Кришталеві дороги

— Ні.

— Отож і я, Серж. Мені все у вас незвично. Ви живете зовсім по-іншому. Не хочу аналізувати, чи краще, чи гірше, — просто не так, як ми. Мої слова про мільйон доларів ви сприйняли за жарт, а це було сказано серйозно.

— Та чи в грошах щастя, Кет? — докірливо запитав Сергій.

— А ви знаєте, що таке жебрацьке існування в бідонвілі — тобто в халупі, побудованій з консервних ящиків?

— Я знаю, що таке справжній голод. Під час війни ми…

— В такому разі, ви не знаєте нічого! То було… Ну як би сказати?.. То було благородне бідування, бо бідували всі. А коли навколо тебе ситі, вдягнені, всім задоволені, а ти, жебрачка в латаному-перелатаному платтячку, вишукуєш недогризки на смітнику, то… Е, годі про це!.. Налийте мені, Серж, коньяку. Повну-повнісіньку чарчину. Я справлю поминки по коханню, яке померло, тільки-но народившись!

Сергій сумно хитнув головою: гаразд. Кет досі й словом не прохопилася про своє дитинство, та і взагалі нічого не розповідала про себе. Зараз вона на єдину мить підняла завісу над своїм минулим — і сказала цим дуже багато. Справді: той, хто виростав з жагучою мрією про мільйон, потрібний для доведення своєї людської повноцінності, вже не зречеться райдужної химери.

— Вип’ємо, Серж! Це — остання чарка останньої нашої зустрічі.

— Але ж ще є два дні.

— Нам не слід більше зустрічатися. Пийте!

— Гаразд. Хай щастить вам у житті, Кет!

— І вам теж.

Випили. Довгий час мовчали. Потім Кет зітхнула, взяла Сергієву руку. Сказала:

— Давайте-но я поворожу вам на прощання. Вірите у ворожіння?

— Тільки в прогнози. Та й то, якщо йдеться не про погоду.

— Мені можна вірити, адже я — відьма і тримаю зв’язок з нечистою силою… То слухайте ж… У вас зараз суцільна смуга невдач. Так, так: бачите три дрібні рисочки, що перетинають лінію щастя?.. Але те, що минуло, — дрібниці. Попереду на вас чекає значно страшніше. Дуже страшне!.. І ось оця вузісінька лінія показує: вам терміново треба виїхати з Києва. Куди завгодно, аби якнайшвидше, бо інакше… Ось бачите хрестик на лінії життя? Його треба обминути за всяку ціну!.. Ще одне: бійтесь зеленоокої шатенки, вона принесе вам нещастя, сама того не бажаючи.

— Тобто вас, Кет? — засміявся Сергій.

— Не знаю. Лінії імен не називають. Проте їм можна вірити. Навіть треба!

— Гаразд, прекрасна відьмо, я повірю. Скільки з мене за гороскоп?

— На жаль, ви вже заплатили за нього.

— Може, замало?

— Ні, я ще винна вам здачі… — вона обхопила його за шию, міцно поцілувала і од-штовхнула. — Все. їдьмо додому.

Сидячи за кермом автомашини, Кет мугикала якусь пісеньку, коли-не-коли нишком зиркаючи на Сергія. А той задумливо дивився вперед, на ланцюжок вогнів зустрічних автомашин та на миготливу смугу автостради. Неприємно й важко чомусь було в нього на душі. І оця сьогоднішня прогулянка з отим напівжартівливим освідченням у коханні вже видавалася не радісною, а дурною. Адже не можна сказати, що він закохався в Кет до нестями. Дуже сподобалася вона йому, то так. Але з цього почуття лише починається, а не завершується зближення мужчини з жінкою. Може, коли б зустрічалися хоч кілька місяців, взаємний потяг зміцнів би, набув нездоланної сили. А так — що він знає про Кет? Що знає про нього вона?.. Любов з першого погляду — романтична штука. Та тільки дуже часто й руйнується вона після першої ж сварки.

— Ну, Серж, попрощаємось?

Він схаменувся: машина вже звернула в Зоряний провулок і зупинилась біля його будинку.

— До побачення, Кет!

— Прощай, Сергію! Назавжди! — вона рвучко поцілувала його, відштовхнула. — Не шукайте зустрічі, не дзвоніть. Це буде насамперед краще для вас… Невже ви не розумієте, що вам поставлять на карб зустрічі з американкою?

— Дурниці!

— Все. Прощайте! — вона натиснула на педаль газу, машина рвонула з місця, помчала. Ще скількись секунд виднівся дипломатичний номер на багажнику, потім враз зник і він.

