Трансгалантичний розвідник

Якусь мить діти придивлялися до тієї імлистої стежки. Потім задня стіна камери розсунулася. “Розвідник” показував дорогу до бойового космольота. Йон з Алькою мовчки побігли туди.

Невеличкий коридор закінчився щільно закритим з усіх боків помостом. Склеписті двері в одній стіні були війстям до бойового космольота. Кручений коридорчик вивів Альку з Йоном до кабіни пілота й стрільця.

Бойовими космольотами в основному керували автоматичні пілоти, а боротьбу з метеорами провадив автоматичний стрілець. Проте бували хвилини, коли кермо мусила взяти до рук жива людина чи коли прицільні прилади слухали тільки свідому людську волю.

Алька і Йон мовчки зупинилися перед двома прямокутними пультами. Кожен з них мав свій екран і свій кермовий апарат.

Ліворуч було місце для пілота, а праворуч — для бойового стрільця.

Кабіна цього космольота відрізнялася від кабін дослідницьких або пасажирських космольотів лише формою крісел.

Як відомо, бойові космольоти мусіли бути готові до всього: до шаленої швидкості, до стрибків, до зміни напрямку руху, до надвисокої температури, що досягала рівня плавлення. А кожна черга з вогнемета космольота мала вогневу силу, що дорівнює сотням мегатонн троксилу.

Саме тому крісла пілота й стрільця тут до найменших дрібниць нагадували звичайнісінькі сидіння в простих космольотах. То були величезні охоронні скафандри, в яких людина ховалася цілком і навіть після катастрофи чи вибуху могла в такому скафандрі довгий час перебувати в космічному просторі.

— Увага! — почувся голос Пеера. — Прошу зайняти місця. Скафандри самі припасуються до росту пілота й стрільця.

— Дякую, — мовив Йон і звернувся до Альки: — Сядьмо, зробимо пробу. Кожен на своє місце.

Алька мовчки кивнула головою.

— П’ятдесят сім, — сказав голос, що був зобов’язаний повідомляти час через кожну повну хвилину.

Алька сіла перша. Тоді крісло, що досі було схоже на губчатий зів’ялий келих якоїсь величезної квітки, відразу огорнуло її. Не стало гарної тендітної дівчини. Перед екраном стрільця сиділо тепер велике, незграбне створіння.

Створіння те тихо засміялося Альчиним голосом:

— Як кумедно.

Йон сів навпроти пульта пілота. Скафандр піднявся і окутав хлопця з усіх боків. Виявилося, що зсередини він прозорий, як повітря, і не тяжчий від звичайної сорочки.

— Справді кумедно, — сказав Йон.

Алька знову тихо засміялася.

— Не говори так голосно, — майже пошепки мовила вона. — Верещиш мені просто у вуха.

Дійсно — голос її Йон чув наче коло самого себе.

— Пробач, — трохи засоромився хлопець. — Я вперше в двоособовому бойовому космольоті. І в одноособовому, — засміявся він, — був тільки раз. І то на візіофільмі. Годину тому.

— Уяви собі, що я так і думала, — сказала Алька. — А що далі?

— Спробуй покрутити кермо прицілу.

Сам він поклав огорнені масою охоронного скафандра руки на кермо і відчув щось дивне: наче скафандр мав власну нервову систему, яка долучалась до Йонових нервів. Хоч рукавиці були десять сантиметрів завтовшки, Йонові здавалося, що він тримає важіль керма голими руками.

— Якось незвично, — пробурмотів він.

— Я теж уперше відчуваю таке, — мовила Алька.

— А ти можеш вільно рухати прицілом? — спитав хлопець.

— Так, можу.

— Ну то… — Йон завагався, поки надумав, що робити далі, — ну то ходімо тепер до екрана в стартовій вежі.

— А як ти здіймеш скафандр?

Йон на мить розгубився, але зразу ж упевнено наказав:

— “Розвіднику”, зніми скафандр.

Ніхто не озивався.

“Що це означає?” — злякався хлопець.

— “Розвіднику”! — знову сказав він. — Зніми…

— Крісла, — додала Алька.

Так, саме слово “крісла” виявилося тим, що треба. Скафандри опали з їхніх постатей. Діти підвелися, перезирнулися і пирснули сміхом, хоч в їхніх очах ще світився переляк.

— То була кепська хвилина, — признався Йон.

Алька ні з того ні з сього наморщила лоба і стала водночас і неприємна, і дуже гарна.

