Страница 26 из 33
— Очевидно, — погодилася дівчина.
— Не дуже приємно було б пройти крізь таку купіль, — пробурмотів Йон.
— Уявляю собі.
Потім Алька почала читати вголос дані з контрольної таблиці. Несподівано метеорний потік погустішав, Йонові довелося маневрувати. Він трохи звернув з курсу і летів то швидше, то повільніше.
— Слухай! — озвалася врешті Алька. — Незабаром починаємо другу частину нашої роботи.
— Коли? — трохи неуважно спитав Йон.
— За три хвилини.
— Добре, — сказав Йон, збоку позирнувши на дівчину.
Однак Алька — хоч то, власне, мав для неї початися іспит — була цілком спокійна, її турбувало тільки те дивне зникнення радіохвиль.
— Що б це могло бути? — питала вона скоріше себе, ніж Йона. — Що з ними діється?
— З хвилями?
— Так.
— Я ж тобі вже казав, — розсердився Йон. — Щось їх поглинає. Якась космічна химера.
— Заспокойся, — сказала Алька. — Якщо це, наприклад, мінерал, що поглинає чи глушить хвилі, то це було б найгучніше відкриття в мінералогії за останні п’ятдесят років.
— Правда, — глузливо скривився Йон. — Я забув, що ти цікавишся й мінералогією.
— А цікавлюся, — сказала дівчина. — Але…
— Чи я вкладаюся в час? — перебив її Йон.
— Авжеж. Але тепер, серденько, ти сам мусиш стежити за контрольною таблицею, — ласкаво мовила Алька. — Через двадцять секунд я починаю.
Йон мовчав. Одним рухом перемикача він перевів собі на екран дані контрольної таблиці: заплановану швидкість, швидкість, з якою він летів, поправки до швидкості та запаси рушійної енергії.
— Все гаразд, — сказав він. — Тримайся, Алько.
— Тримаймось, — буркнула дівчина. — І…
— Ось воно! — захоплено перевів дух Йон: ну й дівчина!
Перший Альчин постріл був влучний, як у недавньому візіофільмі або раніше на конкурсному екзамені бортових стрільців великого космічного корабля, — одним пострілом вона розтрощила брилу, що показалася просто перед ними.
Так почалася основна частина завдання космольота КБ-803. Та, що мала вирішити все.
Та перше ніж почати її описувати, згадаймо про те, що на певній, не визначеній ще віддалі від КБ-803 з невідомою для нас швидкістю мчить ще один бойовий космоліт — запасний космоліт “Розвідника” КБ-804, який веде робот-опікун (тип РОБ 11/48, модель А, сатурнянського виробництва), що його Йон Сого звав просто Робиком.
Згадаймо й про те, що коли Алька вперше скерувала свій вогневий удар у кам’яний потік Чорної Ріки, на “Розвіднику” виникла коротка тривога.
— Керівнику! — гукнув голос. — Розвідувальні прилади не працюють. Веди вогонь!
Почувши це, Алик навіть не здригнувся, бо, власне, й чекав такого.
Він не гаяв часу навіть на відповідь. Із зловісною посмішкою Алик Рой розпочав вогонь проти Чорної Ріки. І хоч вогнеметами керували такі два недосконалі, повільні й примітивні прилади, як людські очі і людські руки, вогонь мав добрі наслідки.
Назустріч “Розвідникові” й далі мчали кам’яні хвилі й кам’яні лавини, величезні брили і дрібний порох, омахи вогню та дрібні іскри. Алик, посміхаючись, накривав їх кружальцем прицілу. Він навіть пригадав собі слово “ненавиджу”.
— Ненавиджу, — шепнув він, розбиваючи грізним білим полум’ям величезну губчасту метеорову брилу.
— Ненавиджу, — сказав він, і в лавину дрібного каміння посипалась сила-силенна іскор.
А як по цьому настала вільна хвилина, хлопець швидко запитав:
— Пеере! Ти знаєш, чому порушився зв’язок?
На відповідь довелося довго чекати. Очевидно, механомозок Пеера хотів сумлінно виконати наказ і наполегливо шукав відповіді. Нарешті відповів, але не так, як намірявся:
— Це “Розвідник”. Не знаю причини, керівнику.
Та Алик уже не дуже й дослухався до його відповіді.
Він знову стріляв довгими чергами, від яких, здавалося, міг спалахнути весь космічний простір.
