Кришталеві дороги

Так і було, але тільки доти, доки загальна товщина “листкового пирога” становила частки міліметра. Шість тисяч градусів — температуру Сонця! — тонісінький кристамулітовий “млинець” витримував надзвичайно довго, майже десять секунд. Здавалося б, “перепічка” з такого матеріалу вільно витримає кілька хвилин. Та розрахунок не справдився: загальна стійкість досліджуваного зразка значно знизилась, а теплопровідність сягнула за всі припустимі межі. Більше того: під впливом надвисокої температури шаруватість вогнетриву зникла; це був уже не “листковий пиріг” з чорних та рожевих плівок обох модифікацій кристамуліту, а монолітна маса цілком нового, зеленкувато-сірого і напівпрозорого мінералу, який мимохіть доведеться назвати кристамуліт-В.

Три тижні тому цей несподіваний і неприємний результат експерименту Сергій Альошин склав на карб похибок у технології виготовлення шаруватого диска. Зараз він пересвідчився, що йдеться про щось інше, значно складніше. Виникнення третьої модифікації кристамуліту не можна було обгрунтувати теоретично; теорія навіть заперечувала таку можливість, бо піддослідний зразок мусив протягом довгих годин витримувати температуру 3000 градусів, безпечну навіть для кристамуліту-Б. Але сьогодні саме при такій температурі прилади показали, що теплопровідність вогнетриву раптово збільшилась у п’ять разів. Клянучи забарного “цвіркуна” з його недосконалими телепередавачами. Альошин похапцем надів антитермічний скафандр, щоб на власні очі побачити, що там коїться з вогнетривом, але поки добіг до генератора, було вже пізно: диск, якому годилося палати тільки з поверхні, розжарився на всю свою двосантиметрову товщину.

В першу мить видалося: може, генератор розладнався, і кварковий промінь сфокусувався нижче, ніж треба. Але ні — фокусування було досконале, частота імпульсів змінювалася плавно, температурний режим дотримувався точно. Дві години проморочився Альошин удвох з лаборантом, намагаючись докопатися, в чому ж криється причина невдачі, та все марно. І ось тепер перед ним жалюгідний результат тритижневої праці — важкий зеленкувато-сірий диск з вогнетриву, який не годиться навіть для виготовлення лабораторних тиглів, бо коштуватимуть вони дорожче за платинові.

Ще і ще відтворює думкою Сергій Альошин весь перебіг досліду, починаючи з виготовлення “листкового пирога”. Переглядає контрольні стрічки апаратури вакуумного напилення та бланки заключного структурного аналізу шаруватого вогнетриву. Все гаразд, усе в межах норми. То в чому ж річ?

Відповіді на це запитання немає. Кристамулітовий диск мовчить, приховуючи таємницю свого народження. Він значно важчий, аніж видається на перший погляд: надзвичайно твердий — 11 балів за шкалою Мо-оса, прокреслює риску на поверхні алмазу; пружний, стійкий щодо вібрації. Все це непогано. Але, набувши якостей кращих гатунків спеціальної сталі, він запозичив у неї і властивість легко передавати тепло, — та ще й у розжареному стані, коли мав би стати захистом від високої температури. Які ж зміни відбулися в структурі обох модифікацій кристамуліту?

І знову Сергій береться за дослідження одержаного вогнетриву. І знову знизує плечима: складається враження, що кожен шар кристамуліту-Б наче потонув у сусідньому шарі тугоплавкого кристамуліту-А. Як це могло статися при температурі всього лише три тисячі градусів?!

Автоматичний ультразвуковий інтроскоп шар за шаром пронизував своїм променем усю товщину диска, і хоч би цяточка з’явилася на екрані — однорідність мінералу дивовижно висока. Однак це у центрі диска, в зоні максимальної потужності кваркового променя. А скраю?

І ось тут Альошин насторожився: на екрані інтроскопа один по одному почали виникати дедалі більші круги з незмінними чотирма круглими дірочками близько середини.

Що це — химерний утвір теплового руху, ілюстрація до твердження, що згідно з теорією ймовірності атоми — один раз на сто мільярдів років! — можуть випадково згрупуватися в який завгодно предмет?.. Ні, дурниці. Кожне явище має причину і може бути пояснене.

Промінь інтроскопа фокусувався на все більшій і більшій відстані від поверхні диска, і на кожному кадрі обов’язково вимальовувався отой клятий круг з дірочками. Він щось нагадує, але ніяк не пригадаєш, що саме. Мікрометр показує: його діаметр становить дванадцять міліметрів, діаметр кожної дірочки — два. То що ж це таке?

