Кришталеві дороги

Мовчала Ганка на це. Відчувача вона, що не бачити їй ні щастя, ні долі. Йшла додому, до своєї темної убогої хатини, плакала гірко… Котилася сльоза по сльозі, вкривали зморшки обличчя — спочатку дрібні, а згодом і глибокі. В’янула, марніла дівоча краса.

Так минуло дев’ять весен. На десяту ж сказав кінець кінцем Іван Чумак, що знайшов чудесний секрет і готовий братися вже й за дорогу.

Зрадів пан Ліщинський, наказав випустити кріпака з підземелля, — хоч, правда, гайдукам доручив за ним назирати. Проте Іван і без варти нікуди не втік би. Радий-радісінький порався він біля чудної машини: цілий рік удвох з помічником клепав її та виклепував. Була вона розміру надзвичайного і ваги неймовірної — п’ятдесят пар волів насилу тягли!

Поставив Іван на тій машині дві печі з величезними міхами, зажадав найкращого деревного вугілля. Підручні місяців зо два сушили та пересівали пісок і вапно, готували шихту, додаючи в неї якісь відомі тільки Іванові порошки. Нарешті все було готове для спроби.

І ось закрутилися величезні колеса. Од них через важелі, шківи, шестірні передавався рух численним лопаточкам, ручкам та коліщатам. На дорогу, на товстий шар сухого розжареного піску почала лягати темно-червона смуга скла. Курився димок, шипіли краплинки вологи. Гарячою доріжкою позад машини котився важкий чавунний вал з написом: “Його ясновельможності графа Юзефа Ліщинського дорога”. А за валом з дірчастої труби дрібним дощиком сіялася якась яскраво-зелена рідина.

Тужавіючи, скло бралося тонісінькою плівкою напрочуд гарного малюнка. Ніжні, невловимі переходи відтінків найяскравіших кольорів мінилися один по одному. Тільки-но ворухнешся — ту ж мить якась яскраво-голуба, немов павине вічко, пляма починала розпливатися, рожевішати, перетворюючись на залиту ранковими променями сонця хмаринку. Потім танула й вона, а натомість виникав моріжок луків край води. І знову змінювалися колір і форма плям, і це було прекрасно!

Як зачарований, стояв Іван перед райдужною стежкою. “Дивіться, дивіться!” — кричав до селян, що зібралися довкола. Але у відповідь йому — ні пари з уст. Кріпаки позирали спідлоба похмуро й вороже; вдягнуті вони були в злиденне дрантя, виснажені, худі.

І тут уперше Іван Чумак поглянув на своїх односельчан з тривогою. Він усе своє життя прагнув зробити людям добро. Хай оце скло ще дорогувате, але ж секрет уже розкрито! Скоро, скоро в селянських хатинах засяють великі прозорі вікна, а по всій Україні простеляться кришталеві дороги… То чому ж не радіють люди? Все ще не вірять?

— Дивіться! — Іван підняв важкий молот, розмахнувся ним і гримнув по скляній стежці. Люди кинулися врозтіч, але скло навіть не тріснуло.

— Ну, тепер бачите, яка дорога вийшла?

— Бачимо, — похмуро озвався один із кріпаків. — Цей квас — не про нас… А ти ось не бачиш, що заради твоєї дороги на панщину стали гонити і в божу неділю! Ти гадаєш, це… — він штовхнув барильце з поташем, — не нам одробляти? Та з нас за кожен цаль твоєї дороги сім шкур здеруть та ще й м’яса одбатують! Ех, ти!

Чоловік махнув рукою та й пішов. А решта кріпаків заговорили всі разом:

— Що правда, то правда!

— Жили усі повисотували!

— У нас діти з голоду мруть, а тут — дороги!

— І в неділю на панщину! Помолитися не дають!

— Та замовкніть лишень! Іван тепер — пан! Скаже, так засічуть на стайні!

Іван стояв мовчки, схиливши голову. Заглиблений у свою мрію, він досі не задумувався над тим, що народилася вона занадто рано і не дасть людям нічого, крім лиха.

Згадувалися тепер Іванові події, що пропливали раніше повз його як щось неминуче й одвічне: знущання з кріпаків, продаж поштучно, немов худобу, страшна рекрутчина, жорстока сваволя панів і підпанків. Того дня йому полуда спала з очей. Він стояв, дивився у простір і тільки шепотів: “А що ж робити?.. Що ж робити?”

