Страница 11 из 44
Професор розповів Клубічкові таке:
— Я запросив дівчину, що назвалася Драгомирою Крпаловою із Чеських Будейовиць, до учбового залу з чотирма роялями. Панночка, на мій подив» вибрала «Орфей». «Чому саме «Орфея»? — запитав я її.— Ми маємо тут кращі марки». Вона відповіла, що їй, мовляв, ця назва подобається, бо любить музику Оффенбаха. Мушу признатися — дівчина одразу ж полонила мене тим, що не мала такого модного тепер глибокого вирізу. Була застебнута майже під саме горло. Грала вона ні добро, ні погано, але зовсім не так, як майбутній віртуоз.
«В тебе нема іскри божої,— подумав я собі,— ти належиш до тієї більшості сучасних дівчат, котрі, шукаючи легкої праці, втовкмачують собі в голову, що легше бренькати на роялі або співати».
— Гаразд, а що ж було далі? — спробував Клубічко вгамувати балакучого професора.
Кршечек знизав плечима.
— Потім панночка заграла Шумана, але знову було те саме. Не краще було і з Дворжаком. Тоді я сказав, що мені цілком досить, і виголосив фразу, яку звичайно в нас говорять, щоб не травмувати людину. Що талант, звісно, в неї є, але що людина повинна щось пережити, якесь душевне зворушення і таке інше, щоб талант, так би мовити, перетворився на діамант. На це вона мені заперечила, що, як їй відомо, Моцарт не переживав ніяких зворушень, ну, а я їй знову відповів, що, можливо, вона й має рацію, але ж то був Моцарт. «Одне слово, я не підходжу, — мимрить дівча і мало не плаче. Вони це вміють майже всі, це їхня єдина зброя проти чоловіків. — Не йти ж мені в манекенниці!» — благає. Я собі подумав, що то було б якраз для неї, бо виглядала вона так, ніби щойно зійшла зі сторінки модного журналу. А вголос сказав, що про те не може бути й мови, нехай прийде ще раз, скажімо, через рік. Дівча знову, і цього разу вже по-справжньому, розплакалось. Я не витримав і пообіцяв, що приведу керівника класу фортепіано. Але вийшовши в коридор, я передумав, почекав кілька хвилин і повернувся, щоб збрехати, ніби керівник кудись пішов. Я вже хотів відчинити двері, коли почув у залі якийсь стукіт. Я потихеньку зайшов і з жахом побачив, що те недекольтоване дівча стоїть навколішках під «Орфеєм» і вистукує планку під клавіатурою. Я кашлянув. Вона сказала, що їй здалося, ніби в рояля поганий резонанс, а тому і гра її не справила враження. І їй спало на думку, чи не сталося чогось із клавіатурою. Я відповів — не знаю, чи я зробив правильно, — що нам це також спадало на думку, і розповів про ту знахідку під клавіатурою. Це було нерозумно, правда ж?
Клубічко нахмурився і сказав:
— Я ще не знаю, але ви нам заощадили одну людину, яка стерегла того «Орфея». Чи не могли б ви змалювати мені те дівча трохи точніше?
Опис, звичайно, був поверховий. Потім професор іще згадав, що дівчина залишила адресу: Будейовиці, вулиця Гуса, 176. А коли Клубічко подзвонив у Будейовиці, йому, певна річ, відповіли, що там не знають ніякої Драгомири Крпалової. Отже, Ільзочка розпочала свою діяльність.
Потім Клубічко запитав по телефону торговця музичними інструментами пана Рибу, чи не сталося чогось нового.
— Нічого, — відповів Риба, — крім того, що до мене сьогодні вранці приходило якесь дуже гарненьке дівча.
Невдовзі Клубічко вже сидів у нього в канцелярії. Показав пану Рибі фото з Яхимова, і торговець упізнав, що то справді вона. Під час розмови з нею Риба пригадав, що десь у 1933 році, ще до того, як було ліквідовано фірму Кодета, він купив у неї два роялі марки «Орфей». Один продав одразу ж у готель «Під сонцем» в Полічці, а другий залишив собі. Точніше кажучи, Риба, — він признався в цьому після деякого вагання, — поклав собі не продавати рояля за тодішньою низькою ціною, а почекати, поки ціна підніметься, й аж тепер вирішив пустити його в продаж. Тому він сказав дівчині, що хоч зараз не може запропонувати їй рояля цієї марки, але спробує роздобути.
— Я сказав їй, щоб прийшла через тиждень. Вона залишила вам свою адресу?
