Страница 7 из 28
— Сварка була неминуча! — сказав Авакум. — Абсолютно неминуча. Коли заводяться надчутливий, запальний чоловік і амбітний гіпертонік, так і жди бешкету! Я досить добре збагнув характер інженера Сапарева і знаю, на що він здатний, коли його вивести з рівноваги. А в медичній картці, прикладеній до особової справи колишнього старшини, написано чорним по білому, що він хворіє на гіпертонію.
— Гм, так! — погодився Горанов ї раптом занепокоївся. Потім підвівся й почав роззиратися, шукаючи плаща.
Майор Іванов ввічливо подав йому плащ.
— Ви вже йдете? — здивувався Авакум.
— Це ваш день, і цілком природно, що вам його й завершувати. — Він глянув на годинник і мляво всміхнувся. — Е, ще нема й дванадцятої! — І, вже одягнений, додав: — Я певний, що першу скрипку тут грає Прокопій Сапарев. Тепер лишається з'ясувати, чи ті двоє йому помагали і якою мірою. Коротко кажучи, справа наближається до розв'язки, а що ви доклали багато зусиль, то я запропонував би вам самим завершити її. Згода?
Горанов стояв на виході біля дверей, Авакум же мовчки сидів у кріслі. Він дістав люльку, натоптав її, і лише коли пустив своїм звичаєм кільце сивого диму, на устах його промайнула задоволена усмішка.
— Тепер можу вам сказати свою думку. По-перше, як вам не працюється, то йдіть собі! По-друге, в нашій роботі звільняють нас, а не ми звільняємо себе. По-третє — я зовсім не певний, що Прокопій Сапарев грає тут першу скрипку, як ви кажете, з тієї простої причини, що досі немає жодних доказів його вини. Я його навіть не допитував!
— Ви розмовляєте зі мною, як колись великі детективи розмовляли зі своїми помічниками! — здвигнув плечима полковник Горанов і поблажливо всміхнувся. — Як собі хочете, товаришу Захов! Я дав вам можливість нанизати ще одну намистину на разок ваших успіхів, до того ж із дружніми почуттями, але ви відхиляєте мою поміч — я не набиваюся! В кожному разі, коли я наближатимусь до пенсійного віку, то виявлятиму набагато більше терпіння, ніж ви! Адже одна нікчемна помилка може перекреслити сто блискучих перемог!
— Дякую за добрі почуття до мене, завтрашнього пенсіонера! — театрально поклав руку на серце Авакум і шанобливо вклонився. Потім на його обличчі замість цієї театральної маски з'явився звичний діловий вираз. До роботи, товаришу Іванов? — звернувся він до слідчого.
— Починайте, а я завтра ознайомлюся зі стенограмами, — байдуже промовив Горанов, а що ніхто не озвався, запитав слідчого:
— Ви будете готові до обіду?
— Сподіваюся, — ухильно відказав майор.
— Не сподівайтеся, а роботу робіть, — суворо кинув полковник, кашлянув і швидко вийшов.
Коли його чіткі кроки затихли в коридорі, Авакум знову пустив гарне кілечко, помилувався ним трохи, а далі промовив до слідчого: — Я попросив би вас найбільшу увагу звернути на те, де був Прокопій Сапарев від шостої години двадцять вісім хвилин, коли вийшов із корчми, до сьомої години три хвилини, коли повернувся.
— Врахуйте, що він повернувся майже сухий, а злива почалася ще до шостої двадцять вісім, — зауважив капітан Петров.
— Не забуду, — кивнув майор Іванов.
— Ви добре знаєтеся на таких справах, спробуйте знайти ще якусь ниточку, — приязно всміхнувся Авакум. — І дуже вас прошу — без упередження! Поки що винних немає. Зрозуміло?
Капітан Петров вимкнув лампочку — і на телеекрані з'явився кабінет слідчого, столом до «глядача». За столом сидів майор Іванов, акуратний, зачесаний на проділ, з лагідними оксамитно-карими очима, тонко окресленими гарними устами й гострим, ледь випнутим підборіддям. Праворуч від нього в зручному шкіряному кріслі сидів інженер Прокопій Сапарев. Його похмуре мефістофелівське обличчя ще більше спохмурніло й видовжилося, а задумливі темно-сірі очі блищали, як поліровані; їхні зіниці випромінювали сіре неприємне світло. Довге волосся було розкуйовджене, й густе пасмо закривало все праве вухо.
