Кришталеві дороги

Але ж куди подітися, куди податися?.. Не про засоби існування йдеться, — доктор Гешке на свої заощадження може безтурботно прожити кілька років. Непокоїть питання про роботу. Він не мислив себе без напруженої дослідницької праці, а в даному разі — без подальшого дослідження “резонанс-ефекту”. Тільки де ж візьмеш К-генератор? Адже він коштує сотні тисяч доларів, та ще й поглинає незліченну кількість кіловат-годин електроенергії. Час щедрих меценатів минувся. Не те що подарувати, а навіть придбати для себе сучасну лабораторію надвогнетривів приватна особа може лише в тому разі, коли має кільканадцять мільйонів на поточному рахунку… і з’їхала з глузду!

З далекого-далекого в пам’яті проступила напівжартівлива фраза, вимовлена Альошиним у автомашині по дорозі до Ліщинівки. Переїздіть, мовляв, до Радянського Союзу, станете моїм начальником. Тоді ці слова сприйнялися як пуста балаканина. А зараз думається: в них був цілком конкретний підтекст. Хіба мало видатних учених емігрували в Радянський Союз, віднайшовши там другу батьківщину? Взяти хоча б славетного фізика-атомника Бруно Понтекорво — тільки там він дістав змогу проявити своє обдарування на повну силу.

А ще пригадалася ота зеленоока росіянка, Наталка Закатова. Вродлива, тактовна, стримана, розумна. Ось такою має бути справжня жінка!

Курт уявив на мить: вони з Наталкою — обоє у весільному вбранні — стоять перед урядовцем київського магістрату…

Але Наталчине зображення розпливлося. Лишився тільки Курт Гешке — такий, яким його видно у дзеркалі: збентежений, пикатий вайло з невиразними сірими очима і ріденькими рудими бровами. За такого росіянка не піде. Вибере ще якогось чорнявого шмендрика, щоб пізніше розчаруватися, як отим її Жоржем, чи що, — навіть ім’я забулося.

Гай-гай, не такої ти вдачі, Курте, щоб завойовувати жінок та продиратися на чільні місця! Будеш тупцювати на місці, не зважуючись на рішучі дії, аж доки хтось підкорить тебе, запряже та ще й поганятиме!

Думки перескочили до Катрін. Де вона? Що поробляє? Чи й досі в Радянському Союзі, чи, може, вже повернулась?.. Нині смішно пригадувати, що тільки він не думав про неї, бувши отам, у Києві. Вона справді просто жінка, просто американка другої половини двадцятого століття, яка мусить самотужки пробивати дорогу в житті. Рішучість, енергійність, кмітливість — це її зброя у жорстокій боротьбі за існування. У Курта Гешке цього немає. В нього на озброєнні — важка артилерія знань та міжконтинентальні ракети сміливих ідей. То, може, поєднати зусилля в ім’я спільного блага?.. Жарти жартами, але хіба Кет Джефсон не зрозуміє, що вірнішого й поряднішого чоловіка вона не знайде ніколи?

Бідолашний ідеаліст доктор Курт Гешке ніяк не міг припустити, що в нього є одна дуже значна вада: він не мав мільйона доларів на поточному рахунку. А перспективи на далеке майбутнє сучасних жінок не цікавлять.

РОЗДІЛ XXIII

У БУЯННІ ХОЛОДНОГО ПОЛУМ’Я

Шпигунсько-диверсійну групу, що носила кодове найменування “Фенікс”, було ліквідовано одним ударом. Ця злочинницька організація мала конкретне завдання: вивідувати секрети силікатної промисловості Радянського Союзу і всіма засобами гальмувати дослідження в галузі вогнетривів. Ішлося не тільки про “кожухи” для космічних ракет: без високоякісних вогнестійких матеріалів не можна виплавити сталі, зварити скла, виготувати цементу, синтезувати пластмаси. На групу “Фенікс” покладалися великі надії, отож члени її діяли підступно й обережно, всякими правдами й неправдами пролізали до відповідних науково-дослідних закладів, аби причаїтися там до певного часу і нашкодити в зручну мить. Та шпигуни не знали, що “Фенікс” уже давним-давно був на гачку, — лишалося тільки розплутати деякі вузлики.

А коли їх було розплутано — всі таємничі явища вмить стали надзвичайно простими. Такими простими, що аж подив брав: хіба цього не можна було побачити раніше?!

