“Галатея”

Може, в цьому й було щастя — полюбити саме так. Інгрід заплющувала очі на те, що Сігурд, — коли його справді так звуть, — довіку не стане її чоловіком. Із спостережливістю закоханої жінки вона помічала, як Сігурд нашорошує вуха, коли крізь стугоніння зимового вітру долітає гуркіт літака; фіксувала в своїй пам’яті кожну з дальніх прогулянок коханого в хащі, нібито на полювання. Ще тиждень чи місяць — і зникне русявий хлопець з її життя назавжди. Хай так. Але досить йому тільки сказати: “Будь моєю!” — і вона одразу ж твердо відповість: “Я твоя!” Він цього ще не сказав уголос, — отже, не настав час. Сказали очі. Цього досить.

Отак минули три місяці. Спадали на силі зимові вітри. Яснішало небо. Задзюрчали перші несміливі струмки.

Серце в Інгрід чомусь почало стукати сильніше, хотілося дихати глибоко, на повні груди, сміятися, співати. А Сігурд, навпаки, щодень хмурнішав. Він нудив білим світом, змарнів; крадькома тоскно позирав на небо.

Інгрід відчувала: ось-ось надійде неминуче. Їй хотілося плакати, але вона забивала сум буйними веселощами, дитячими витівками, жартами. А вранці четвертого квітня вона зрозуміла: сьогодні!

До Сігурда прийшов якийсь незнайомий підстаркуватий чоловік. Це була, власне, не дивина: русявий лісоруб за якихось там два тижні познайомився з усіма мешканцями невеликого Гломф’юра і навіть з кількома німцями. До хатини старого Нільсена почали вчащати різні люди — погомоніти, порадитись пограти в шахи. У Сігурда виявилось безліч земляків. Заходив такий собі, передавав вітання від якогось там Жормі Віталла чи пакунок від Хенріка Гретте та її мандрував далі.

Сьогоднішній гість затримався надовго. Вони з Сігурдом неголосно радились про щось, а потім пішли стежкою в ліс.

Інгрід кинулась за ними. їй здалося: оце й усе — Сігурд зникне так само несподівано, як і з’явився.

Але він стояв на пагорбку під густою ялиною і дивився в хащі, за якими зник незнайомий.

Інгрід підійшла ближче, сповільнила ходу, сіла на галявині. Важко дихаючи, покликала:

— Ходи сюди…

Сігурд дивився на неї якось чудно — і радісно, і сумовито, — але не рухався з місця.

— Ходи…

Він підійшов, сів поруч, рвучко притис її до грудей, поцілував.

У Інгрід млосно зайшлося серце. Зм’якло, обважніло тіло…

— Заспокойся, люба! — Сігурд випустив дівчину з обіймів, потер долонею лоба, зірвав і простягнув їй один-єдиний пролісок… — Збережи! Віддаси мені після війни.

Вона обережно, як найдорожчу річ, узяла квіточку, загорнула в хустинку, сховала на серці.

— Пробач, любий… Кров — не вода, як каже мій батько… Скажи, яке ти повинен виконати завдання. Я знаю все. Я бачила, як ти спустився на парашуті вночі під Новий рік… Може, тобі важко буде одному — я допоможу…

Сігурд не здивувався з її слів, — так, наче сподівався на них, і тільки повторив задумливо:

— Кров — не вода… Інгрід, гітлерівці добувають у підземній гідростанції за Гломф’юром так звану “важку воду”. Запам’ятай цю назву!.. Німці не наважуються переправляти “важку воду” залізницею… Сьогодні вночі з підземного сховища випливе баржа. — Якщо тільки оця баржа дійде до Німеччини неушкоджена — проллється кров сотень тисяч людей. Не питай більш нічого. Я був змушений розповісти дещо, бо самотужки не впорався б із завданням.

І вона зрозуміла: так, він не скаже більше нічого — ні під страхом смерті, ні в ім’я кохання.

— Гаразд, любий… Коли?

— О дванадцятій ночі.

В них ще лишалося чи не з десять вільних юдин, — ціла вічність!

— Любий, давай одсвяткуємо заручини. Хочеш?.. Не знатиме ніхто, тільки ми з тобою.