— Запалите? — майор Іванов простяг йому портсигар.
— Дякую! — труснув головою Прокопій. — Ви дуже люб'язні, але, якщо дозволите, я запалю свою.
— Як хочете. Прошу, ось сірники. Отже, о котрій годині ви вийшли з заводу?
— Та я ж уже казав, хай йому чорт, — о шостій годині дві хвилини. Будьте ласкаві записувати, щоб не повторювати того самого по кілька разів.
— О шостій годині дві хвилини рушили до корчми, а о шостій вісімнадцять прийшли туди, витративши на дорогу полем шістнадцять хвилин.
— То й що?
— Ви покликали колег чи вони самі пристали до вас?
— Ні те ні друге. Просто рушили так, усі разом.
— Попередньо домовившись?
— Як звичайно. Від якогось часу ми ходимо туди разом.
— Відколи ж, точніше?
— Ну, цього я не відзначив у календарику, хай йому чорт!
— А може, таки згадаєте?
— Ну, скажімо, відтоді минуло з місяць-півтора, якщо це вас так цікавить.
— А дощ уже йшов, коли ви рушали з заводу?
— Ні, тільки хмарилося. Дощ, захопив нас під самою корчмою.
— Кажете, почали туди ходити з місяць чи півтора тому. Кому з вас трьох першому це спало на думку? Може, вам?
— Напевно мені.
— А чого саме до цієї корчми?
— Може, тому, що вона найближче до заводу.
— Коли ви вперше побували в корчмі?
— Два роки тому, коли мене призначили начальником конструкторського відділу.
— А потім не ходили аж до минулого чи позаминулого місяця?
— Не ходив, хай йому чорт!
— Чого ви без кінця сиплете чортами?
— Бо ви мене допитуєте, наче підозрюєте хтозна в чому.
— В чому підозрюю?
— Звідки мені знати?
— Заспокойтеся, громадянине Сапарев. Я вас не підозрюю ні в чому. Отже, почали відвідувати корчму місяць-півтора тому. Ну гаразд. Що ж такого сталося у вашому житті в той час, що вас потягло до корчми?
— Нічого такого не сталося. Моє життя рівне, як струна.
— А все ж? То не ходили до корчми, а це почали вчащати. Чому?
— Я неодружений. Треба ж кудись ходити.
— Та звичайно. А куди ходили раніше?
Мовчанка. На агресивному обличчі Прокопія майнула тінь збентеження. Надто самовпевнений студент прийшов на іспит, а професор несподівано поставив йому дуже важке запитання.
— Часом гуляв за містом, а то йшов просто додому. Інколи ходив у кіно.
— Йшли просто додому, кажете? Мені здається трохи дивним, аби молодий чоловік ішов просто додому. А що ви робили в той час? Читали?
— Та ні, я не гину за читанням. Грав у доміно з господинею, а точніше, з її дочкою.
— З дочкою?
— Вона майже сліпа.
— А як же вона грає?
— Навпомацки.
— Он як! А де саме за містом ви найбільше любили гуляти?
— Частіше ходив дорогою, що веде на південь, до виноградників.
— Родопська дорога.
Прокопій кивнув головою.
— Але ж не можна все грати в доміно, хай навіть і зі сліпою дівчиною! А що ви ще робили вдома?
— На якого дідька вам здалося копатися в моєму приватному житті? Воно вас так цікавить?
— Уявіть собі, цікавить!
— Якби ви почали отак допитуватися не в цій кімнаті, не в цій установі, яку я взагалі поважаю, я дав би вам парасолем по голові. Слово честі!
— Але зараз ви не де-небудь, а саме в цій установі, у моїй службовій кімнаті, тому прошу вас відповідати на мої запитання. Ви часом не займаєтесь науковою роботою у вільний час?
— А ви звідки це знаєте?
— Просто припускаю!
— Ну мене цікавлять деякі питання!
— Наприклад?
— Ви не фахівець і не зрозумієте.
— Ну та все ж!
— Я не повинен зраджувати своїх творчих таємниць. Навіть перед вами!
— Але ви раптом почали ходити до корчми. Як це сталося?
Мовчанка.
— Прошу відповідати!
— Я волів би не говорити, громадянине слідчий, на цю тему. Що я міг сказати з цього приводу, те вже сказав. Крім цього, більш нічого не знаю.
— Чому ви так несподівано вибігли з корчми?
— Не вибіг несподівано, а мене покликали до телефону.
— Хто покликав?
— Одна людина.