— І що б ти робив без мене? — спитала вона. — Ех ви, поети й музики. Чоловіки вже від кількох століть переводяться. Це жах.

— Маєш рацію: це жах, — кивнув Йон.

— Що? — спитала вона трохи недовірливо.

— Що ти балакаєш дурниці, — мовив хлопець і чемно вклонився.

Алька примружила очі.

— Заявляю тобі, — сказала вона, — що коли ми переживемо цю пригоду, я зразу ж перестану з тобою розмовляти. Чи ви на Сатурні взагалі не знаєте, що таке ввічливість?

— П’ятдесят хвилин, — сказав голос “Розвідника”.

Йон розчулено усміхнувся, дивлячись у сердиті блакитні Альчині очі.

— Зійдімо вниз, — сказав він.

Алька гордо кивнула головою і рушила вперед.

Вони вийшли з космольота на поміст, що з’єднував машину з стартовою вежею. Потім спустилися в коридор, який вів до Головної Камери. Перед ними знову відчинилися двері.

Алька ступила до Камери, і раптом сталося щось страшне, наче примарний сон.

Зненацька озвався голос “Розвідника”. В ньому чувся переполох. Навіть жах.

— Увага! Увага…

Те друге “увага” перейшло нараз у якесь белькотіння. Двері, що в них пройшла Алька, раптом почали зачинятися, хоч Йон ще був у коридорі. Він ледве встиг відсмикнути назад ногу. Однак двері не цілком зачинилися, а нагло спинилися. Залишилася щілина в долоню завширшки, крізь яку Йон бачив зблідле Альчине обличчя.

— “Розвіднику”! Даю наказ! — гукнув він, силкуючись відчинити двері.

Однак голос не відповідав. Він ще раз пробелькотів “Ува-а-а…”, і настала тиша.

— Йоне, що це може означати? — стривожено питала Алька.

— Не знаю, — тихо відповів хлопець. — Щось жахливе.

Та враз він згадав, що на “Розвіднику” мусить бути хтось, хто має давати раду навіть у найнесподіваніших труднощах і небезпеках.

— “Розвіднику”! Слухай наказ! — крикнула Алька.

Знову ніхто не відповів. Навколо було тихо й нерухомо.

На щастя, в Головній Камері вежі й далі темнів образом космічного простору великий екран, а з відчиненої брами лилося світло штучного сонця. Це означало, що “Розвідник” не перестав виконувати свої основні функції. А все ж таки сталося щось страшне. Якраз тепер, коли допомога “Розвідника”, його інструкції і накази набирали найбільшої ваги, він нагло занімів.

— Алько! — гукнув Йон. — Я залишусь тут, а ти біжи по Робика. Спробуй… може, зумієш дістатися до артилерійської батареї ліфтом, а якщо ні, то побіжи навколо стартової вежі. Вхід до батареї тут, біля лабораторій. Під червоною банею. Біжи по Робика. Тепер тільки він здатен нам допомогти.

— Чекай на мене, — сказала дівчина. — Тримайся, Йоне. Я зараз його приведу.

Вона скочила на голубий квадрат швидкісного ліфта, але він навіть не здригнувся.

Алька тільки махнула рукою і вибігла крізь відчинену навстіж браму стартової вежі надвір.

Запала тиша.

— “Розвіднику”! — знову крикнув Йон. — “Розвіднику”! Даю наказ.

Цього разу почулося невиразне “Увага… уваа…”, і навіть двері почали трохи піддаватися Йоновому натискові. Та по хвилі знову все завмерло.

Усе-таки Йон полегшено зітхнув. Двері відхилилися настільки, що крізь них, певне, можна було б пролізти.

Однак Йон не зважувався.

Що буде, коли він пролазитиме, а двері раптом знову зачиняться?

Не можна ризикувати. Алька повинна добратися до Робика за три—чотири хвилини. А Робик напевне допоможе. У цілому Всесвіті немає кращих друзів у людини від сатурнянських роботів-опікунів.

Просто надалі треба заховувати спокій. Бо, незважаючи на цю нову перешкоду, вони повинні встигнути й у визначену хвилину почати дію.

Ледь вистромивши голову в розсунені двері, Йон глянув на екран.

Туманна пляма Чорної Ріки трохи побільшала. “Розвідник” помітно наблизився до неї. До зіткнення залишилося близько п’ятдесяти хвилин. Так, адже недавно, коли Йон розмовляв з Алькою, “Розвідник” повідомив: “П’ятдесят хвилин”. Отже, вони мають ще багато часу.

— “Розвіднику”, — мовив Йон задля спроби.