Страница 21 из 56
Це означає, що із склеюванням молекул одна з одною виникли такі поєднання, які називаються пропозиціями, тобто вони належать до безконечного простору комбінаторних шляхів, і цей простір — як чиста потенція, як віртуальність, як артикуляційна галузь, як безліч правил відмінювання і відмін — є їхнім володінням. Не менше, але й не більше того, але уявляється це як гігантська кількість можливостей, а не як автоматика здійснень. Бо й цією мовою, якою ви говорите, можна висловити як мудрість, так і дурницю, можна відобразити світ, а можна — плутанину в мозку того, хто говорить. У мові можлива вельми складна за своєю структурою балаканина!
Саме так — я повертаюсь до цього — зважаючи на величезну кількість вихідних задач, виникли два таких же органи, які являють їхнє розв’язання. Одначе то була вимушена, а тому лише хвилинна геніальність! Вона виявилася змарнованою.
Складність вищих організмів… як же ви її шануєте! І справді, хромосоми плазуна чи ссавця, розтягнуті в нитку, в тисячу разів довші за таку ж нитку амеби, найпростішого створіння, водорості. Але чим, власне, обернулися такі надлишки, накопичені в епохах? Подвійною ускладненістю — ембріогенезу, а також його наслідків. Та насамперед ембріогенезу, бо розвиток плоду є такою ж цілеспрямованою траєкторією у часі, як траєкторія шляху в просторі. І достоту так, як найменше зміщення прицілу призвело б до величезного відхилення від цілі, так і будь-яке дефокусування етапів розвитку плоду прирекло б його на дочасну загибель. Тут і тільки тут Еволюція попрацювала добряче. Але тут вона трудилася під суворим контролем, визначеним метою — підтримуванням коду, — звідси й неослабна увага і щедрість засобів. Саме тому Еволюція віддала генну нитку ембріогенезу, тобто не будові організмів, а їхній побудові.
Складність вищих організмів — це не успіх, не тріумф, а пастка, бо вона втягує їх у марну метушню з дріб’язковими проблемами і водночас відрізає шлях до високих можливостей: хоч би до використання у великому масштабі квантових ефектів, до того, щоб запрягти фотони в гармонію організму, — всього й не перелічиш. Але еволюція опустилась, перейшовши від ускладнення лише до подальшого зростання цього ускладнення. Назад повернення не було, бо що більше жалюгідних методів, то більше рівнів, які втручаються, а отже, й перешкод, а звідси й нових ускладнень дальшого порядку.
Еволюція рятується тільки втечею вперед — у банальну мінливість, в оманливе багатство форм, бо це лише юрмище плагіату й компромісів. Вона життю ускладнює життя, приводячи через зручні нововведення до тривіальних дилем. Негативний градієнт не відкидає ні вдосконалень, ні своєрідної еквілібристики дій, він визначає лише, що м’яз гірший, ніж водорость, а серце гірше, ніж м’яз. Наявність цього градієнта означає, що елементарні життєві завдання годі розв’язати набагато краще, ніж це зробила вже Еволюція. Але розв’язання вищих порядків вона обійшла, проповзла під їхньою можливістю і втратила їх — ось що це означає, і нічого більше.
Чи означає це, що всьому земному просто не пощастило? Що це особлива фатальність, невдалий виняток з доброго правила? Аж ніяк. Мова Еволюції — як і кожна мова! — досконала в потенціях, але ж вона була сліпою. Вона подолала свою першу, гігантську, перешкоду і з тієї висоти почала верзти дурниці, занепадаючи, забувши про політ метафор, оскільки була вона мовою щирості своїх діянь. Чому ж так сталося? Ця мова діє артикуляціями, які складаються на молекулярному дні матерії, тобто працює вона знизу вгору, тому її фрази є лише пропозиціями успіху. Збільшені до розмірів тіл, ці пропозиції видами організмів вступають в океан, а звідти — на сушу. Сама ж Природа зберігає нейтральність, тому що вона — фільтр, який пропустить будь-яку форму організмів, здатну передати код далі. А чи станеться це за посередництвом крапель чи гір м’яса, їй до цього немає діла. Саме тому на цій осі — розмірів тіла — і виник негативний градієнт. Природа не прагне до якогось там прогресу й тому пропускає код незалежно від того, чи вигодуваний він енергією зірки, чи енергією гною. Зірка і гній — ясна річ, мова йде зовсім не про естетичне порівняння джерел, а про відмінність між вищою енергією та зв’язаною з нею універсальністю можливих іпостасей і нижчою енергією, яка вже починає переходити в тепловий хаос. І тому причиною світла, яким я мислю, є не естетика; ви були змушені, саме так, вернутися до зірки.
