Страница 5 из 44
— Я сказав, щоб вона нічого тут не чіпала. Тепер ви бачите його манеру. Все трощить, хоча можна було б просто розібрати, а потім утікає. Який із цього висновок?
— Що він дуже поспішає,— відповів Трампус.
— Це напевно, — іронічно згодився Тикач. — Але ясно й те, що він не майстер тонкої роботи. Діставши наказ, він виконує його якнайшвидше, а коли не щастить, зникає, як дим. Зараз, можливо, він чекає нового наказу, який, очевидно, надішлють йому з Праги.
— Чому саме з Праги?
— Тому що Клубічко не знати чому почав цікавитися роялями марки «Орфей».
— Ви все тут як слід оглянули? — не подумавши, спитав Трампус.
Тикач ображено подивився на нього й відрубав:
— Я все роблю як слід. Я працівник органів безпеки, а не канарка, що плигає сюди-туди. — Заспокоївшись, вів далі: — Ніяких слідів. Орудував долотом і ні за що не брався голими руками. Мав гумові рукавички. Коштовну колекцію марок пані Ганусекова ховала он у тому старому секретері. Навіть уваги на нього не звернув. Йому потрібен був лише той клятий рояль. А назавтра знову прийшов виманювати ті марки, мовби нічого й не сталося. Пані Ганусекова каже, що страшенно перелякався, коли побачив такий погром, — я її просив нічого не прибирати, — і зник так швиденько, як тут зникає гарна погода. Якщо вона взагалі тут буває.
— Хотів би я на нього подивитися, — трохи подумавши, сказав Трампус.
— Будь ласка, але попереджаю — нічого цікавого. Немолодий уже, заспаний товстун, що читає «Рейхенбергер цейтунг» і «Дас рейх».
Зовнішність людини завжди про щось говорить.
Тикач щось буркнув і з підкресленою іронією зауважив:
— Не суперечу. У вас школа Клубічка, а в мене своя. Досвід підказує мені, що все це робить якийсь недосвідчений і нервовий бичок, а Віртер тільки веде його туди як місцевий агент за наказами з рейху, а може, й тутешніх генлейнівців. Але як він його веде і хто за ним стоїть, я уявлення не маю, бо Віртер абсолютно ні з ким не зустрічається.
— Ну гаразд, — сказав Трампус, — тоді для чого ви його мені так докладно змалювали?
— Тому, що тут є якась загадка, — тихо відповів Тикач. — Таємниця довкола Віртера. Як ви гадаєте, чому той хтось трощить роялі?
— Очевидно, щось у них шукає.
— Це безперечно, — іронічно Погодився Тикач, — якщо тільки причина тут не в якійсь ненормальній музикальності. Так, він шукає те, що заховав у роялях Кодет. Я маю секретні відомості, що Віртер цими днями одержав наказ із рейху розшукати в Кодетових роялях його скарб.
— Це цікаво, — Трампус на мить замислився. — Не гнівайтесь, — сказав він, — але, здається, мені вже час іти пити воду.
Тикач здивовано глянув на нього, але одразу ж кивнув головою на знак згоди.
— Тоді я піду з вами й докінчу про те, чого ви ще не знаєте. Зацікавившись цією справою, я дізнався що з дев'ятнадцяти проданих роялів залишилось тільки три.
— Три?
Тикач глузливо засміявся.
— Та навіть ці три роялі я не бачив, і тільки в «Лоїбі» знайшов друзки від першого, а тепер у пані Ганусекової — від другого.
— А третій?
Тикач знизав плечима.
— Я й сам хотів би знати, де він. Але от що мене цікавить: як про це дізнався Клубічко?
— Він завжди про все дізнається.
— Подзвонив мені, щоб я розшукав роялі марки «Орфей» і розвідав усе, що можливо, про Кодета його дружину та доньку. Тій дівчинці тепер років вісімнадцять, і якщо вона вдалася в матір, то це буде добряче стерво і неабияка красуня. Але де зараз ці дві жінки про те, далебі, я й уявлення не маю. А тепер ми можемо піти подивитися на Віртера.
Кав'ярня «Елефант» стоїть неподалік од річки Теплої вище того місця, де вона, власне, стає теплою, навпроти міського театру. Влітку відвідувачі сидять там на свіжому повітрі — це люди, так би мовити, другого ґатунку, бо найвибагливіші віддають перевагу кав'ярні «Пупп»; тепер же, у вересні, всі перебралися до приміщення, досить тісного, проте затишного; відвідувачі там весь час міняються, на превелику радість старшого кельнера. Зал кав'ярні досить похмурий, але відвідувачів чимало, отже, в ньому є те, що тут називають «so etwas Gewisses».[12] Зал розділено двома колонами. Під однією з них примостився на вузькому для його опасистої фігури стільчику чоловік, що одразу якось неприємно привертав до себе увагу — досить-таки вульгарний черевань у сірому, не зовсім чистому костюмі. Він читав без окулярів ліберецьку газету.
