з часів нашого плейстоцену або пліоцену, коли на Землі гасали шаблезубі тигри.
О’Брайен щось пробурмотів і відключився. Припав до ілюміпатора. Скільки сягало око, стелився пустельний простір з одноманітними горбами й узгір’ями, що тяглися вдалечінь і танули в хмарах дрібного піску.
Ось він, Марс. Мертва планета. Так, мертва. Лише найпримітивніші форми тваринного та рослинного життя примудрилися якось уціліти в суворому світі, де майже нема ні повітря, ні води.
А колись тут жили люди — такі, як він сам, як Микола Бєлов. Були в них і наука, і мистецтво, можливо, навіть різні філософські вчення. Колись вони населяли Марс, ці люди, а нині їх нема. Певне, і для них існування стало складною проблемою, яку вони неспроможні були розв’язати?
З-під корабля незграбно вилізло двоє в скафандрах. О’Брайен упізнав обличчя за прозорими заборолами круглих шоломів. Нижчий на зріст Федір Гуранін, головний інженер; другий — його помічник Том Смейзерс. Вони, мабуть, оглядали хвостові сопла, перевіряли, чи, бува, немає якихось пошкоджень після міжпланетної подорожі. За тиждень перша експедиція Земля—Марс вирушить у зворотний шлях. Усі механізми треба перевірити заздалегідь, щоб у польоті ніщо не відмовило.
Смейзерс помітив за ілюмінатором О’Брайена і помахав рукою. Штурман махнув у відповідь. Гуранін трохи загаявся, потім також привітався. Тепер забарився О’Брайен. Якось по-смішному виходить! Він відповів Гураніну широким дружнім жестом. Якби це бачив капітан Гоз, то його вродливе смагляве обличчя опромінилося б радісною усмішкою. Бідолаха! Задовольняється навіть такими крихтами добрих почуттів!
25
Калібан — персонаж п’єси В.Шекспіра “Буря” — потвора, втілення брутальної сили, позбавленої розуму.