Битва людей з Чорною Рікою, починаючи від перших пострілів “Розвідника” та космольота КБ-803, відбувалася згідно програми, що її підготовлено на Головній Базі.
Докладний опис того бою увійшов до історії — про нього говорено на вищих курсах зіркового пілотажу. Зрештою, не можна добре уявити собі ту битву без цілої низки допоміжних наукових посібників: карти дванадцятого сектора, документальних записів з контрольної таблиці, телевізійних рапортів, що їх “Розвідник” занотовував одночасно і своїми зовнішніми, і внутрішніми камерами, тощо.
Тож нам доведеться обмежитись лише кількома найголовнішими і найзагальнішими інформаціями.
Ось вони.
Восьмого березня 862 року Ранньої Космічної Ери точно о п’ятнадцятій годині п’ятдесят одній хвилині і шостій секунді (з точністю до однієї сотої секунди) за Грінвічем, землянським часом, прийнятим в усій сонячній системі, екіпажі людей на космольоті КБ-803 і на “Розвіднику” одночасно почали пробивати шлях крізь Чорну Ріку.
Це було приблизно так, наче крізь величезну гору, що мчала з шаленою швидкістю, намагались пробити тунель два маленькі жуки. Вони хотіли тим тунелем вигребти з її нутра двох інших жуків, захоплених кам’яним потоком.
А що способи дій для тих жуків спланували найкращі вчені людства, вони розпочали свою роботу дуже розумно й точно. Жуки не пробивали тунелю наосліп, абияк. Вони мали свої розрахунки і шукали найкоротшого шляху до того місця, де мали б перебувати “Альфа” й “Бета”.
На жаль, ніхто не знав напевне, де вони перебували. Тому екіпажеві КБ-803 доводилося шукати космольотів здебільшого навмання, їм було страшенно важко, бо від якогось часу вони посувалися як сліпі. Щоправда, послуговуватися власними очима вони могли.
Але вже сотні років відомо, що в космічному просторі тільки той не сліпий, хто може користуватися радіохвилями і розвідувальним промінням.
Крім того, дуже небезпечна була також зброя, якою вони трощили метеори. Коли нею керували автомати, то позитронові вогнемети стріляли на передбачену відстань з точністю до одного сантиметра. І досить було захисного титанітового шару (яким забезпечували всі механопланети, космольоти, ба навіть космічні скафандри), щоб людині не загрожувала небезпека, бо під самий вогонь вона не могла попасти.
Однак у цій битві з Чорною Рікою вогнеметами космольота керували живі люди з примітивними органами чуття. Тут взагалі не могло бути й мови про цілковиту точність. А той, хто попав би під полум’я вогнемета, загинув би напевне. Ніякий титаніт не зміг би його захистити.
Про це людям було відомо аж надто добре. Бо хоч минуло понад чотириста років від катастрофи на Плутоні, коли під вогонь вогнеметів через помилку приладів попав великий пасажирський космоліт і за якусь півсекунди загинуло біля двох тисяч чоловік, — про неї знали навіть малі діти, як про велике застереження.
Саме тому, коли на Головній Базі стало ясно, що вогнемети “Розвідника” і космольота не працюватимуть автоматично, Майк Антонов і Назим Сумеро злякано перезирнулися.
— Вони втратили зв’язок, — повільно сказав Майк. — Отже, будуть діяти далі без автоматів.
— Так, — шепнув Назим.
— А що буде… — почав Майк.
— Коли… — повів далі Назим.
Проте обидва не докінчили своєї думки. Тоді озвалася Долорес. Вона вже встигла перехвилюватися і тепер не тільки була спокійна, а й сповнена надії.
— Про що ви? — наче байдуже спитала вона.
Ніхто їй не відповів.
— Ну, кажіть же, — не відступала вона.
— На Головній Контрольній Станції, де вони перебували, стояла тиша.
На екрані виднів контур Чорної Ріки. Але дванадцятий сектор був надто далеко, щоб без допомоги “Розвідника” чи хоч би передавачів з космольотів збільшити зображення.
І все-таки на чорному контурі видно було якесь легеньке тремтіння, немов луна дуже далеких і малих громовиць. А крім того, на станції було чути лише подих трьох людей і бурмотіння Супера, який без упину, але даремно чекав на перші донесення про наступ на Чорну Ріку.
— Слухайте, — мовила Долорес, завваживши те дрібне мигтіння в глибині Чорної Ріки. — Вони почали наступ!