Трансгалантичний розвідник

Всі мовчки стежили за екраном.

“Бета” так легко увійшла в гущу метеорів, наче голка у воду. Здавалось, що то звичайний, щоденний політ. Лише за якусь мить блиснули її бойові вогні.

Орм, пілот “Бети”, від самого початку поводився набагато розважливіше, ніж Марім з “Альфи”. Він не торував собі дороги цілими чергами протиметеорного полум’я, а стріляв поодиноко. Кожен постріл влучав у ціль. Одна по одній спалахували великі каменюки, перетворюючись у хмари розпеченої мли й блискучого попелу.

Це було прекрасне видовище, наче зроблене напоказ. Могло здатися, що то просто навчальний фільм для пілотів бойових космольотів, які вже віками мали завдання очищати від метеорних лавин шляхи сполучення, охороняти планети і штучні супутники від кам’яних брил, що шугають у космічному просторі.

Аж ось “Бета” раптово подалась убік і вперше вистрілила цілою чергою полум’я Видно, щось у неї було не гаразд. Потік метеорів вибухнув великим стовпом вогню. “Бета” наближалася до “Альфи”.

Ще одна черга, ще, і… раптом “Бета” рвонулася назад, потім удруге, втретє. Мабуть, космоліт мусів робити блискавичні маневри, щоб не зіткнутися з метеорами. Від них “Бета” могла оборонятися тільки в один спосіб — великою чергою позитронового полум’я.

Та незабаром скінчилися боєприпаси. Тепер уже обидва космольоти попали в пастку Чорної Ріки. Але найстрашніше було попереду. Через секунду напружену мовчанку людей, що приглядалися до екрана, перервав тривожний голос “Розвідника”:

— Увага! Увага! “Бета” втрачає зв’язок! “Бета” втрачає зв’язок!

— А хай йому чорт! — люто вилаявся Антонов. — Що це знову з їхнім зв’язком?

— Підозріваю, — сказала Долорес, — що Чорна Ріка має якісь особливі властивості, які.

— Мабуть, що так, — перебив її Назим. Він хотів ще щось сказати, але замовк.

Алька підійшла аж до самого екрана, до того місця, де тільки що стояв Йон. Вона простягла руку до Антонова.

— Скажіть, — тихо мовила дівчина, — що тепер буде?

Майк ще не встиг відповісти, як до Альки підбіг її брат:

— Алько, зараз ми…

Антонов здивовано глянув на хлопця.

— Здогадався, значить? — спитав він.

— Так, — сказав Йон. — Я теж здогадався. “Бета” мала надто малі шанси. Допомогти їй по-справжньому можуть тільки ті, хто вже з першої хвилини, відколи пролунала тривога, поспішає їй на допомогу. Тобто “Перший Розвідник” і ми.

— Це правда? — спитала Алька.

— Так, — відповіли разом Майк Антонов і Назим Сумеро.

— Радьте ж нам, що робити? — зажадала Алька.

Тривога “Розвідника” вже дійшла до Землі і незабаром мала досягти Меркурія та при-сонячних станцій. Отже про справи “Першого Розвідника” довідалась уже величезна більшість людства. А за кілька хвилин про катастрофу на Десятій Тисячі знали геть усі люди, хоч де б вони перебували. З усіх планет до сектора Десятої Тисячі линули їхні думки, їхня тривога, їхні надії. Перший Закон Космосу, введений ще на початку ери, говорив: “Ніхто ніколи не залишається самотній перед небезпекою космосу”. Люди були вірні тому законові. А думати про катастрофу в космосі передусім означало думати, як би допомогти.

Так воно й було.

Найвидатніші вчені людства, найкращі пілоти, найдосвідченіші космічні рятівники гарячково міркували, як знайти спосіб порятунку екіпажів, що попали в потік метеорів.

З більйонів людських осель люди летіли думкою до дослідників з сектора Десятої Тисячі, що зазнали катастрофи. Трильйони телескопів передавали рапорти про те, як обидва космольоти попали в потік метеорів (відомий під назвою Чорної Ріки). Не перебільшимо, коли скажемо, що, відколи сигнал тривоги з “Першого Розвідника” дійшов до всього людства, величезна його частина жила тільки подіями на Десятій Тисячі.

Але правда була одна, і розуміли це майже всі. Про неї говорили механічні мозки. Про неї казали люди. Про неї думали також ті, що їх Чорна Ріка несла у безвість. Та правда була ось яка: єдиними людьми, що мали дійсно поважні шанси на порятунок обох екіпажів, були ті, хто саме ту хвилю перебував на “Першому Розвіднику”.