Сергій неквапно попростував до своєї квартири. Відімкнувши двері, якийсь час стояв на порозі, оглядаючи кімнату, так, ніби бачив її вперше. Зразу видно: живе старий парубок, та ще й не з тих, що вміють господарювати. І отак, мабуть, буде завжди. Не щастить йому з жінками. Не щастить!

І засинаючи, він думав про Кет, і прокинувшись вранці насамперед подумав про неї. А потім уже не було часу для ліричних спогадів: навалилися повсякденні справи, — значною мірою нікому не потрібні, та все одно неминучі.

Слідство вже почалося, — без розголосу і без метушні. Просто серед працівників інституту з’явився ще один мужчина середніх літ, який часом з директором, а подеколи сам один заходив у ту чи ту лабораторію, цікавився тим чи іншим питанням. Для всіх він був представником міністерства, але Сергієві Альошину відрекомендувався прямо: слідчий з особливо важливих справ. Це був чоловік стриманий і тактовний, який перехоплював кожну думку з півслова. Альошин охоче йшов йому назустріч, переказуючи до щонайменших дрібниць ланцюжок нез’ясовних подій, що відбулися в лабораторії надвогнетривів протягом останнього часу.

Вже першого дня слідства було визначено з беззаперечною певністю, що стеля над лабораторією Альошина не має — і не мала ніяких підозрілих отворів, а багаторічний шар пилу на горищі над нею тільки де-не-де помережено слідами пацюків та котів. Зі слуховим вікном справа була гірша: цілий ряд прикмет свідчив, що тією лазівкою до інститутського приміщення хтось користався часто. Але загалом констатація цих фактів користі не дала, бо таємниця лишалася таємницею.

Звичайно ж, за таких умов не сконцентруєш уваги на чисто науковій проблемі, од якої вже й так голова паморочиться. Глухий кут, у який потрапив Альошин з своїми дослідженнями, зараз перетворився на суцільну стіну, що оточувала його з усіх боків: творча уява ковзала по поверхні фактів, не здатна заглибитися в них. Дослід за дослідом зазнавав незмінної невдачі. А тут ще знову почалися несподіванки.

Професор Хмара одержав наступну анонімку, в якій стверджувалось, що завідувач лабораторії надвогнетривів кандидат технічних наук Альошин С.М. за десять тисяч доларів продав представникові американського концерну “Пітсбург плейт гласс К°” доктору Гешке технологічні секрети виготовлення кристамуліту. Гроші на ім’я Альошина покладено в Цюріхський банк “Швейцеріше кредитанштальт”. Як підтвердження обвинувачення, додавалася фотокопія записки Альошина до доктора Гешке з запрошенням до лабораторії та чернетка телеграми доктора Гешке на адресу Альошина: “ПОКИДАЮЧИ ВАШЕ ЧУДЕСНЕ МІСТО, ЩИРО ВДЯЧНИЙ ЗА ВСЕ ЗРОБЛЕНЕ ДЛЯ МЕНЕ. З РАДІСТЮ ВІТАТИМУ ВАС У АМЕРИЦІ”.

Ці закиди були такі безпідставні та дурні, що Сергій тільки посміхнувся, познайомившись із ними. Але директор був настроєний значно серйозніше. Оця настирливість намагань будь-якою ціною дискредитувати завідувача спеціальної лабораторії свідчила про акцію заздалегідь сплановану, а надмірна обізнаність шантажистів наштовхувала на думку, що тут діє ціла група.

Коли директор висловив таке припущення, Сергій знизав плечима!

— Але в ім’я чого? Що я за персона така?

— В ім’я чого?.. — Хмара покрутив млинка пальцями складених перед грудьми рук. — Як не дивно, проте оця підвищена цікавість до вашої особи мене з одного боку радує… Не робіть великих очей, Сергію Михайловичу. Запевняю: будь ви абсолютним нездарою та не створіть ви кристамуліту — анонімок на вас не було б.

— Отже, всьому виною заздрість?

— Значно гірше: холодний розрахунок з кінцевою метою — вивести з ладу обдарованого вченого і загальмувати його дослідження. — Хмара підхопився з місця, забігав по кабінету. — Почну знов тієї ж — про пильність та про вороже оточення. Знаєте, яку інструкцію дало Центральне розвідувальне управління Америки своїм агентам щодо нашої країни? Ніяких диверсій, ніяких терористичних актів: вони не стільки шкодять народові, скільки мобілізують його, їм доручається інше: докладати всіх зусиль, аби дискредитувати найпорядніших і найталановитіших і максимально підтримувати і просувати підлих пустодзвонів. Розумієте?