Кришталеві дороги

Ці міркування знову ж таки скидалися на виправдання ображеного підлітка перед упередженою, певною власної непогрішимості людиною. Говори чи не говори — що ті слова?! Правоту доводять ділами. От і доводь. Покажи всім, що здатний створити вогнетрив для космічних ракет, працюючи не більш як вісім годин на добу! Можеш навіть надіти латані джинси та запустити попівську бороду — буде ще ефектніше!

Сергій глузував з самого себе, але настрій не кращав, а гіршав. Який там восьмигодинний робочий день! Сюди-туди, та ось уже й сутеніє. А нічого не зроблено. Нічогісінько!

— Петре Івановичу, кінчайте… Ні, ні — додому, додому!.. А я засяду за реферат до майбутнього конгресу, — хай вони луснуть обидва!

Однак і реферат посувався туго; Сергій не так писав, як перекреслював, аж доки похопився: дванадцята!

Проти свого звичаю, сьогодні по дорозі додому він не згадував про інститут. Не було під чим підбивати баланс, дебет з кредитом не сходився: одержана кількість вражень значно перевищувала суму зроблених висновків. Сергій навмисне уникав спогадів про бесіду з директором, аби осмислити її в спокійнішому стані, коли розвіється почуття незаслугованої образи. Однак йому мимохіть довелося повести далі оту недокінчену, по суті, дискусію, та ще й дуже дивним чином.

Він наближався до пам’ятної з позавчорашнього дня алеї в парку, коли це з лави підвівся і став, чекаючи на нього, якийсь чоловік. Сергій упізнав: один з грабіжників, — той, що просився. Невже знову полізе з ножем?

Підійшовши ближче, запитав глузливо:

— А де інші? В засідці?

— Та ні… — хлопець був збентежений. — Я один… І я оце на вас уже другий вечір нетерпляче чекаю.

— Щоб ніж повернув?.. Викинув я його, хлопче.

— Та ні… В мене — інше… Мені поговорити з вами треба… Дуже треба!

Сергій глянув на годинник, почухав потилицю:

— Ну, гаразд. Тільки не довго, хлопче. Втомився я, а завтра напружений робочий день.

— Та я знаю, — шанобливо сказав хлопець. — Ви раніше дванадцятої додому не повертаєтесь. А на роботу — о пів на дев’яту.

— А звідки ж це ти знаєш? — здивувався Альошин.

— Та ми ж повсякчас у цьому парку огинаємося. Знаємо всіх: і своїх і чужих.

— А жінку оту теж знали?

— Звісно. Вона колись тут недалеко жила.

— То чому ж ви до неї причепилися?

— Здуру. П’яні були, мов свині. Женька, — отой мордатий, що до вас поліз, — каже… Та ні, я не з того починаю… Давайте я про все спочатку.

— Гаразд, — примирливо сказав Альошин. — Тільки сядьмо, бо, кажуть, в ногах правди нема.

Сіли на лаву, закурили. Хлопчина нервово затягнувся кілька разів, шпурнув сигарету геть.

— Скажіть мені — тільки щиро! — хто ви за фахом?

— Чекіст! — відповів Альошин з посмішкою, пригадавши припущення Закатової.

— Та я ж прошу — щиро! — скривився хлопець. — Якщо це не секрет, звісно… Чекіст потягнув би нас у міліцію!

— Слушне міркування!.. Ну, то якщо тобі справді конче потрібно знати, я — інженер-силікатник.

— Тобто робите силікатну цеглу?

В голосі хлопця пролунало таке розчарування, що Сергій мало не зареготав. Але розмова вимагала серйозності.

— Ну, не зовсім цеглу, а щось схоже. Вогнетривкі матеріали.

— А я гадав… Ні, ви не ображайтесь, прошу… Я гадав, що ви або конструктор космічних ракет, або вчений-атомник, або славетний мікробіолог, або… Ви тільки не глузуйте з мене: я ще вчора вирішив — який назвете фах, такий і я собі оберу.

— Та навіщо ж тобі з незнайомої людини узори знімати?

— Вразили ви мене дуже. І хоробрістю — не побоялися піти проти трьох п’яних дурнів з ножами… І працьовитістю, — щодня до півночі… І людяністю, бо відпустили мене… А тим, що запитали про честь мою — приголомшили. Краще б ви мене вдарили! Мені й самому давно гидко: два півлітра на трьох, та й швендяємо парком, пригод шукаючи…

— А чому ж не працюєш?

— Як не працюю?! — ображено перепитав хлопець. — Та погляньте: всі пучки стер об вашу силікатну цеглу! І Володька, — отой патлатий, — теж працює. Байдики б’є тільки мордатий Женька, наш заводій. І заробляю непогано. А от нудно мені, тоскно, щось гризе мене й гнітить, спокою не дає… Ось ви вже людина літня, то скажіть…

— Стривай, а скільки мені років, по-твоєму?

