Страница 10 из 33
Глянувши у втуплені в нього очі, Робик засміявся:
— Чого ви так витріщились? Злякалися?
— Ти що, здурів? — крикнув Алик.
— Я не можу здуріти, — спокійно відповів Робик.
Однак Йон твердо намагався уникати будь-яких суперечок між Робиком і близнятами, що не звикли до Роботів-Опікунів.
— Робику, — втрутився він, щоб змінити тему розмови, — котра година? Чи не час пограти в теніс?
— Одиннадцята година двадцять хвилин, — відповів Робик. — Зараз принесу ракетки. Ідіть на майданчик.
Він приніс ракетки, м’ячі, тенісні костюми і автоматичного суддю. І впорався так швидко, що навіть їх випередив.
— Ти не сердишся? — спитала Алька.
— Звісно, ні, — відповів Робик. — Як будемо грати?
Вирішили, що Алька гратиме з Робиком проти Йона і свого брата. Першу подачу зробила Алька. М’яч полетів з її рук, як з пращі. Йон насилу відбив його. Робик послав м’яча над самою сіткою, проте Алик спритно, майже при самій землі відбив м’яча, і він полетів повз Робиків лікоть аж на бокову лінію.
— 0:15, — оголосив автоматичний суддя.
О дванадцятій годині сім хвилин гравці звели рахунок до 6:5. Цього разу мав подавати Алик.
— Увага!
Він підкинув м’яч догори. Ракетка його аж свиснула від удару. Подача була чудова, але Робик усе-таки міг би хоч спробувати відбити м’ячика. Та він навіть не поворухнувся. Вираз у нього на обличчі був такий, ніби він прислухався до чийогось поклику.
— Робику! — сердито гукнула Алька. — Слідкуй за м’ячиком!
Робот не відповів. Він стояв наче вкопаний. Дивно було, що автоматичний суддя теж мовчав. Минула секунда, друга.
Нагло сонце змінило свій блиск — його світло зблякло, потім почало мигтіти. То було щось страшне, наче ритм смертельно втомленого серця: блиск червоний, білий, далі знову червоний, білий…
— Мамо! — крикнула Алька. — Тату!
Весь “Розвідник” злегка затремтів. То, певне, стартувала автоматична рятувальна станція.
Сонце миготіло далі: червоно, біло, червоно, біло…
— Двадцята година вісім хвилин, — стривожено повідомив Робик.
— Увага! Увага! — пролунав голос, наче прадавній дзвін. — Говорить Пеер! Аварія космольота “Альфа”! Людям на “Розвіднику” податися з Роботом-Опікуном до Головної Станції.
— Чули? — крикнув Робик.
У червоному і білому блиску сонця мигнув лискучий диск рятувальної платформи, що спустилася на середину майданчика. Робик похапцем майже вштовхнув Алика та Альку на платформу, потім, тримаючи Йона за руку, сам скочив на неї. Платформа піднялася вгору.
— Лягайте! — наказав Робик.
Двадцятикілометрову відстань до Головної Станції вони подолали за дві секунди. Спускаючись, платформа відчинила дно. Всі четверо стали на стрічку транспортера, що за хвилину виніс їх до приміщення Головної Станції “Розвідника”.
Від тієї миті, коли Робик не відбив Аликової подачі, а штучне сонце вперше затьмарилось, щоб замигтіти червоним і білим світлом тривоги, минуло рівно тридцять дев’ять секунд.
Так почалася тривога на “Першому Розвіднику”. На тридцять дев’ятій секунді стрічка транспортера внесла Йона, Роїв і Робика в камеру тривоги Головної Станції.
Голос “Розвідника” сказав:
— Увага! Вмикаю космоліт “Альфу”.
Ту мить проясніла велика округла стіна екрана, під якою кінчалася стрічка транспортера. Перед екраном з’явилися крісла. Робик ласкаво взяв Йона й Альку за плечі.
— Сідайте, — пошепки мовив він.
— Увага! — знову сказав голос “Розвідника”. — Вмикаю!
Вдивляючись в екран, Йон відчув, що йому бракує повітря. На космольоті “Альфа” була його мати. Ця тривога була його тривогою. Була тривогою для всіх, бо “Розвідник” посилав у простір сигнали: “Усім! Усім! Усім!” Однак ці сигнали насамперед стосувалися Йона. А потім уже всіх інших!
Минула тільки одна секунда, однак вона здавалась хтозна-якою довгою, бо екран замість показати “Альфу”, кабіну пілота чи кабіну зв’язку, тільки замигтів швидкими тінями і відразу згас.
— Що це? — спитав Йон.
Робик поклав йому руку на плече.
— Йоне! — шепнула Алька.
Але він не почув. Її шепіт заглушив голос “Розвідника”.
— Увага! — сказав голос. — Зв’язок порушено. Вмикаю додаткову лінію.
Знову загорівся зеленкуватим світлом екран. Та цього разу на ньому не з’явилося навіть тіні.
Однак, на щастя, почувся голос. То був голос Гелени Сого!
— Йоне, ти чуєш мене?
— Чую! — прошепотів хлопець.
— Йоне! Ти чуєш мене? — знову й знову казала вона.
— Чую! — крикнув уже хлопець. — Чую!
Проте вона ще тричі питала те саме. Йон заплющив очі. Алька й Алик також перестали дивитися на екран, де не було ніякого зображення, чувся тільки голос. Це здавалося таким жахливим, нелюдським, як найгірше каліцтво. Тим паче, що їхня відповідь не досягала “Альфи”.
— Йоне, синку, — почала Гелена. — Ми не чуємо вас і не бачимо. Але якщо ти мене чуєш, то накажи “Розвідникові”, щоб він передавав наш рапорт безпосередньо до Бази на Тритоні.
— Добре, — прошепотів Йон.
— Йоне, любий, — вела далі мати. — Проказуй за мною.
— Гаразд, мамо, — мовив Йон.
Гелена трохи підвищила голос:
— Увага, “Розвіднику”! Приготуйся приймати наші накази.
Йон підвівся.
— Увага, “Розвіднику”… — і проказав те, що почув від матері.
— Слухаю! — озвався “Розвідник”. — Приймаю.
Гелена Сого мовила:
— Від цієї миті…
Йон:
— Від цієї миті…
Гелена:
— …треба по-перше: всі рапорти з космольота “Альфа” передавати безпосередньо на космоліт “Бета”, з яким ми втратили зв’язок, або до Головної Бази на Тритоні. Перший наказ закінчено.
Йон повторив усе те слово в слово.
Поступово він опанував себе. Тепер було не до дитячих охів і страхів. Голос його зміцнів.
— Перший наказ закінчено! — мовив він.
— Наказ прийнято, — відповів голос “Розвідника”.
Далі Йон повторив за матір’ю другий наказ.
— “Розвідник” має слухатись Йона Сого, Альки Рой і Алика Роя. Від цієї миті кожен їхній наказ набирає чинності. Другий наказ закінчено.
— Наказ прийнято, — відповів голос “Розвідника”.
— Йоне, — мовила Гелена, — сподіваюсь, що ти мене почув. Будьте розважні й мужні. “Альфа” вітає вас.
Зразу по тому пролунав трохи хрипкий голос пілота “Альфи” Маріма:
— Увага, “Розвіднику”! Увага! Базо на Тритоні! Увага всі, хто може занотувати наші слова! Говорить “Альфа” з “Першого Розвідника”! Передаємо рапорт.
На екрані знову замиготіли іскри й тіні, рівні й ламані лінії. Щось затріщало, але, на щастя, все ж таки можна було зрозуміти кожне пілотове слово.
Коли Марім сказав: “Увага всі, хто може занотувати наші слова!”, Робик підвівся.
— Занотовую, — сказав він.
Йон і Рої затамували подих.
Про таке звернення вони знали тільки з розповідей про давні часи та з загальних правил безпеки. Як хтось кидав у простір таке гасло, кожен механізм, здатний запам’ятовувати, почувши його, зобов’язаний був нотувати всі слова, дані, умовні знаки, числа чи сигнали. Тому, хоч Марімові слова записувала чудова пам’ять “Розвідника” і водночас вони линули до Бази на Тритоні, Робик теж запам’ятовував їх.
— Говорить “Альфа” з “Першого Розвідника”! — сказав Марім. — Космоліт зазнав аварії, попавши в метеоровий потік. Самі ми нездатні вирватися з нього. Швидкість потоку — найвища допустима, восьмого ряду. Ширина пояса — півтора, сім, дев’ятнадцять, кома один. Напрям…
Марім говорив швидко, але виразно. Екран знову став чистий. Всі троє сиділи, мов закам’янілі. Лише Робик стояв — випростаний і цілком нерухомий. З тієї нерухомості видно було, що він не людина, а тільки ретельна досконала машина.
Марім називав числа й умовні знаки. Подавав координати місця, де метеори захопили “Альфу”, дані про силу й напрям грізного потоку, що мчав сектором Десятої Тисячі.