Слідчий мав рацію, говорячи Альошину про “психологічну сліпоту”: у звичному, буденному знайти несподівані риси в стократ важче, аніж у будь-чому побаченому вперше.

Дистанційний маніпулятор “цвіркун” був лише пристроєм, що сліпо повторює рухи оператора. Не ввімкнений, він становив собою мертву конструкцію з металу, кераміки та радіодеталей, яка простоїть цілу вічність, не поворухнувшись. І саме через це важко було дійти до простої думки: якщо дистанційним маніпулятором керують з пульта лабораторії надвисокотемпературних вогнетривів, то ним можна керувати і з якогось іншого місця — треба тільки взяти потужніший передавач та підібрати відповідну частоту. В такому разі втрачала таємничість і історія з фотокопіями лабораторного журналу: підводь “цвіркуна” до столу, сфокусуй об’єктиви на відповідній сторінці записів — і фотографуй з екранчика на пульті все, що потрібно.

Саме так і було. Потаємний контроль, здійснений фахівцями в лабораторіях інституту, показав, що всі п’ять дистанційних маніпуляторів мали додаткові пристрої для вмикання від стороннього радіопередавача. Це засвідчило, що інженер-радіотехнік Кухтенко, завзятий “правдошукач” і “активіст”, який завжди проголошував найпатріотичніші промови, насправді всього-на-всього підлий запроданець. А наступного ранку пеленгатори засікли і шпигунський “радіоцентр” — він був за сто метрів від інституту, в бункері під будинком того дідуся, який видався Віті Марченко дуже симпатичним, хоч і надто балакучим. “Милий дідусь” — колишній вахтер Інституту вогнетривів, а тепер пенсіонер — був одним з керівників групи “Фенікс”.

О, недарма той старий так кохався в звірятах! Пси були надійними охоронцями його лігва, коти при нагоді сумлінно виконували функцію листонош, а птахи…

Мабуть, не один десяток годин просидів старий мерзотник на лаві біля своїх воріт, позираючи на вікна лабораторії Альошина, доки знайшов навдивовижу простий спосіб одержати бодай крихітні уламочки засекреченого вогнетриву. Тільки пташка могла б залетіти туди крізь грати на вентиляційних фрамугах. То хай буде пташка: ворона, скажімо, завжди тягне до гнізда всякі брязкальця.

Його розрахунок справдився: він видресирував чорну галку так, що вона почала регулярно залітати до лабораторії, — та ще й коли там не було нікого, — хапала в дзьоб перше, що траплялося на очі, і тягла додому, одержуючи за це винагороду. Ніхто не звертав уваги на її польоти — чи мало тих галок снує в місті. Але автоматичний кіноапарат, націлений про всяк випадок на вікна лабораторії надвогнетривів, зафіксував дивні мандрівки птаха. А далі не важко було зняти на кіноплівку і ту мить, коли злодійка віддавала свою “здобич” у руки старому.

Так, усе виявилося надзвичайно простим… однак тільки після розкриття. І це був повчальний урок: ворог для досягнення мети використовує всі засоби, не гребуючи нічим.

Не думав і не гадав Сергій Альошин, що історія, яка почалася, власне, з незначного, розгорнеться в цілу епопею. О, тепер стало аж надто ясно, що нехтувати капіталістичним оточенням не слід!

Але справжнє приголомшення він відчув аж тоді, коли дізнався, що всю оту акцію з фальшивками та анонімками, яка завдала йому стільки прикрості, організувала Катрін Джефсон, агент ЦРУ Сполучених Штатів і промисловий шпигун концерну “Пітсбург плейт гласс”. Ішлося не тільки про нього: одночасно було атаковано майже всіх провідних фахівців галузі надвисокотемпературних вогнетривів. Методи були однакові: наклепи, провокації, шантаж. Проте не скрізь обійшлося так добре, як Альошину: через конфліктні ситуації кілька видатних учених змушені були кинути дослідження і перейти на іншу роботу; хтось там потрапив до лікарні з інфарктом; у кількох працівників настільки ускладнилися сімейні стосунки, що про нормальну роботу годі було й казати. Підґрунтя всіх оцих мерзенних дій було просте: за всяку ціну загальмувати створення матеріалів надвисокої вогнестійкості, бо на Заході всі спроби в цьому напрямку зазнавали невдач.