Страница 7 из 33
Йон поважно кивнув головою. Спершу він хотів щось сказати, але передумав. Тільки усміхнувся дівчині.
Вона відповіла йому тим самим.
Алик лежав горілиць і дивився в небо.
Алька, Йон та Робик пішли оглядати якусь дивовижну квітку, а він лишився тут. О пів на дванадцяту вони мали йти плавати, і перед тим хлопцеві хотілося трохи полежати серед спокою і тиші.
Він наспівував мелодію з пісеньки “Першого Розвідника” і придивлявся до хмари, що повільно пливла над ним, щохвилини змінюючи свою форму. То вона прибирала вигляду якоїсь чудернацької риби, то незвичайного дерева, то, нарешті, звичайнісінької хмари.
Врешті Алик заплющив очі. Він був просто щасливий. Хлопець думав про той день, коли він уперше, як майбутній член молодого екіпажу, відвідає “Землю”. Сьогоднішні оглядини “Першого Розвідника” дали йому уявлення про ті хвилини, і він вирішив увечері написати невеличку поему, яку вже давно виношував. У тому творі, що нагадуватиме пісню, мали вилитись і його думки про Центавра і хвилювання перед далекою подорожжю, і захоплення від усього баченого на “Першому Розвіднику”, і, передусім, радість, що сам він — жива істота, яка мислить і сподівається.
— Алику-у! — пролунало здаля.
Хлопець, мабуть, уже дрімав, бо аж за третім разом почув, що його кличуть, і схопився на ноги:
— Що?
Йон, Алька й Робик бігли підтюпцем лукою, вкритою оксамитовою зеленню трав. Вони поспішали до трампліна, що стояв над ближнім басейном до плавання.
— Доганяй нас! — крикнула Алька.
— Тікайте! — грізно насупився Алик. — Бо як дожену, то уб’ю і з’їм.
Та йому пощастило наздогнати тільки сестру, Йон сміявся й питав, чому ж він її не вбиває й не їсть. Алик казав, що, як звикле, не має апетиту. Незабаром усі четверо скочили у воду, і Йонова радість пригасла. Виявилося, що у воді він може сяк-так змагатися лише з Аликом. А з Алькою годі було й думати: вона випереджала їх обох на всіх дистанціях і в усіх стилях. Після шостої спроби Йон визнав Альчину перевагу незаперечною.
— Плаваєш ти чудово, — сказав він. — Визнаю…
Вони полягали, відсапуючись, на березі басейну. Раптом Алька здивовано глянула на Робика.
— А ти чому так сопеш? — спитала вона. — Роботи ж не стомлюються!
Робик трохи глузливо кивнув головою:
— Я роблю так просто з чемності.
Алька аж очі витріщила.
— З чемності?
— Люба моя, — лагідно мовив Робик. — Роботи набагато швидше вчаться ввічливості, ніж людські діти.
— Казати так не дуже ввічливо, — сухо зауважила дівчина.
— Авжеж, — згодився Робик. — Тільки правдиво.
— Ще краще, — буркнула Алька.
— Може, вам взагалі невідомий тип висококваліфікованих Роботів-Опікунів? — спитав Робик трохи зверхньо.
Алька хотіла відповісти щось гостре, але брат випередив її.
— Ти ж повинен знати, Робику, — швидко мовив він, — що умови життя на Старій Батьківщині такі сприятливі і легкі, що їх не можна порівнювати ні з якими іншими.
— За винятком умов на механопланетах, — вставив Йон.
— Звичайно, — погодився Алик. — Тому в нас Роботи-Опікуни піклуються тільки про дітей дошкільного віку. З шести років ми самі даємо собі раду.
— Ну так, — підтвердив Йон. — А Сатурн — це тобі не Земля. У наших умовах навіть багато дорослих працюють разом із своїми Роботами-Опікунами. І тут немає нічого смішного. У підземеллях Сатурна так само безпечно, як і на Землі. Але кожний вихід на поверхню…
Йон замовк. Рої теж мовчали, бо в Йоновому голосі бриніла не тільки гордість, але й гіркота. Річ у тім, що Сатурн ще й досі не давав себе підкорити, й досі поглинав людські жертви. Метеорні бурі й дощі, шкідливі випромінювання, коливання температури, часто понад усяку шкалу — ось короткий перелік тих пасток, від яких гинули люди на Сатурні. Саме від них сатурняни боронилися з допомогою таких Роботів-Опікунів, як Робик, що звичайно товаришили дітям і молоді, а часто й дорослим.