І раптом Альошин зареготав, ляснувши себе по лобі. Гудзик, ось воно що! Звичайний гудзик!

Але він враз урвав сміх, насупився. Гаразд, хай гудзик. Але як ця річ потрапила у кристамулітовий диск?.. Гм, звісно як: короткозорий і неуважний Петро Іванович, лаштуючи підґрунтя для напилення кристамулітових шарів, лишив у вакуумній камері ґудзик з рукава свого піджака? Так, так, — Сергій навіть не торкався диска, аж доки не закінчився весь технологічний цикл. То, може, саме цей нещасний гудзик і послужив каталізатором якогось незнаного процесу, що спричинив невдачу всього досліду?

Навряд чи це припущення мало смисл, — пластмасовий ґудзик, звичайно ж, миттєво згорів, та й квит. Але коли болісно дошукуєшся невідомих і небажаних причин якогось явища — мимохіть хапаєшся за перше, що спадає на думку. А тут ще принагідно згадалося, як Петро Іванович колись ненароком упустив у тигель з розплавленим кристамулітом свої окуляри, і довелося повторювати експеримент спочатку; як нещодавно він переплутав рецептури шихти; як мало не викликав аварії К-генератора, забувши ввімкнути охолодження випромінювача…

“Ой, пора б йому на пенсію! — роздратовано думав Сергій. — Людяність людяністю, але ж у нас науково-дослідний інститут, а не богадільня!.. Завтра знову викличе директор, укотре запитає, коли ж кінець кінцем лабораторія дасть обіцяний вогнетрив. То що ж йому відповісти?.. Послатися на неуважність лаборанта, яка обійшлася в три тижні марної праці?.. Директора причини не обходять, його цікавить результат. Йому, бач, треба звітувати про виконання завдання державної ваги! А ще одного помічника в нього не допросишся. Годі! Завтра треба поставити питання руба: або — або!”

Сергій вимкнув інтроскоп, покрутив у руках кристамулітовий диск. Кортіло негайно почати дослідження, аби визначити, яка ж була роль отого гудзика у незнаному процесі перетворення вогнетриву. Але вже дванадцята ночі. Сяк-так давши лад у лабораторії, він попрямував додому.

Хай чи періщить дощ, чи шаленіє вітровій, чи лютує мороз — три кілометри шляху від Інституту вогнетривів до свого будинку Сергій іде пішки. Ці півгодини ходи бувають йому ніби заключною рискою трудового дня, коли можна чи похвалити себе за успіх, чи вилаяти за невдачу, переглянути й проаналізувати всі свої дії. Думки все ще у лабораторії; пам’ять догідливо намагається відтворити щонайдрібнішу деталь проведеного експерименту, але творча уява вже нехтує поверховим, шукає глибших, потаємніших зв’язків між явищами. І саме в такі хвилини йому часом спадає полуда з очей, надходить розуміння причин допущеної похибки чи слушності висунутої гіпотези.

Сьогодні такого просвітління не наставало. Підсвідомо відчувалося: не ґудзик винен у невдачі досліду. В науці завжди так: в око насамперед впадає несуттєве, хоч і обряджене в шати першопричини, а головне ховається глибоко, — бо інакше його помітили б уже давно. Хай цього разу йдеться про випадок — бо кому б спало на думку запікати у вогнетрив пластмасові гудзики? Але щасливий випадок — надто примхливий гість, щоб на нього звірятися. Ні, тут щось не те!

Заглиблений у думки, Сергій ішов добре знайомою алеєю парку, не звертаючи уваги на довколишнє. Та ось він насторожився: десь зовсім поруч пролунав розпачливий жіночий зойк: “Допоможіть!”

Причулося?.. Ні, он у напівтемній алеї біля альтанки маячить щось біле. Сергій, не розмірковуючи, кинувся туди.

Ну, звісно ж: троє молодих лобуряк оточили жінку, а та, притулившись спиною до дерева, тремтить від жаху, вже неспроможна й крикнути.

— Ану геть звідси, мерзотники! — гримонув фін, підбігаючи. — Облиште жінку!

— Шьо?! — один з нападників, патлатий довготелесий гевал, заступив йому шлях, зневажливо плюнув через губу. — Папаша — ша! Нервові клітини не відновлюються, бережи психіку!