— Хочу!.. — він схопив її на руки, закрутив млинка, аж у обох запаморочилась голова, крикнув: — Лови! — і подався навтьоки.

Це й справді був незабутній день. Вони побачили й відчули протягом нього стільки, що іншим часом на це не вистачило б і тижня.

Весна вступала в свої права. Дзвінко гомоніли струмки. Тяглася до світла несмілива зелень. В усіх тридцяти тисячах озерець Нурлану хлюпалося яскраве сонце… Тільки в такі дні й личить справляти заручини!

О десятій вечора молодята на хвильку забігли додому.

— Татусю! — закричала Інгрід з порога. — Ми ще погуляємо.

Старий Нільсен побурчав для годиться і вмостився спати. Не тягло вже його на вулицю — одгуляв своє. Хай шаліють інші, молодші, у них ще вітер в голові…

А молодші в ці хвилини пробиралися потаємними стежками до Глом-фіорду, — під ту скелю, з якої три місяці тому мало не шубовснув слідом за мішком ячменю старий Нільсен.

Там, у глибокій розколині, лежить привалене камінням хитромудре спорядження легкого водолаза та плескаті магнітні міни, кожна з яких може висадити в повітря чималий пароплав.

— Ну, Інгрід, попрощаймося! — Сігурд застебнув на собі ранець з кисневими балонами, перевірив маску та повітряні подушки з прикріпленими до них мінами, і підійшов до дівчини.

Вона відчула: це кінець. Ніколи, ніколи більше не побачить вона лагідних і веселих сірих очей, не почує басовитого любого голосу, не відчує дотику гарячих сильних рук. їй хотілося вчепитися в коханого, не відпустити ані на крок, закричати на всі груди: “Не дам! Не дам!”

Та вона притамувала в собі смертельний жах і пекучу тоскноту, змусила себе говорити спокійно:

— Іди, мій любий! Іди, рідний!.. Я чекатиму на тебе отут…

Вони поцілувалися похапцем, — так, наче саме на прощання і не вистачило часу, — Сігурд натягнув маску й ступнув у воду.

Плеснулась об берег легенька хвиля. По гладесенькій поверхні Глом-фіорду пішли кола. Ось зникли й вони.

І тільки тепер Інгрід похопилася, що так і не запитала Сігурда, як його звуть насправді, звідки він… Але хай пізніше. Він розповість їй все, все!

Вона лягла на камінь, підперла голову руками, до болю в очах дивилась туди, на протилежний берег, біля якого ось-ось мала з’явитися баржа з “важкою водою”.

— Кров — не вода… — згадалось їй зовсім недавнє. — А якщо баржа дійде до Німеччини неушкоджена — проллється кров сотень тисяч людей…

Аж ось у пітьмі вималювалась темна пляма… Баржа!.. Вона сунула повільно, невблаганно… Ще трохи, ще — і вона вийде за сталеву сітку, яка перетинає фіорд на всю глибину… Де ж Сігурд? Поспішай, любий, поспішай!

І він ніби почув її заклик.

Блимнув сліпучий спалах. Потім ще і ще. Прокотився громохкий вибух, задвигтіла земля. На поверхню води впали промені прожектора, заторохтіли кулемети.

Баржа зникла. Три міни розвернули її борти. Кілька тонн “важкої води” — речовини, яка призначалася для виготовлення першої німецької атомної бомби, — змішалися з солоною водою Атлантики, — змішалися назавжди.

Море шумить.

Воно і не лагідне, і не любе, а саме таке, як і завжди на північно-західному узбережжі Норвегії: зосереджене й похмуре.

Скиглять чайки. Сутеніє. Небо рожевіє на вітер.

На крутому схилі Глом-фіорду стоїть жінка в чорному вбранні. Вона дивиться на протилежний берег так, наче там от-от має з’явитись той, кого вона так давно й нетерпляче дожидає. її губи шепочуть тихо-тихо, ледве чутно:

— Як же його звали?.. Як?

Та хвилі їй не відповідають. Вони методично й настирливо жують дрібні камінці, незадоволено дряпають гранітні береги.

А жінка стоїть, тримаючи в руці загорнутий у хустинку жовтий засушений пролісок.