А машина, підтягувана товстезними линвами численних коловоротів, повільно сунула вперед, і видавалося: нема сили, яка могла б перепинити оцей невблаганний рух.

Першого дня машина просунулась на сімдесят кроків. У печах було спалено незліченну кількість березового вугілля; в гуті палахкотів вогонь: там у величезних горщиках варили скло і підвозили його до машини. Дорога повільно повзла до палацу.

Наступного ранку граф Ліщинський скликав гостей. Ясновельможне панство бенкетувало цілу добу, витоптало на полюванні селянські ниви, зацькувало собаками підлітка, який нишком збирав гриби у панському лісі. А надвечір другого дня панські гайдуки для розваги шляхтичів приволокли до палацу двадцять найвродливіших кріпачок.

Прибігла до Івана Ганка. Криком кричала, що забрали її сестрицю-любоньку; що загине, бідолашна, знеславлена; благала, вимагала, щоб урятував Іван Марійку…

Ганка рвала на собі волосся, ридаючи, а навколо неї танцювали криваві відблиски полум’я з печей машини, а з розчахнутих вікон палацу лунала хвацька музика, п’яний регіт, жалібні зойки…

Іван Чумак неквапно зважив молот у руці, розмахнувся і гримнув ним по чавунному колесі машини.

Він знав, куди цілити! Після першого ж удару захарчало щось у машині. Похитнулася вона. Похилилася… Густа вогненна маса, спалюючи на своєму шляху все дерев’яне, повільно й грізно поповзла з перекинутих тиглів. А Іван неквапно трощив і трощив далі все те, про що мріяв усе життя і на що збавив найкращі роки своєї молодості.

Скляна стежинка так і лишилась недокінченою. Того вечора спалахнуло повстання в Ліщинівці. Пана Ліщинського було вбито, палац його спалено. А Іван Чумак, як головний ватажок повстання, був засланий на каторгу в Сибір. Там він і помер у похилому віці.

— Скажіть мені, це правда? Це не казочка?.. — хлопчина зовсім по-дитячому схопив Сергієву руку, благально дивився йому в очі.

— Правда, Вітю, — серйозно відповів він. — Мого діда за участь у бунті в тисяча дев’ятсот другому році заслали на каторгу, в Нерчинськ. Ось там він і зустрівся з Іваном Чумаком. Той уже осліп, недочував і тільки-тільки рухався. Але, дізнавшись, що зустрівся з земляком, — мій дід був саме з Ліщинівки, — дуже зрадів. Розповів, як усе було. Пояснював, які речовини потрібні для виготовлення того чудесного скла. Та тільки що міг зрозуміти мій дід, будучи неписьменним?.. Він попросив, щоб Чумак якось написав на папірцеві, що до чого. Старий пообіцяв, але виконати своєї обіцянки не встиг… От і все, Вітю.

— Ні, постривайте ще хвилиночку! А ота стежка — лишилась?

— Де-не-де ще видніється.

— А оте скло справді має надзвичайні властивості? Справді Іван Чумак зробив відкриття неймовірної ваги?.. Чи досліджували те скло?

Сергій дещо затримався з відповіддю.

— Так, Вітю: Іван Чумак зробив відкриття неймовірної ваги… але тільки як на свій час. Його скло досліджувалося, і неодноразово. На жаль, воно не витримує змагання з сучасним.

— Шкода…

— Не засмучуйся, Вітю! Здійснюючись і набуваючи цим прозовості, мрія не вмирає, — вона тільки виривається з цієї оболонки і забігає наперед, щоб кликати звідти! Тож наздоганяй її! — Він поглянув на годинник, потім на небо. Простяг руку: — Бувай здоров! Бачиш — уже світає.

— Хай щастить вам!.. І спасибі, спасибі за все!

Сергій швидко пішов алеєю. Біля виходу з парку озирнувся. Хлопець стояв нерухомо, дивлячись йому вслід.

Подумалося: може, й цьому хлопчині сьогоднішня ніч стане такою ж знаменною, яким став для Сергія Альошина той безмежно далекий світанок, коли пролунала урочиста присяга пліч-о-пліч пройти кришталевою стежкою крізь усе життя.

На жаль, не вийшло. Розбіглися стежки-доріжки. І вже ніколи не зійдуться знову.