— Якраз тому, — пояснив Робик, — на Сатурні в людини немає кращих друзів, ніж ми.
— Не рахуючи, мабуть, людей, — додала Алька.
— Авжеж, — погодився Робик.
— Може, краще змінимо тему нашої розмови, — усміхнувся Йон, — Адже ми ще навіть не познайомилися як годиться.
— А й справді, — підтримав його Алик.
Алька цього разу показала себе з найкращого боку. Вона задумливо глянула на Йона блакитними очима і сказала тихо, майже сентиментально:
— А мені здається, що ми вже давно знайомі.
Алик глузливо посміхнувся, однак, побачивши, як прояснів Йон, утримався від жарту. І поважно вже мовив:
— Так виходить, що про наших батьків ми знаємо все, що треба. Бо хто вивчає в школі сучасний пілотаж на великих швидкостях, той повинен знати, хто такі Орм і Гелена Соги. А хто вчиться астрохімії, тому мають бути відомі праці Яна і Чандри Роїв. Усі ми знаємо “Закон Роїв”. Залишається тільки питання особисте, що його ми, діти Роїв, ставимо тобі, нащадкові Согів. Які твої батьки взагалі?
Йон підняв догори долоню, відставивши великого пальця — таким жестом астропілоти споконвіку або бажали один одному щастя, або сповіщали про перемогу.
— Отакі, — відповів. — А ваші?
— У нас, на Землі, — засміявся Алик, — у сиву давнину був такий вираз: “Тверді як мур”.
— Щось я ніби чув таке, — замислено мовив Йон. — Чи це означає, що вони також “трансгалантичні?”
— О, саме так, — підтвердила Алька.
— Ну, тоді все гаразд, — зрадів Йон. — Отже, в усіх нас батьки “тверді як мур”. Тільки… що означає слово “мур”?
Алька з Аликом знизали плечима.
Робик відкашлявся.
— Мені дуже прикро, але я теж не знаю, — признався він. — Це питання для фахівців.
— Робику! — обурився Йон. Алик з Алькою глузливо перезирнулися.
— Вибачте, — холодно сказав Робик. — Нема з чого сміятися. Я знаю стільки, скільки мене навчено. У нас, на Сатурні, нема таких висловів.
— Ну, звісно, — не витримав Алик. — У вас на Сатурні взагалі не було давнини.
— Так, не було, — погодився Робик — Адже Сатурн почали заселяти досить пізно. Перші селища там з’явилися шістсот другого року космічної ери. Ну то й що? Земля теж має свої вади.
— Не заперечую, проте… — почала Алька.
Проте Робик, чарівливо усміхаючись, не дав їй розпочати нову суперечку.
— Звертаюся до твого логічного мислення, люба Алько, — солодко мовив він. — Нехай Йон розповідає про себе.
Алик здивовано похитав головою: Робикове звертання до логічного Альчиного мислення подіяло якнайкраще. Вона слухняно кивнула головою.
— Маєш рацію.
Йон трохи розгубився.
— Власне… я скажу лише кілька слів. Мій вік ви вже знаєте: мені чотирнадцять років і три місяці. Я народився в столиці Сатурна — Акрі, що, як відомо, закладена на тому місці, де вперше приземлилися люди на Сатурні.
— Названо її так тому, — додав Робик, — що першим астророзвідником на Сатурні був африканець із міста Акри.
— Це ми знаємо, — сказала Алька.
— Мої батьки, — вів далі Йон, — уже п’ять років ведуть спостереження на межі сонячної системи і живуть на Сатурні лише три місяці на рік. Я мешкаю в інтернаті. Звісно, разом з Робиком, який, по-моєму, є найкращим Роботом-Опікуном у цілій сонячній системі.
— Це перебільшення, — скромно усміхнувся Робик.
— Звісно, перебільшення, — озвалася Алька.
— Але не таке вже й велике, — сухо мовив Робик. — бо на планетах сонячної системи найкращі роботи — сатурнянські. Я на щорічному олімпійському конкурсі Роботів-Опікунів завоював дві золоті медалі за свою розумову і механічну вправність.
Близнята глянули на Робика з щирою повагою. Він і справді був напрочуд симпатичний робот, хоч інколи, як і всякий робот, поводився надто поважно.
Але саме ту мить, коли вони думали про Робикову надмірну поважність, він несподівано захихотів.
— Ми, роботи із Сатурна, — сказав він, — маємо, крім інших, дві гарні риси, властиві тільки нам.