— Та звісно ж… — хлопець зам’явся. — Звісно ж, не менш як тридцять п’ять.

— Молодець, угадав! — Сергій подумки посміхнувся: для професора Хмари він зелений юнак, для цього хлопчиська мало не дідусь! — А тобі, мабуть, дев’ятнадцять?

— Так, уже дев’ятнадцять!.. Часом аж моторошно стає, коли подумаю, що стільки прожито, а нічого не зроблено!.. Би знаєте: відчуваю — сили в мені стільки, що гору зрушив би з місця! А докласти її нікуди. Не можу я знайти свого шляху в житті… Добре було нашим дідам: революція, громадянська війна! Боротьба не на життя, а на смерть. Повсякденний героїзм!.. Щасливі були й наші батьки — вони розтрощили фашизм, врятували життя в цілому світі… Ні-ні, ви не посміхайтесь, я не дурний, я знаю, що війна — страшне лихо, і я не хочу, щоб вона повторилася. Я тільки кажу, що коли б можна було довільно обирати час народження, я перескочив би на тридцять років у минуле!

— А чому не на тридцять років у майбутнє?

— Не знаю… — сумно відповів хлопець. — Мабуть, тоді житиметься ще важче, аніж зараз.

— Важче?! — розмова дедалі дужче зацікавлювала Альошина, ставала ніби продовженням дискусії про відмінності характерів різних поколінь.

— Звісно, може, тоді вже й гроші ліквідують; може, в кожного буде по автомашині… Та тільки я ж не прагну дармового хліба. Я хочу пишатися з того, що заробив його!

— То працюй!

— Ну от, ви глузуєте з мене… А я довго зважувався на цю розмову. Гадав, що вона стане для мене вирішальною…

— Пробач, коли так… Як тебе звуть?

— Віктор.

— Гаразд, Вітю, кажи далі. Не перебиватиму.

— Вам, старшим, було краще. Ви й голодували, і вдягалися погано, і працювали понад міру, зате кожен знаходив своє яскраве місце в житті. А нам… Ну от мені, наприклад. Десять класів закінчив непогано, подав документи на факультет журналістики. Двадцять чоловік на одне місце! Звичайно, не пройшов за конкурсом. І не пройду, бо наступного року таких, як я, претендентів ще збільшиться, а число місць лишиться однаковим… Хотів стати космонавтом, подав у військове училище. Бач, знайшли якийсь сколіоз, навіть у армію не беруть! Почав учитися на токаря — не лежить у мене душа до цієї справи… Пішов учнем у поліграфічний комбінат, сподівався лінотипістом бути. Сяк-так навчили та й поставили пробільні лінійки виливати — по сімсот штук на зміну, мало не здурів з нудьги!.. Зараз працюю різноробом на будівництві, хоч трошки веселіше… Коли на роботі — то нічого. А як прийду додому, аж на стінку дертися хочеться: та невже отак усе життя працювати заради шматка хліба? Вибіжу на вулицю, а на розі вже Володька з Женькою огинаються, третього на півлітра чекають… Ну, а далі відомо…

— А книжки, вистави, лекції?

— Ой, не кажіть! Саме книжки та вистави й роз’ятрюють мені душу. Читаю чи дивлюсь, та й думаю: ось люди живуть великими пристрастями, героїчними пориваннями, а ти — жалюгідна дрібна істота, не здатна ні на що!.. А зазирнеш на лекцію в клубі — який-небудь “очкарик” доводить, що бога не існує. Або районний “комсомольський бог” торочить про перевиконання виробничих планів… Нудота!

— Та-а-ак… — Сергій навіть не знав, що сказати цьому хлопцеві. І шкода було його, і наростала злість проти нього. Теж мені Гамлет мікрорайонного масштабу! Бач, подавай йому місце в житті, та ще й не будь-яке, а чільне! Нижче як на журналіста чи на космонавта він не погодиться!.. Але ні, треба стримати роздратування: хлопчина загалом непоганий, і оця розмова, справді, може мати для нього велике значення.

— Вітю, ти правий тільки в тому, що хочеш знайти своє місце в житті. Та шукаєш ти його не там, де слід. Ти — даруй! — ще по-дитячому тягнешся до псевдоромантики. Для дореволюційних гімназистів це були прерії з мустангами, для нинішніх школярів — космічний простір з ракетами. А ніхто не думає про те, що мустангів треба приручити, а ракети — побудувати. То хто ж це робить?.. Є інша, справжня романтика, романтика прози. Романтика роботи вченого, конструктора, будівника… Чому ж ти не прагнеш її, досяжної?