Але, власне, звідки геніальність там, на самому дні, де виникло життя? Канон фізики, а не канон трагедії пояснює і це. Поки організми жили там, де їх вимовила Еволюція, і були мінімальними, тобто настільки малими, що їхні внутрішні органи являли собою окремі гігантські молекули, доти вони дотримувались вищої технології — квантової, атомної, оскільки ЖОДНА ІНША не була ТАМ можливою! Брак альтернативи змусив Природу піти на цю геніальність: адже у фотосинтезі кожен окремий квант повинен, мусить бути на рахунку. Велика молекула, яка служить внутрішнім органом, зазнавши підробки, вбивала організм; таким чином безумовність критеріїв, а не винахідливість витиснула з пражиття таку прецизійність.
Проте відстань між складанням організму у щось ціле і його випробуванням на практиці почала зростати в міру того, як кодові фрази подовжувались і обростали брилами м’яса. Вони виринали з колиски мікросвіту в макросвіт, стаючи дедалі заплутанішими, нарощуючи це м’ясо першими-ліпшими методами, які лиш потрапили під руку, бо Природа вже допускала — у великому масштабі — цю недоладну мову, бо природний відбір уже не був більше контролером атомної точності і квантової єдності процесів. Таким чином, у глибину тваринного царства ввійшла зараза еклектизму, оскільки тут годилося все, що передавало код далі. І тому види виникли через блукання помилки.
Одначе при цьому ще зберігали вони крихти початкової досконалості… Але артикуляція заглиблювалася сама в себе, бо підготовча фаза, фаза плоду, зростала за рахунок прецизійності організму; і так просторікувала ця мова в плутанині, в порочному колі: чим триваліший ембріогенез, тим більше він заплутаний, тим більше йому треба стражників, а отже, тим довша кодова нитка. А чим довша ця нитка, тим більше в пій сталося необоротних змін.
Ви самі можете перевірити те, що я вам повідомив, і коли ви змоделюєте цей процес виникнення і занепаду мови-творця, підбиваючи підсумки, вам відкриється, як баланс, мільярдний крах еволюційних зусиль. Звичайно, інакше й не могло бути, але я не брав на себе роль захисника і не збираюсь посилатися на пом’якшуючі обставини. Одначе ви повинні враховувати також, що за вашими мірками, у масштабах вищих можливостей це зовсім не занепад і не крок уперед. Я говорив ще на початку, що продемонструю недбальство, яке досі ще лишається недосяжною майстерністю, але я виміряв Еволюцію її власними мірками.
А Розум — хіба це не її вимір? Хіба його виникнення не суперечить негативному градієнту? Чи він лише пізнє подолання цього градієнта?
Аж ніяк, бо виник він у безвихідній ситуації — заради неволі. Еволюція стала загнаним коректором власних огріхів, а тому й першим винахідником намісників, сатрапів, слідства, тиранії, інспекції, поліцейського нагляду — словом, усієї цієї державної діяльності. Бо для її виконання було створено мозок, і це зовсім не метафора. То, виходить, Розум — це геніальний винахід? Я б назвав його скоріше хитрим лукавством колоніста-експлуататора, у якого дистанційне правління колоніями тканин, організмами розвалювалося, перетворюючись на розум анархії. Геніальний винахід? Так, якщо цим винаходом є намісник влади, що ретельно маскується в такий спосіб від своїх підданих. Надто вже сильно розпускався багатоклітинний організм і розперезався б до краю, якби не з’явився наглядач, що в ньому самому оселився, намісник, наушник, самодержець з ласки коду — в кому була потреба, той і виник. То що ж, цей наглядач розумний? Де там! Новий, оригінальний? Але ж у будь-якому найпростішому діє самоуправління зв’язаних одна з одною молекул — лишалося тільки виділити функцію управління і ввести “розподіл праці”.