Страница 16 из 44
Коли вони виходили з лікарні, то якусь мить здавалося, що Тикач ось-ось засне, але він переміг себе і показав рукою на схил гори.
— Бачите он ту віллу? Там зовсім маленький садочок, але влітку в нім ростуть чудові квіти… вони чимось нагадують великі букети на товстих стеблах. А сама квітка ніжна, рожева, з маточкою жовтою, як шафран. І просвічується.
— Рожі,— висловив здогад Клубічко.
— Мальви, — поправив його Трампус.
— Жив у тій віллі аферист. Він робив з тих квіток букети і носив їх охочим до компліментів дамочкам бальзаківського віку, яких хотів, обшахрувати. Шопенгауер каже про кохання… — Він не докінчив, перехопивши іронічний Трампусів погляд. — Так, юначе, я й справді прочитав тільки одну його книгу. І ту, щиро кажучи, випадково. Ми її конфіскували в одного арештованого, ну і я знічев'я… А взагалі я читаю лише «Збірник законів та розпоряджень», для чогось іншого часу немає. Але та книжка мені сподобалась, вона якось пасувала до мого життя… — І, хвилю помовчавши, додав: — Власне, нам нічого морочитися з пошуками злочинця. Адже це сталося завдяки Петровіцькому. От нехай він і розслідує сам.
Вони прибули до «Імперіалу». Овтрата й досі мав жалюгідний вигляд напівотруєної людини. Очі в нього, незважаючи на всі його зусилля, заплющувались, говорити йому було важко, і на ногах він не тримався. На думку лікаря, йому було дано надзвичайно сильну дозу швейцарського снотворного — barbiturat somnif. Його пояснення були уривчасті й куці. Минуло не менш як чверть години, поки він зміг сяк-так розповісти обуреному Тикачеві, що, можливо, «через ту тишу на нього напала нездоланна сонливість». Довелося замовити міцної кави. Віртер, що стривожено ходив по кімнатах, попрохав і собі. За кілька хвилин кельнер приніс каву. Вона бездоганно пахла і була смачна. Кельнера Овтрата знає в обличчя, бо той ходить грати в карти до «Поштового двору». Коли вони випили каву, то одразу ж відчули страшенну спрагу. На нічній тумбочці стояла карафка з холодним чаєм. Вони напились, і невдовзі сон на них «просто звалився». Овтрата твердив, що збирався замовити ще кави, але Віртер йому заборонив. «Не варто, — нібито сказав вій йому, — нам обом треба виспатися. Зрештою, двері в нас замкнені, адже так?»— «Замкнені,— підтвердив Овтрата, бо перед цим сам їх оглянув, і двері на терасу також. Далі він нічого не пам'ятає, свідомість повернулася до нього аж тоді, коли Тикач почав торсати його, як щеня.
— Стривайте, Овтрато, я щойно згадав одну річ, яка не співпадає з вашим рапортом. Коли я дзвонив до «Імперіалу», щоб мене зв'язали з кімнатою Віртера, хтось відповів, — це міг бути і той прилизаний писака з приймальні,— що нема нічого дивного в тому, що я не можу додзвонитись до Віртера, бо він, мовляв, прийняв на ніч сильне снотворне. Ви теж могли б про це щось знати, якщо тільки Віртер не дзвонив без вашого відома.
Овтрата рішуче заперечив. Віртер, мовляв, з першої ж хвилини був такий переляканий, що не одважувався і на крок одійти від нього.
— Все ясно, — сказав Клубічко. — Адміністратор вигадав усе це, щоб заспокоїти вас на той час, поки зникнуть злочинці. Арештуйте його!
— Вам це легко казати. А я повинен насамперед мати дозвіл від Кршікави.
— Він не зможе вам відмовити. Адже це характерний кримінальний випадок. Очевидно, їм дали снотворне, не чекаючи Віртерового замовлення, в каві і в чаї,— підсумував Клубічко. — Я іноді також вживаю барбітурати. Вони не мають специфічного запаху. А якби трохи й мали, то в каві він зникає. Але це означає, що злочинця чи злочинців було сповіщено про прибуття Віртера. Чи знав хтось, що ви збираєтеся його туди відвезти?
Тикач спочатку відповів, що про це ніхто не міг знати, але потім згадав, що сказав про це директорові поліції.
— Але це, звісно, було б безглуздям — підозрювати його в тому, що вій доносить генлейнівцям або вбивцям, — замислено додав Тикач.
— Він міг сказати про це без лихого наміру комусь такому, хто їм доносить, — заперечив Клубічко, — Зрештою, якщо ви переконані, що по дорозі за вами ніхто не стежив, іншого пояснення бути не може. Є, правда, ще одна можливість. Ця банда має в готелі свою людину, яка знає Віртера. Може, це той-таки адміністратор. Побачивши Віртера, він вжив відповідних заходів, сповістив бандитів.