— Ось вона. Емма Ванке, готель «Шроубек».
Клубічко подумав хвилину і спитав:
— Ви сказали їй і про той другий рояль?
— Сказав.
— Коли?
— Вчора.
Клубічко негайно ж послав до Полічки свого улюбленого співробітника Коста.
— Подивіться, чи є на тому роялі довкола напису візерунок у вигляді лаврової гілочки. Якщо гілочки немає, то нехай той чи ті, що прийдуть його оглядати, спокійно йдуть собі геть, ви тільки простежте за ними. А якщо це буде рояль з гілочкою довкола напису, то накажіть зняти планку під клавіатурою. Все, що знайдете під нею, конфіскуйте, а планку поставте на місце, Я сидітиму тут і чекатиму вашого дзвінка.
Але надвечір від Тикача прийшла телефонограма: «Сталося щось із Віртером, ваша присутність необхідна». Клубічко, перш ніж поїхати до Тикача на «четвірку», розшукав Трампуса. Той виглядав ще худішим, ніж досі, і ще смутнішим. Простяг до Клубічка руки, мов до рятівника.
— Як добре, що ви приїхали. Сподіваюсь, ви заберете мене з цього Вавілона. Від цієї комбінації — мінеральної води з сиром — у мене такий пронос, що, певно, умру від нього. Лікар теж це припускає і наказав дієтсестрі, щоб вона не давала мені сиру, але та саме посварилась зі своїм нареченим і тепер до всіх чоловіків нещадна, як кат. Відповіла мені: «Сир — це життя».
— Ну добре, я одвезу тебе до Праги, — погодився Клубічко, — все одно в справі Кодета ти не помічник, та й тут уже, певно, нічого цікавого не буде, Ільзочка саме розгорнула діяльність у Празі.
— Невже? Але щодо тутешнього поля бою ви помиляєтесь. Вчора тут знову щось трапилось. Ходімо, подзвонимо Тикачу, він розкаже вам про все краще, ніж я. — А вже одягнувшись, Трампус жалібно додав: — Доведеться знову йти до того бару, Тикач його полюбляє за пекельний галас і бехерівку.
10
Десь після полудня Тикача покликали до телефону. Директор поліції запитував чемно, але занепокоєно: «Чи правда, що ви тримаєте під арештом пана Ганса Віртера, з вулиці Садової, тридцять два? Тикач, ніяк не сподіваючись почути таке запитання, відповів, що Віртера не заарештували, а лише привели на допит у справі з роялями. Кршікава, як завжди, ввічливо подякував йому й повісив трубку. Тикач, недовго думаючи, наказав привести Віртера.
— Пане Віртер, — сказав він, — коли ви справді бажаєте, щоб ми вам дали на кілька днів притулок, ви повинні негайно щось зробити. Так, цю ж хвилину. Дуже швидко, може, навіть за якусь годину, я дістану наказ відпустити вас додому.
Віртер зблід:
— Що ж мені робити?
Тикач написав кілька рядків і простяг йому,
— Прочитайте це й підпишіть.
На папері було написано, що Віртер після довгих і марних намагань придбати філателістичну колекцію пані Ганусекової чесним шляхом вирішив її вкрасти. В суботу надвечір він забрався до неї в квартиру, але втік, ні до чого не доторкнувшись, коли побачив, що перед його приходом хтось розбив там рояль «Орфей». Віртер знизав плечима, але підписав не вагаючись, а Тикач додав до протоколу ще кілька рядків і прочитав їх уголос:
— «У зв'язку з умотивованою підозрою, що Ганс Віртер причетний не лише до пошкодження рояля у квартирі пані Ганусекової, а й у готелі «Лоїб», його затримано на час проведення слідства».
Тільки-но Тикач устиг наказати одвести до камери заспокоєного Віртера, як директор поліції викликав його до себе. Там була панна Щтюльпер, відома активістка генлейнівської партії. Директор поліції теж знав це і, очевидно, саме тому й залишив її в кабінеті, щоб вона засвідчила потім карловарському генлейнівському штабові лояльність Кршікави до СДП. Впадало в око, що Штюльпер, завжди бадьора і жвава, сиділа ні жива ні мертва й щохвилини втирала чоло, ніби їй було недобре.
— Ось скарга з секретаріату карловарської організації СДП, — почав Кршікава, — що ви безпідставно тримаєте під арештом члена організації пана Ганса Віртера.
— Безпідставно? — здивувався Тикач і подав йому протокол, підписаний Віртером.