Тобто: Йон Сого, чотирнадцятирічний хлопець, що народився в сатурнянській столиці Акрі, і двоє близнят із Землі, Алька та Алик Рої.

Із зрозумілих причин Центральна Камера “Першого Розвідника”, де перебувало троє дітей, не була ввімкнена в загальносвітову телепередачу. їх лише захоплено спостерігали кілька тисяч фахівців, що були покликані до штабу рятувальної станції. Бо, власне, ті фахівці мали шукати способів порятунку — звичайно, крім багатьох добровільців з усіх супутників та планет.

Тут треба додати, що коли Алька спитала: “Що ж нам робити?” і коли всі троє підійшли до екрана, дивлячись на Антонова і чекаючи його вказівок, переважна більшість людей так само наблизилась до своїх екранів. Думали вони всі приблизно так: “Я б дуже пишався (або дуже пишалася), якби це були мої діти”.

Антонов схилив до Альки гарне чорне лице й відкинув пасмо волосся, що спадало на очі.

— Я б дуже пишався, — сказав він таким басом, наче говорив у бочку, — якби ви були мої діти.

У Альки заблищали очі.

— Пробачте, — мовила вона. — Але я тільки-но спитала вас: що нам робити? Чому ви не відповідаєте?

Антонов ще нижче схилив голову, і пасмо волосся знову впало йому на очі.

— Вибачте, — сказав він. — Але я маю право згаяти ще хвилю на цю марну хвалу. У вас є ще чимало часу, поки “Перший Розвідник” дожене Чорну Ріку і поки ви зможете щось робити.

— Скільки? — спитав Йон.

— Сто п’ятдесят шість хвилин, — усміхнулась Долорес. — Дозвольте й мені сказати, що я б дуже пишалася, якби…

Алька так скривилася, що Долорес замовкла на півслові, і усмішка в неї на устах погасла. Та Алька миттю опанувала себе.

— Вибачте, — сказала вона. — Я поводжусь, як мала дитина. Це тому, що…

Дівчина не закінчила своєї думки. Що ж вона хотіла сказати? Дев’яносто відсотків фахівців, які спостерігали ту сцену, твердили, що кінець мав бути такий: “(що) я дуже люблю маму й тата”. Інші доводили, що воно мало звучати так: “(що) я палко люблю маму й тата”.

Однак Алька не була б Алькою, якби казала такі речі вголос. Вона тільки потерла рукою чоло, і той рух був гіркий, як плач.

— Майку, — мовив Йон. — Ми, звичайно, дуже пишаємося тим, що ви пишалися б, якби… і так далі. Але найбільше ми хотіли б збагнути свої можливості і дізнатися, нарешті, що треба робити.

Ту мить у невеличкій залі керівництва Бази, де були Майк і Долорес, пролунали два потужні удари в гонг. То був сигнал, який свідчив, що Супермозок Бази закінчив опрацьовувати доручене йому завдання.

— Ти спитав якраз до речі, — сказав Назим.

А Майк усміхнувся Альці.

— Бачиш, люба? — сказав він. — Ми не такі винні, як вам здавалося. Просто, ми також чекали на… нього.

Він кивнув головою на маленьке зелене світло, що блимало на задній стіні зали. То було око Супермозку. Задоволене, що добре виконало свій обов’язок, воно моргало їм зеленою зіницею.

— Отже, — сказав низьким басом Майк, — увага.

Йон ще на якусь секунду подумав, що коли йому судилося зазнати в житті чогось незвичайного — якщо взагалі пощастить пережити цей день, — то якраз оце й починається те незвичайне.

— Програма дій, яку ви зараз почуєте, — сказав Антонов, — є наслідком праці восьми тисяч фахівців Бази. З першої хвилі тривоги на “Розвіднику” вони внесли низку пропозицій Супермозкові Тритона. Він відібрав найкращу з них.

— Щоб ви знали, — додав Назим, — що в цій програмі взято також до уваги добровільно внесені пропозиції з усіх планет та їхніх супутників сонячної системи. Таких пропозицій було близько ста мільйонів.

— Дякуємо, — сказали близнята.

— До речі, — мовила Долорес, — ще одна інформація: вам надійшло в кількасот разів більше привітань.

— Дякуємо, — відповіли хором близнята, Йон і Робик.

Майк Антонов вів далі:

— Питаєте, що вам робити?