— А кельнер? — запитав Трампус.
— Він нам скаже, напевне, тільки те, що приніс на замовлення чорну каву.
— А покоївка?
— Знаєте що? Покличмо її.
Коли покоївка прийшла і їй показали карафку з залишками чаю, вона рішуче заявила, що в готелі немає звичаю подавати чай, якщо його не замовляли. Крім того, чай ніколи не подають у карафках. Вона не має найменшого уявлення про те, як він тут опинився.
— На карафці буде виявлено відбитки пальців Овтрати, — злісно засміявся Тикач. — А в чаї виявиться оте чортовиння. Або щось подібне до нього. Але хтось же поставив сюди карафку з отруєним чаєм. Очевидно, той, хто зробив і все інше. Та швидко ми його, проте, не виявимо, — додав понуро. — В готелі його, звичайно, хтось знає, може, саме отой прилизаний, але ж у таких випадках ці люди тримаються один одного. Досить, щоб злочинець сказав їм, що це наказ партії і «Хайль Гітлер!» — ми не видобудемо з них і слова.
— Це так, — погодився Клубічко. — Але шукати його ми мусимо. В цьому нам можуть допомогти двоє людей. Це так звана пані Утєшилова… Певно, це вона вкрала Віртерів план, який потім потрапив до вас…
— І який тепер уже не має для нас ніякого значення, — додав Тикач.
— Хтозна… — раптом озвався Трампус. — Чи не дозволите ви мені його перемалювати?
— Будь ласка, хоча не уявляю собі, навіщо він вам. А хто ж та друга людина? — обернувся Тикач до Клубічка.
— Наша гарненька незнайома з кордону в Яхимові,— відповів Клубічко. — Я вже розповів Трампусові, що йду по її слідах.
— Ви можете її заарештувати? — гостро запитав Тикач.
— Міг би, але не зроблю цього, хочу ще якийсь час за нею постежити. Тут оці і вона там — це два рамена операції проти роялів «Орфей». Поки що тутешнім не пощастило, а коли не пощастить і тій дівчині, вони неодмінно зійдуться, щоб порадитись. А про те я вже знатиму, якщо триматиму ту дівчину в кулаці.
Він сказав це так упевнено, що засмучений і пригнічений невдачами Тикач зиркнув на нього майже з ненавистю. Клубічко на якусь мить замислився.
— З цього випливає,— далі вів Клубічко, — що мені треба повернутися до Праги і йти далі по слідах. — І після паузи додав, знаючи, що це потішить Трампуса: — Зденека я візьму з собою, якщо він тут непотрібний і якщо йому дозволить його здоров'я.
— Дозволить, — поквапно запевнив Трампус.
Тикач замислено глянув на нього і кивнув головою.
— Думаю, що впораюся з цим сам. Трампус тут нікого не знає і мало в чому міг би допомогти. Хай собі їде з богом. А розшукувати, як ви мені радите, пані Утєшилову я не наважуюсь, бо як тільки я почну, Петровіцький одразу ж зніме мене з роботи. Що таке? — звернувся він до Ленца, який, увійшовши, намагався звернути на себе його увагу.
Ленц повідомив, що в тутешнього лікаря Шрамма вчора, поки він був у пацієнтки на вулиці Шіллера, вкрадено автомашину. Сьогодні вранці машину виявлено на стоянці біля готелю «Пупп».
— Ну то й що? — сердито запитав Тикач.
— Сьогодні вранці, за годину до того, як ми сюди приїхали, патруль помітив на шосе недалеко від «Імперіалу» автомашину, що мчала з великою швидкістю. Праве крило у неї було трохи зім'яте. А в машини, знайденої біля «Пуппа», воно теж зім'яте. В машині сидів чоловік у великій кепці. Коли авто проїжджало під ліхтарем, поліцейський помітив, що обличчя в того чоловіка було якесь дивне, ніби позшиване. От я й подумав, чи немає тут якогось зв'язку.
— Зв'язку? — майже загорлав Тикач. — Звісно, що є! Очевидно, це й був той тип, який усе це накоїв. Сторож повинен був відчинити ворота тій машині.
— Злочинець міг залишити авто й на вулиці,— обережно зауважив Трампус.
Тикач сердито глянув на нього.
— Звісно, міг, юначе. Зрештою, сторож нам так чи інакше нічого не скаже. Певно, він також учасник змови. — Тикач скинув пальто і додав — А тепер я почну розслідування, наперед знаючи, що воно нічого не дасть. Приведіть мені того адміністратора з «Імперіалу»! — гукнув він Ленцові.