Тикач і Трампус сіли за бічний столик, на якому лежав неоціненний «Ле темпе». Затулившись рятівною газетою, Трампус якийсь час придивлявся до Віртера. Бальзаківська постать. Вузенькі, злі очі, прикриті лускою повік, згаслий погляд, одвислі щоки, котрі от-от, здавалось, відпадуть зовсім, короткі, товсті пальці, а головне — лукавий вираз очей при повній, здавалося б, байдужості обличчя, робили його й справді підозрілим. Метнув на них блискавичний погляд, а за хвилину підвівся й вийшов до туалету.
Трампус, що склав собі уже зовсім інше уявлення про цю загадкову особу, розчаровано похитав головою.
— Слухайте, таж він скоріше нагадує старого пекаря, а не знавіснілого вандала, що трощить роялі.
Тикач знизав плечима:
— Ви гадаєте? До речі, мені вже пора на Стару Ниву. А ви поки що спробуйте з ним заговорити. Скажімо, попросіть у нього газету. Він вилає вас на правах постійного відвідувача. При цьому ви зможете з ним познайомитися. Не раджу вам замовляти тут чай, але кава в них добра. Увечері зустрінемось, можна знову в «Панорамі».
Тикач уже підводився, коли до залу поквапно зайшов кремезний чоловік у сірому плащі й подав йому знак очима. Шеф карловарської «четвірки» одійшов з ним убік. Вони перемовилися кількома словами, і чоловік вийшов, а чимось схвильований Тикач повернувся до Трампуса.
— Поки що мені доведеться відкласти Стару Ниву, а вам — знайомство з Віртером. Ходімо зі мною.
Містком Святого Яна вони перейшли на правий берег Теплої, де їх уже чекала машина. Зупинились перед великим білим готелем, що виднівся в гущавині зеленого саду, оточений клумбами розкішних хризантем.
— «Річмонд», — буркнув Тикач. — Ви вже бували тут?
Трампус похитав головою.
— Ні, не доводилось. Раніше він, здається, звався «Шенбрунн»?
— Так, поки був заміським рестораном. А потім власник «Атлантика» Кляйн перебудував його на готель. Для нас він цікавий тим, що тут виявився третій «Орфей», який ми розшукуємо. — В його буркотливому голосі чулася ледь стримувана нервозність.
Білими мармуровими сходами вони піднялися до готелю. Біля входу походжав якийсь чоловік. Ще двоє вигулькнули з саду.
— Наші люди, — сказав Тикач. — Це сталося зовсім недавно.
Вони поминули вестибюль, потім якесь велике, щойно відремонтоване приміщення, звідки навстіж відчинені двері вели до синього з золотом салону. Уздовж стін стояли крісла та канапи, а посеред салону — рояль. Точніше — рештки рояля.
Тикач показав на золотий напис із правого боку! «Орфей».
— Техніка, як бачите, та ж сама, що й у пані Ганусекової і в «Лоїбі». Розтрощено кочергою. Ось цією. Не руште її, хоча слідів там, певно, не лишилось, — той хитрун завжди працює в гумових рукавичках.
Він глянув собі під ноги. Паркетну підлогу було недавно натерто.
— Авжеж, — мовив Тикач. — Він усе передбачив — натягнув на черевики панчохи.
— Перш ніж оглянути уламки рояля, він підійшов до канапи, на якій, лежав потерпілий од тієї ж руки — чоловік років під сорок з забинтованою головою. Крізь пов'язку просочувалась кров.
— Хтось знає цю людину?
Один із двох, що зайшли слідом за шефом, кивнув головою.
— Це Герман, швейцар з «Венесуели». Він настроює роялі.
— Я б хотів з ним поговорити, — буркнув Тикач. — Але спершу доведеться, мабуть, одвезти його до лікарні.
— Якщо він до того часу не вмре, — зауважив другий. — Директор, який знайшов його тут, сказав, що рана дуже серйозна.
В цю мить зайшов директор. Розповів, що знайшов Германа, коли перевіряв, чи висох уже паркет, бо чекав по обіді групу туристів агентства Кука. Непритомний настроювач лежав коло рояля, а кров так і цебеніла йому з голови. Збігавши до покоївок за бинтами, директор сяк-так перев'язав його й переніс на канапу. При цьому Герман на хвильку опритомнів і розповів, що прийшов сюди, як було домовлено, о пів на восьму, розложив свої інструменти й раптом відчув протяг, — а що протягу він боїться, то хотів обернутись, щоб зачинити двері, та тут ж мить хтось ударив його по голові. Він знепритомнів і більш нічого не пам'ятає. Тикач перебив його: