Кришталеві дороги

Комісія прибула точно о першій дня, як і було визначено. Дванадцять чоловік, представники основних галузей науки й техніки, — люди шановні та поважні, вчені з кільканадцятиповерховими титулами. Був серед них і “замовник” — той молодий космоградський академік, який чекав-чекав “кожухів”, та й не дочекався. Він не розумів, чому Альошин так настійливо домагався його обов’язкової присутності на цьому державному екзамені кваркового резонатора, тому, зустрівшись з Сергієм очима, нишком намалював у повітрі знак питання. Той, посміхнувшись, у відповідь прокреслив пальцем знак оклику. Одне слово, поговорили.

Доповідь Хмари була коротка — члени комісії вже ознайомилися з суттю відкриття Альошина, отже, лишалося тільки навести деякі фактичні дані та розповісти про перспективи практичного використання кваркових резонаторів. Учені слухали уважно, прикивували головами, але надто великих емоцій не виявляли: все це добре, мовляв, проте треба побачити на власні очі.

Сергій був навіть ображений таким початком. Хай науковці люди серйозні і стримані, хай надто обережно ставляться вони до всіляких сенсацій. Однак зараз ідеться про справді величне відкриття, а вони мало не позіхають з нудьги! То ж коли так, вистачить з них пояснень професора Хмари, нема чого товкти воду в ступі.

— Товаришу академік, — звернувся він до голови комісії, — можна почати досліди?

— Прошу. Але ж, мабуть, треба надіти чорні окуляри?

І тут Сергій зрозумів: даремно він звинувачував членів комісії у байдужості, вони просто не уявляють, що ж таке “резонанс-ефект” насправді. Всі вони, звичайно, бачили К-генератор у дії, і ота сліпучість його полум’я і гудіння дуги для них, не фахівців, виступали на перший план, видавалися найхарактернішою ознакою всього процесу. Отож, мабуть, і майбутній тунелепрокладач їм уявляється тим же К-генератором, тільки більшого масштабу.

— Ні, товаришу академік, окуляри не потрібні. Роман Гнатович забув додати, що кристамулітовий фільтр майже повністю затримує теплове та видиме випромінювання.

— В такому разі, починайте.

Сергій натиснув на кнопку вмикання силової мережі. Глянув на членів комісії, що стояли півколом біля генератора, за метр від захисних поручнів. Він бачив: у всіх на обличчях проступає вираз збентеження і навіть розчарування, — де ж він, отой розхвалений ефект?

Повільно підкручуючи важілець регулятора, Сергій ввімкнув тягові електродвигуни споруди. Вона неквапно посунула вперед.

— Увага!.. Резонансний об’єкт — клітковина різних видів. Нейтральне середовище — звичайне скло.

Повзе рейками обплутана зміями холодильних трубок злагода, а під нею твориться дивне диво: в товсту скляну плиту, немов у прозору маслянисту рідину, занурюються гілочки ялини та листочки каштана, махрові чорнобривці та шматочки дубової кори, стружка та тріски всяких порід дерева і зібгані аркушики кольорового паперу.

— Вимкніть, прошу! — сказав голова комісії.

Сергій вимкнув генератор і підійшов до експериментальної ділянки. Спеціально для членів комісії, — аби показати, що зона безпечна для перебування людини, — ввімкнув дозиметри та термометри. Все було в межах норми.

— Товариші, можна підійти ближче, якщо хочете.

Втративши всяку солідність, учені пролізали під захисні поручні, вмощувалися почіпки навколо плити, не вірячи власним очам, обмацували її в тих місцях, де в монументальній непорушності зависли посеред скла предмети, які потрапити туди не могли ніяким чином. З усіх боків тільки й чулося: “Дивовижно!”, “Неймовірно!”, “Незбагненно!”

Подальші досліди були ще ефектніші: скло “заливалося” в дерево; пластмасова сітка проходила крізь наковальню наскрізь — причому і пластмаса, і метал лишалися цілісінькими, — через денце платинового тигля “виливалися” і сипалися на підлогу шматочки базальту; в гранітну брилу за кілька секунд було встановлено і намертво “приварено” гілку каштана з листям та рогатими горіхами, скляну трубку, стальну балку, жмут мідного дроту. А в діабазовий диск Сергій здалеку встромив бамбукове вудлище — і те вмить “прикипіло” до мінералу.

А наприкінці своєї подорожі вздовж лабораторії кварковий резонатор просто “плавив” під собою всі мінерали, перетворюючи їх на надзвичайно міцну монолітну стежку завширшки один метр.

Екзамен пройшов блискуче. Голова комісії сердечно поздоровив Сергія Альошина та професора Хмару, висловив певність того, що відкриття “резонанс-ефекту” дістане всесвітнє визнання, буде одним з тих завоювань вищого розуму, що знаменують собою початок нового етапу розвитку науки й техніки. При одностайній підтримці всіх членів комісії він сказав, що до офіційного звіту про проведення державних випробувань буде приєднано спеціальне подання урядові з проханням дати наказ щодо якнайшвидшого виготовлення першого промислового зразка кваркового резонатора.

Це був такий успіх, на який Сергій навіть не сподівався. Могло трапитися по-всякому; недосконалість злагоди та низький коефіцієнт її корисної дії були тими пунктами, на яких найчастіше провалюються винаходи під час першого екзамену. Тож про всяк випадок він приховав навіть від директора інституту ще один дослід, який неодмінно одержав би схвалення, незалежно від оцінки всіх попередніх. І саме заради цього досліду Сергій і запросив представника Космоцентру.

Коли члени комісії почали прощатися, Альошин підійшов до свого “замовника”:

— Віталію Федоровичу, чи не могли б ви подарувати з півгодини часу?

Молодий академік швидко зиркнув на нього, сказав:

— Тільки в тому разі, якщо доведеться кричати: “Хай живуть “кожухи”!

— Е, ні, висуваю інший лозунг: “Геть “кожухи”, хай живуть печі!”

— О, це щось нове! То розповідайте, хваліться.

— Без начальства не можу, — пожартував Сергій. — Романе Гнатовичу, наш з вами “замовник” хоче побачити ще один дослід. Ви зможете затриматися на кілька хвилин?

Хмара докірливо похитав головою, запитав погрозливим тоном:

— Знову сюрприз?!

— Знову, Романе Гнатовичу, — зітхнув Сергій. — Така вже в мене доля.

— Гаразд. Проведу гостей і повернусь. Радісно й легко було зараз на серці у Сергія. Те, що він збирався продемонструвати, власне, вже не являло собою епохального відкриття, бо тільки засвідчувало величезні можливості “резонанс-ефекту”. Але і для директора інституту вогнетривів, і для конструктора космічних ракет це явище вийде на перший план, і саме воно визначатиме для них смисл винаходу Альошина.

Повернувся Хмара. Хутенько випровадив гостей, бо палає цікавістю, що ж там ще вигадав оцей непогамовний штукар. Кивнув головою: починай, мовляв!

— Так от, вельмишановний товаришу замовник, і ви, грізний товаришу директор інституту, ви вимагали від мене “кожухів”, а я їх дати вам не міг. Мабуть, вогнетрив з такими неймовірно високими показниками нині взагалі створити неможливо. А втім, це не має ніякого значення. Сподіваюсь, що космічні ракети майбутнього чудесно обійдуться без надто теплого обмундирування.

— Сергію Михайловичу, ще одна хвилина зайвої балаканини — і я вріжу вам догану за розбазарювання часу! — засміявся Хмара. — Говоріть прямо, не інтригуйте.

— Скоряюсь!.. — Сергій поглянув на Вітю Марченка, який сумовито сидів у закутку. Посміхнувся. — Честь увімкнути генератор для проведення цього експерименту належить моєму вірному лаборантові Віктору Михайловичу Марченку. Вітю, йди сюди!

Червоний від збентеження, хлопець підійшов, неголосно привітався.

— Ну, що ж — командуй парадом! — сказав Сергій.

— А може б, краще…

— Давай, давай! Це — нагорода за минуле і аванс на майбутнє. Резонансну частоту пам’ятаєш?

— Так, Сергію Михайловичу.

— Починай.

І Хмара, і молодий академік були справді заінтриговані. З доброзичливими посмішками стежили вони за тим, як вправно налагоджував та перевіряв апаратуру молодий лаборант. Закінчивши приготування, він сказав, явно наслідуючи Альошина:

— Увага, вмикаю!.. Резонансний об’єкт — суміш кисню та азоту. Нейтральне середовище — таке ж.